У Польщі з першого дня системно формували унітарну державу з міцною центральною владою,що гарантує територіальну цілісність,безпеку і суворе дотримання закону,та з потужним самодостатнім базовим місцевим самоврядуванням (ґміна),яке максимально вирішує проблеми людей на місцях. З метою недопущення федералізації-регіоналізації на період становлення самодостатніх ґмін було мінімізовано вплив і розпорядчі можливості органів влади повітів та воєводств. І,найголовніше,будь-які дії вчинялися лише на підставі законів!
 
Що ж відбувається у нас,в Україні?

Мета – побудова унітарної держави? Не факт: за «інституціональної слабкості» (за словами прем’єр-міністра В.Гройсмана) центральної влади та фінансової і системної несамодостатності територіальних громад бажання якнайшвидше утворити виконкоми обласних і районних рад (стосовно цього є консенсус політичних еліт) та надати їм надповноваження щодо розподілу величезної додаткової дотації з державного бюджету (проект Закону України «Про бюджет на 2017 рік) призведе до відновлення за формою радянської вертикалі,у якій територіальні громади будуть абсолютно неспроможні і залежні від області,а за змістом – дадуть поштовх до швидкої регіоналізації та переходу до федеративного устрою. За нинішньої геополітичної,економічної і суспільно-політичної ситуації в Україні,яка упродовж найближчих років може суттєво змінитися до кращого лише дивом,така «стратегія» за сприяння сусідніх народів-братів неминуче спровокує розпад України як держави.

Мета – системна децентралізація? Теж не факт: законодавчого врегулювання стабільної і стимулюючої бази податкових надходжень для об’єднаних територіальних громад не відбулося,лише маніпуляції. Наприклад,замість 100% податку на доходи фізичних осіб,який стимулює розвиток громад,їм «залишено» лише 60% (до бюджетів міст обласного значення раніше надходило 75%,тепер – ті ж 60% – «нормальний» стимул для роботи!),все решта – вирівнюється субвенціями і дотаціями,які розподілятимуться областю. Замість всеохоплюючого самоврядування,зокрема,у сфері земельних стосунків (під жорстким державним контролем за дотриманням законодавства – ось де функція обласних і районних органів влади!) – повна концептуальна незрозумілість,тому про повноцінне законодавче врегулювання земельного питання до початку реформи не було й мови.

 
Будь-які масштабні адміністративно-територіальні зміни є небезпечними з огляду на можливі наслідки. Ідеться ж бо про землю,межі і навіть часом кордони. Саме тому ці зміни мають відбуватися за чіткими і зрозумілими правилами,виписаними у чинному законодавстві. Конституція України визначає (стаття 140):
 
«Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку,встановленому законом…». Наразі в рамках реформи децентралізації маємо єдиний чинний закон: про добровільне об’єднання територіальних громад. Крім нього – методичні вказівки «зверху» і здорова логіка «знизу»; фінансові стимули з фонду регіонального розвитку у «ручному режимі» від «верхів» і прагматичний сьогоденний інтерес у «низів»; «головне – зрушити з місця,а далі – побачимо…» – з центру і «зачекаємо,що з того вийде…» – з місць.
 
Переважна більшість політичних діячів пояснюють низькі темпи процесів децентралізації недостатнім роз’ясненням на місцях переваг об’єднання територіальних громад,яке відразу дає суттєве додаткове фінансування з фонду регіонального розвитку. Але ж українці уже не ті,що сто років тому,та й надворі – епоха інтернету і соцмереж,вільного доступу до інформації. Наші громади усвідомлюють,що будь-яка системна реформа упродовж перших років приносить лише додаткові труднощі,потребу додаткових зусиль і «затягування пасків». А преференції – лише для «перших»,от вони і «пішли». Решта ж 95% хочуть спочатку прочитати у законі,за рахунок чого громади житимуть через декілька років,коли всі об’єднаються і закінчаться преференції.
 
Іншою причиною гальмування реформи називають інертність і консервативність місцевих голів та посадових осіб місцевого самоврядування. Звичайно,трапляється й таке. Але ж саме ці люди,як ніхто інший,розуміють,що йдеться не просто про зміни табличок і назв. На кону – земля,природні ресурси,надра,а також доходи,майно і долі мільйонів людей. Отже,виникатимуть суперечки,конфлікти,суди-пересуди,і дуже навіть не поодинокі і зовсім не прості,з серйозними матеріальними і фінансовими наслідками. І тоді кожного посадовця запитають: «Чи знайома вам стаття 19 Конституції України,відповідно до якої «…посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі,в межах повноважень та у спосіб,що передбачені Конституцією та законами України»?» Тому й більшість місцевих посадовців чинять за принципом: «буде закон – будемо безумовно виконувати».
 
Децентралізація,яку розпочато в Україні 1994 року прямими виборами на всіх рівнях влади (в тому числі й голів областей та районів),яку потім замінено кучмівською гіперцентралізацією,затрималася на двадцять років. Нинішнє «тупцювання на місці» і точкові експерименти – лише на шкоду справі. Держава,в особі Верховної Ради України,зобов’язана найближчим часом затвердити пакет законів,якими вичерпно врегулювати мету,програму,всі деталі і процедури адміністративно-територіальної реформи та децентралізації. Бо якось страшно і водночас смішно виходить: український парламент б’є рекорди з бездіяльності та безвідповідальності,а винними залишаються за будь-якого розвитку подій сільські голови і «несвідомі» територіальні громади…
 
Держави нема?