Кривава зима 2014-го назавжди змінила нашу свідомість. Тоді, вийшовши на мирні демонстрації, багатомільйонний натовп розпочав нову сторінку історії. На жаль, цю історію написано кров’ю і слізьми.

Могутня українська нація прокинулась: безліччю голосів державний гімн лунав у кожному місті, живим ланцюгом з’єднався Схід і Захід. Скандуючи «Слава Україні!», гаряча молодь ще не знала, що попереду нас чекає дев’ять кіл пекла. Ті, кому ми власноруч подарували квиток у Раду, так жорстоко нас зрадили. Перша снайперська куля відібрала мир і спокій.

Квітень 2014 року приніс нам…війну. Майже чотири роки ворожі залпи не припиняють порушувати суверенітет України і чинити жорстокі злочини проти людяності на Сході. Наш «брат» задоволено потирає руки і продовжує фінансувати війну. Саме війну, а не антитерористичну операцію. В ім’я гуманізму Україна відмовилась від збройного конфлікту, та ворог продовжує холоднокровно накривати мирні села Донбасу з великокаліберних мінометів.

Не одна матір віддала цій війні сина. Чи могла вона подумати, що вже такого дорослого і мужнього буде змушена з кимось ділити? Та й, власне, заради чого така жертва? Досі «вантажем 200» повертаються додому десятки чиїхось синів, чоловіків і батьків. Кожна мама в тривозі молить Бога, повернути її воїна живим. Ця війна зробила нас байдужими. Ми обливалися гіркими сльозами, коли пролилася перша кров на Майдані. Тепер, коли чуємо про нові жертви війни, ми скорботно знизуємо плечима і занурюємося в буденність. Серед цієї сірості днів саме вокзали чують тисячі молитов під час прощання та бачать сльози радості під час довгоочікуваної зустрічі.

На душі стає тепло від думки, що чоловік в камуфляжі за хвилину побачить рідні очі та обійме маленьку дівчинку. Саме таку картину довелося спостерігати вчорашнього ранку. На зупинці громадського транспорту в той день було людно. В натовпі стояла жінка з якоюсь невгамовною надією в очах. На руках вона тримала дівчинку років чотирьох. Під’їхав автобус. З нього вийшов чоловік у військовій формі. Втома і злегка сиві скроні говорили про те, що він повернувся з війни. В натовпі воїн очима когось шукав.

– Тато! – скрикнула дівчинка. Чоловік мовчки підійшов і обійняв обох.

– Ти – мій подарунок. Мені мама обіцяла.

Дівчинка заплакала, не сміялась, як це властиво дитині в її віці. Чотирирічна дитина плакала від щастя так щиро, бо приїхав її тато, її захисник. Мабуть, не кожна доросла людина вміє так сильно чекати.

І кожен когось чекає з фронту. Вокзали безжалісно відбирають найрідніших. В мене відібрали кохання. Невдовзі настане день, коли і я плакатиму від щастя. Вірю і чекаю…

Україна платить надто дорого за своє майбутнє. Доки ми терпітимемо цього Каїна в своїй хаті?

Марта ХОМІЦЬ