Росіяни генетично ненавидять усе українське – чому?

Показати всі

Росіяни генетично ненавидять усе українське – чому?

Я не знаю, чи був я досить уважний, але в дійсності я не зміг знайти в творах Тараса Григоровича Шевченка жодної згадки росіян як руських …

Світ, його природа влаштована таким чином, що не сприймає нічого штучного. Все синтетичне, підроблене, фальшиве відмирає. У той час як живе, натуральне, органічне – етнічне виживає. Скільки б при цьому його не спалив їх напалмом.

Так сталося і з Руссю – сьогодні Україна, яка не дивлячись на всі старання “братів по вірі” зберегла свої мову і культуру, але все ще живе в ідеологічному полоні російської версії своєї історії. Зберегла незважаючи (а може і завдяки) на всю ту ненависть яку росіяни відчувають до всього українського: мови, культури, історії і навіть держави. Яке вони по-старому вважають, що не відбувся, неприродним і завжди вороже налаштовані проти українського національного у всіх його формах і прояви.
У своїй статті “Голос нації” я писав:

“Вустами поета з нами говорить Бог. Поет нікому нічого не винен. Йому судилося бути душею народу, виразником його думки, праведником, провідником, совістю нації. Чим талановитіший поет, тим складніший він для розуміння, тим жорсткіше пропаговані ним смисли”.

Поет переносить нас в область смислів, що не мають застосування в нашому  рутинному житті. Він бачить минуле і майбутнє. Він відчуває всесвіт, що говорить з ним і він виливає думки, які він навіває йому на папір.
Власне тому, щоб зрозуміти Україну, її трагедію, побачити її майбутнє, Шевченка читати варто.

Я не знаю, чи був я досить уважний, але в дійсності я не зміг знайти в творах Тараса Григоровича Шевченка жодної згадки росіян як руських.

Він називав їх “Москалі”.

Скрізь, завжди, неухильно і непохитно, Тарас Григорович писав тільки про москалів, про націю московську, про кацапів.
Я читав його Сон. Цей засуджуючий московське самодержавство маніфест.

Жорсткий, огидний для будь-якого номенклатурного писаки текст.

Сон – це вирок.

Відчувши сон, я зрозумів, за що Шевченка так ненавиділи, за що його так не любили, чому не розуміли.

Чому холуї і лакеї часів і тих часів і наших не могли прийняти його, як би не намагалися
Напевно, тому що я його відчув, коли порівнюють двох великих поетів України та Московії – Шевченко і Пушкіна, я не знаходжу причини або критерію, за яким можна було б об’єднати їх, порівняти.

Так, Пушкін – великий поет, але мені здається, що його заслуга саме в тому, що він зробив з суміші поцяткованого тюркизму болгарського церковно-слов’янської та української мови новомову, відому нам сьогодні як “російську”. При цьому не просто мертву новомову, а живу, дихаючу – художню, літературну.
Шевченко не робив українську мову ні літературною, ні художньою. Вона вже був живою – співучою до нього. Такою залишилася й після.

Безліч освічених русинів – українців потрудилися до нього, щоб зробити українську мову культурною, літературною, художньою.

Роль Шевченка важлива в іншому – він став голосом країни, голосом України.

Він знайшов у собі сили відмовити собі в можливості розбагатіти і жити в достатку. Так, як ціною того була зрада своєї батьківщини – Русі України.
Шевченко не став номенклатурним підспівувачем режиму, не став лакеєм, рабом влади. Не став її відданим слугою, в той час як ніхто крім нього не вчинив інакше.

Як же легко, і без особливої ​​допомоги, може людина впасти, продатися, стати блазнем государевим, вірним слугою, рабом.

Зраджувати ж легко!

Кожен хто чинить так, робить це без особливого примусу, без тортур і без болю. А навіть, напевно, навпаки – із задоволенням.

Чому?
Та тому, що він віддаючи своє право на думку, на слово, на батьківщину отримує матеріальні вмістилища щастя.

Право – відповідальність, борг обтяжує. Безправ’я – рабство, зрада – звільняє.

З ким би я дійсно порівняв Шевченка. Так це з Яновським. Їх дала світу одна земля, один край.

В їх жилах тече кров особливого українського народу – руського, вільного, козачого роду. Вони -сучасники, вони – письменники, вони, як би кому не хотілося – українці.
Під тільки один – прихильник режиму, а другий не знайшов в собі сили заради слави, заради визнання, заради грошей змінити батьківщину.

Так, Яновський зміг стати популярним московським письменником тільки тому, що перейшов на “російську” новомовову.

Якби він писав українською, то повторив би долю Шевченка.

Але Яновський не тільки змінив мову батьківщини, він став і пропагандистом ідеології ненависті до живих етнічним братів.

