Доля митрополита Петра Ратенського і парадоксальна,й промовиста. Він – сучасник і короля Данила,і князя Василька,й Івана Калити. Будучи залюбленим в отчу Волинь,значну частину життя прожив на чужині,навертаючи у християнську віру. У чотирнадцятому столітті став першим святим у Москві. А в двадцятому наче повернувся на батьківщину і як святий землі Волинської.
Доля цієї,безумовно талановитої людини,життєвий шлях якої пролягав і через Луцьк,неймовірно трагічна. До того ж трагедія зумовлена не лише політичними реаліями,а й у значній мірі власною волею (іноді її відсутністю). Йдеться про Ярослава Галана,чиє ім’я носило колишнє Луцьке педагогічне училище,прославлялося на всі лади радянською пропагандою як борця з українським націоналізмом і Греко-католицькою та Римо-католицькою церквою. Він і справді писав такі тексти,грав роль,яку запрограмували московсько-більшовицькі «визволителі» України,які,попри «канонічну» інформацію,й,швидше за все,організували його вбивство,виставивши при цьому як жертву рук українських націоналістів.
Миколі Кумановському в останній день цьогорічного серпня виповнилося б 65,якби... Ці «якби» можна «нанизувати»,але є невмолимий факт: земний шлях Митця завершився 2 серпня. А шлях до осягання унікальної його творчості тільки починається. Хай і при житті Художника поцінований цілою низкою інтелектуалів,мистецтвознавців.
З його концептуальними поглядами зазвичай неможливо було погодитися. Серед складових пояснення цього факту – здатність,дар,вирок,фатум Олександра Сінкевича жити,бачити,відчувати,передчувати інакше. До того ж він,схоже,майже не зважав на ті чи інші оцінки (або їх імітації),не боячись бути в іпостасі нерозгаданої загадки,«білої ворони».
У коді цього імені – вся доля музиканта,чий рекорд ніколи не вдасться навіть повторити. А мені пригадується,як Богодар Которович,за кілька років до завершеня свого земного шляху,укотре відвідавши рідну Волинь,вперше помолився біля іконостаса,перед яким його хрестили у церкві,якої вже нема. Найславетніший скрипаль також вклонився пам’яті свого дідуся-священика,поспілкувався з друзями,зокрема - Євгенією Кирилюк (це вона зуміла зорганізувати екскурсію волинськими шляхами геніального маестро) та Віктором Вовком (його і хрестив,відтак і вінчав дідусь Богодара Которовича),подарував краянам диво музики. А ще він тоді зі світлою запечаленістю в очах зізнавався,що не проти навіть переїхати на постійне проживання до Луцька.
Письменник живе й тоді,коли його земний шлях завершився. За умови,якщо його книги читають,коли життєдайна енергетика залишеного слова кличе до себе,дає силу складати іспити долі,допомагає йти дорогою свого народу. Ця давно відома максима стосується і світлої пам’яті Миколи Невидайла,лауреата літературних премій імені Валер’яна Підмогильного та Олеся Гончара. Про нього можна однозначно говорити,як літописця української душі,у тому числі – в контексті Дніпра (Дніпропетровська),Волині та навіть Заполяр’я.
Лише поодиноким вдається скласти життєві іспити,не зрікшись обраного шляху. У їх числі – й світлої пам’яті владика Яків,митрополит Луцький і Волинський. По завершенню земного шляху його тіло знайшло спочинок біля собору Святої Трійці,де йому судилося звершувати архіпастирське служіння. Зазвичай,коли його запитували,як вдається,незважаючи на найсуворіші випробування не зрадити,давав лаконічну та вдячну Богові відповідь: «Так Господь мене сподобив».
Дякуючи Всевишньому,що подарував стільки свят зустрічей із незабутніми людьми,згадую вже світлої пам’яті Андрія Криштальського-старшого. Його життєвий шлях завершився у травні 2016-го. А в липні (знаменного 16-го) він мав би зустріти 90-ліття.
Постать лучанина Ігоря Ольшевського,який сумлінно трудиться на ниві українського художнього слова,не тільки самодостатня,а й направду унікальна. І не лишень тому,що своє творче “я” він талановито,неповторно втілює в поезії,прозі,літературознавстві,критиці,публіцистиці. Передовсім ця унікальність полягає у в здатності побратима Ігоря,незважаючи на політичні бурі,нав’язувані владними режимами комплекси,літературно-мистецькі моди,залишатися собою,усвідомлюючи власну місію. Тому й він,будучи направду модерним у сприйманні Буття,водночас залишаються митцем-філософом,який має щастя і дар відчувати безперервність української літературної традиції.
Перейшовши рубікон 89-ліття,він живе любов’ю і талановито творить,осягає сутність буття та краси у своїх мелодіях. Володіючи унікальним даром,вдячно торує життєвий шлях,зцілюючи навіть збайдужілі душі дивовижно щемливими,глибинно ліричними піснями. А водночас він уміє ділитися сокровенним,озираючись і прожите та пережите. І це ще одна грань цієї Особистості.
Їхні земні шляхи завершилася. Однак феномен митця (тим паче того,хто залишив себе в кіно) не вміщається в хронологічні рамки персональних життєписів.
18 березня йому виповнилося б 65. Однак «у кожного своя доля». За своїх 63,які судилося прожити,Борис Клімчук так багато зумів. Й передовсім,очевидно,саме завдяки незбагненній всемогутній науці любові,яку як син успадкував від світлої пам’яті батьків. Йому,вчителеві за першим фахом,цей набуток давав силу і «тримати удар»,і,не нарікаючи на обставини,в міру своїх сил і можливостей,працювати на Україну. Адже торував життєвий шлях,започаткований у рідних Волошках,що на Ковельщині,повсякчас пам’ятаючи про свій родовід,знаючи,що мусить конкретикою справ доводити вірність ідеалам та обов’язкам. Тож Благодійний фонд,який створив й очолював,невипадково - «Рідна Волинь». Тому й чи не найуспішнішим з-поміж вітчизняних голів обласних державних адміністрацій залишається,навіть відійшовши у вічність,саме він,Борис Клімчук. Той,який переконував власним прикладом,що «найголовніший критерій – це повсякденна наполеглива робота,щоб виправдати довіру волинян».