У час диванно-фейсбучно-твіттерних експертів кожен береться до створення власних аналітичних «наукових» праць зі стовідсотковою впевненістю у істинності своїх думок. ‌Цей  блог міститиме в собі мої думки-обурення та мою інтерпретацію проблеми. Приводом та своєрідним фундаментом для роздумів стала ситуація, свідком якої мені довелось бути нещодавно.

Аптека. Я з другом прийшли по ліки, які йому незадовго у найкращих лікарських традиціях приписали нерозбірливим почерком-кардіограмою у одній з лікарень. Паралельно до іншої каси боязливо, легко і беззвучно ступаючи по натертій до лиску плитці підходить жінка. «Добрий день. Дівчата, а вам випадково вишень не треба?» – ще тихіше і не впевненіше, ніж щойно підходила, мовила жінка, переборюючи в собі сором. Ця фраза змусила рефлекторно обернутися єдиних відвідувачів, тобто нас, і юних фармацевток.

«Та ні, в нас є вишні вдома», – ввічливо і по-доброму стримано відповіла дівчина в білому халаті. Жінка середніх років ніяково м’яла перед собою потріскані від роботи руки, склавши їх перед собою, так, як це люблять робити чоловіки в церкві.

«А може хоча б залишити у вас можна до завтра?», – мовила вона, шукаючи хоч якусь надію.

«Ми не можемо взяти, бо завтра зранку здаємо зміну і нас тут не буде», – так само стримано як і колега відповіла з-за прилавку інша аптекарка.

«Ой, просто така хмара суне, а в мене дві відрі. Так не хочу їх додому везти», – приречено і «внікуди» сказала жінка, не адресуючи ці слова нікому, бо вже знала, що тут їй не зможуть допомогти. Я знову ж таки рефлекторно глянув у вікно – небо і справді набуло траурного забарвлення ставши смоляно-чорного кольору. Поки я оцінював погодні умови, розраховував коли злива «підмочить» Луцьк і подумав, що потрібно якось допомогти, жінка безслідно зникла в невідомому напрямку.

Вона, як і десятки сільських жіночок привезла свій домашній товар до Луцька і розмістилась на тротуарі навпроти ринку з надією на те, що хтось з містян надасть перевагу не супермаркетно-пластмасовим ягодам,  кілька десятків разів кроплених у сусідній Польщі, а натуральному і домашньому. Проте покупця не знайшлося, а природа «наступала».

Вийшовши з аптеки, ми з товаришем кілька хвилин йшли мовчки. Навіть коли почав падати дощ, мені не хотілося спішити.

Наступного дня дізнався, що відро вишень вартує на базарі 50(!!!!) гривень. Ніби й багато, але – нарвати, дотягуючись до найвищих гілок, або стояти на тремтячих ногах на кілька метровій драбині, перебрати (бо ж на продаж треба файні везти), дотягнути ті відра до автобусної зупинки в селі (приблизно кілометр +-), везти їх в автобусі (переживати, щоб не прим’ялися, не розсипалися), дотягнути два десятикілограмові відра до місця торгу, знайти саме місце (благо коли є місце там, де дозволено, бо в іншому випадку потрібно боятися «героїв»-муніципалів, які кому-кому, а простій сільській жінці зможуть «помотати» нерви і вигнати або й оштрафувати).

І все – можна продавати скільки хочеш. Але найцікавіше не це. Найскладніше те, що, подолавши ці всі кола пекла, ти отримаєш вистраждану фіолетову куп’юру із зображенням Грушевського і якщо відняти від цього «навару» всі витрати на автобус, на пиріжка (який доведеться купити, не для того, щоб поїсти, а для того, щоб від голоду не боліла голова), «чистий» дохід з проданого відра вишень становитиме гривень 30 (теж +-). Так, тридцять гривень – рівно стільки, скільки коштує півлітрова пляшка рафінованої олії, або приблизно три буханки хліба чи пральний порошок.

Отак людина може витратити гроші, які доводиться заробляти таким чином, доклавши стільки зусиль. А інакше старші люди зі села не можуть заробити ту копієчку, щоб звести кінці з кінцями.

Мені відразу пригадалися фрази жителів міста, які часто обурюються високими цінами на сільську продукцію та насміхаються з жителів села.

«Стоїть баба на базарі продає яйця і таку ціну «лупить». А пояснює тим, що долар «підскочив», «Такі дорогущі яблука, яке вони мають відношення до долара чи євро?», «Ой Боже, та баба з села приїхала і ціни піднімає. Ото десь почула по телевізору, що ціни “ростуть” і собі повторює»: кожен з нас чув такі фрази, а може хтось і досі вірить і посміюється над нібито «темними» сільськими людьми. Тільки такі насмішки марні, бо ж та «темна» бабця із «забитого» села живе не на острові, як Робінзон Крузо, а в тій самій країні, що й всі.

Зараз звертаюся до людей, які вічно невдоволені цінами на ринках. Ця бабуся теж користується електроенергією, варить їсти та опалює свою хату газом, платить за воду (так, в селі це теж роблять). Чогось той, хто ріс і живе на «восьмому пльонтрі» (поверх (діал.) – прим.авт) думає, що в селі – рай, така собі утопія – все своє і безкоштовне. Та й жити там легко і просто, бо ж все є…

Тільки це далеко не так. Люди в селі харчуються не тільки «підножним кормом», а й купують олію, рис (бо ні того, ні іншого у волинських селах не вирощують і не виготовляють), гречку інші продукти. Сільська бабуся теж хоче цукерку, морозиво… Зрештою, потрібно платити за корми для худоби (викосити сіно, привезти жом на зиму, змолотити збіжжя, а це все коштує немало).

А на тяжко зароблену, деколи ціною власного здоров’я, пенсію багато не накупуєшся. От і доводиться накопати картоплі, нарвати вишень, видоїти корову і везти це все до міста з надією заробити кілька гривень. Проблемно те, що в українців не виробились сталі норми поведінки, бо ж торгуватися, щоб видурити майже за безцінь можна тільки з бабцею, яка продає молоко, чи картоплю. Чого ж ніхто не торгується, наприклад в піцерії, кафе, пабі, кінотеатрі, супермаркеті, коли купує одяг? Всі кажуть, що дорого, всі кажуть, що немає грошей, але платять, навіть деколи залишають « на чай».

Виходять якісь подвійні стандарти, бо ж не думаю, що власники цих закладів бідніші за сільську бабусю. Хіба не так? То чого тоді та бабуся повинна «спонсорувати» і віддавати за безцінь те, що виростила своїми руками?

Не плекаю марних надій на те, що відразу всі перестануть думати, що товар з села повинен коштувати майже даремно, але якщо хоч хтось, прочитавши мій блог, не буде вимагати в бабусі з села «скинути» трохи ціну за кілограм огірків чи яблук, або навіть захоче дати «п’ятірку» зверху – це буде перемога. Бо ж кожна праця повинна бути гідно оцінена, і в жодному разі не применшена та «здешевлена».

Андрій ПЕТРУШКО