Ось відмінний приклад з його великого твору “Тарас Бульба”.  Оригінальний текст виглядав так:
“Коли Бульба прокинувся трохи від свого удару і глянув на Дністер, він побачив під ногами своїми козаків, що сідали в човни. Очі його блиснули радістю. Град куль сипався зверху на козаків, але вони не звертали ніякої уваги і відправлялися від берегів. Прощайте, пани -Брати, товариші! говорив він їм зверху, – згадуйте якось про мене! Про долю ж мою не журіться! я знаю свою долю: я знаю, що мене заживо пошматують, і що шматочка мого тіла не залишать на землі, але цет вже моя справа … Будьте здорові, пани-брати, товариші! Так дивіться, прибувши на наступне літо знову, та погуляйте, гарненько “!
Цей текст не пройшов московської цензури, так як в ньому не було ненависті, яку так поважають і культивують на Московії.

Тому він переписав його з урахуванням ідеологічних вставок:
“Коли прийшов до тями Тарас Бульба від удару і глянув на Дністер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипалися на них верху, але не діставали. І спалахнули радісні очі у старого отамана: Прощайте, товариші! Кричав він їм зверху, – Згадуйте мене, і наступної весни прибувайте сюди знову, так гарненько погуляйте! що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь на світі, чого б побоявся козак? Постій же, прийде час, буде час, коли дізнаєтеся ви, що таке православна руська віра! Вже й тепер чують далекі й близькі народи: піднімається з Руськоїй землі свій цар, і не буде в світі сили, яка б не скорилася йому “!
Гоголь дав перетворити свою літературу в пропагандистську.

Це було частиною плати за забезпечене життя зрадника – продавшого батьківщину.

Польський історик Януш Тазбір пише: “У Гоголя російська національна самосвідомість завжди боролося з українською”!

Пафосно, бундючно, красиво, але навряд чи вірно.

Гоголь не особливо переживав з приводу свого істинного, природного, національного. Його псевдонім – “HOHOL” або “хохол” дуже добре відбивав позицію, яку він прийняв. І тут не важливо, називав він себе “хохлом” заради сміху, в покарання, або в приклад.
Це був його свідомий вибір.

Вибір, який гриз його все життя.

Але повернемося до наших “братів” – ґвалтівників.

Є відомий вислів Винниченка: “Там, де починається українське питання, зникає російський демократ”.

Ніхто ніколи не задавався питанням: чому так?

Причина в характері, в історії, правді , яку росіяни знають.

Істина – від якої вони з люттю відвертаються, відхрещуються. Істині, за яку люто Україну ненавидять.
Основна причина ненависті до українців лежить в тому, що Україна – Русь натуральна, жива, органічна, а Росія – фальшивка, пародія, жалюгідна підробка під Русь. Ну і як наслідок росіяни або “російські”-  така ж безглузда підробка. Жалюгідна, дешева, неповноцінна підробка, а від того нарочито горда тим: що це вона окупувала, топтала, переводила свою якщо не історичну, але напевно культурну прабатьківщину – Русь Україну!

Про те, що Росія – підробка під Русь, під Україну, під нашу культуру, під наші традиції, під нашу історію, було відомо давно, але істина ця приховувалася. І можна сказати: була головною таємницею російської держави.
І якщо і знали її, то були це вибрані російські байкарі, фальсифікатори і як наслідок – ненависники.

Скільки брехні і фальшивок вони не наробили – істина була непохитна – українське коріння постійно пробивалися і вся парадигма “русского мира” розсипалася як картковий будиночок.

За це Русь Україну знову ненавиділи. Ось тільки ненависть це була, є і буде безсилою. Дурною і безглуздою, тому що заснована на страху. Страху викриття. Викриття безприкладного злочину за своєю ницістюі і підлісті.
Ненависть до органічного, чистому і щирого сидить у росіян як скалка на рівні їхньої національної свідомості, їх національної гордості.

І ні видалити ні перемогти вони її не можуть.

Русь Україна залишається релігійним, культурним та історичним фундаментом Росії.

Так, цей фундамент ми ретельно приховуємо. Та не ньому вже надбудована нова фальшива історія.

Але тільки істини це не скасовує.

Власне тому росіяни –  генетичні українофоби.

З молоком матері вони вбирають ненависть до всього національного українського: неприйняття, заперечення українських традицій, мови, культурної спадщини.
Ненависть до України у них передається як якась культурна цінність, як досягнення. Як древня реліквія, яка передавалася, від батька до сина багато років, століття …

Вони ненавидять нас за старшинство, за наше надбання, за нашу культуру, зґвалтовану Москвою. Москвою з її імперщиною, її шовінізмом, її самодержавством, її мракобісним Третім Римом.

Через цю свою ненависть і називають вони нас: малоросами, недорускими, хохлами.

І при всьому при цьому українці ніколи русофобами не були і бути не збиралися.

Бо навіщо?
Ми – не раби ідеології, не прихильники секти – ми вільні люди.

Так, ми – бунтівники, так.  ми норовливі, так, ми горді, так ми гідні.

Ми знаємо, що таке честь, гідність, що таке лицарство.

Якщо хочете, це ми побудували той Руський світ, який вони взяли в полон і перекрутили додавши в нього насіння візантійщини, ксенофобії та шовінізму.

Тому нам так складно нав’язати монгольсько-візантійський “Рускій мір”. Цю страшну казку – пародію на ідеології минулого.

Рудимент, анахронізм, приклад тупикового розвитку державності, заснованої на крадіжці і ненависті до всього органічного, натурального, природнього.

Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *