Ім’я високопреосвященного Ігоря Губи архієпископа Уманського і Полтавського УАПЦ Другого відродження 1941-1944 рр. займає одне з чільних місць серед її ієрархів,тісно пов’язане з Волинською землею,яка прихистила його як біженця 1922 року з Великої України та тут сформував себе як духовна особистість: священство в 1922-1942 рр.,а від першого Собору УАПЦ 9-10 лютого 1942 року єпископ з титулом Уманський,пізніше і Полтавський.
 
Народився Ігор Губа в селі Бандурівка на Херсонщині у родині Симона і Агрофіни з дому Бульба. Хто були батьки його,невідомо,одначе вони,як і дружина з 18- річним сином,всі були замордовані московськими чекістами. На еміграції в Луцьку врятувався лише його брат Василь Губа,старшина армії УНР,активний член українського національного козацького товариства на Волині в 20-30-х рр.
 
Іван Губа пройшов фронти Першої світової війни,брав активну участь у національно-визвольній боротьбі за волю України в 1917-1921 рр. в українській армії отримав звання полковника,разом з рештками її опинився 1921 року в таборах Тарнова і Ченстохова,куди було інтерновано в Поверсальській Польщі українських вояків.
 
Судячи з документальних джерел Держархівів Волинської і Тернопільської областей,полковник армії УНР мав давні зв’язки з тогочасним керуючим Волинською єпархією з осідком в м. Крем’янці єпископом Діонисієм Велединським,пізнішим першоієрархом Православної Автокефальної церкви Польщі,нав’язує контакти з владикою і консисторією,екстерном здає тут екзамени у Волинській Духовній семінарії,служить духівником у таборах інтернованих вояків УНР в Тарнові та Ченстохові.
 
Отримавши вістку про мученицьку смерть своєї родини батьків,дружини і сина,іде послушником до Богоявленського монастиря в Крем’янці. І 15 січня 1922 року єпископ Діонисій рукоположив його в ієродиякони і тут,у монастирі,по священичій хіротонії о. Іван Губа служив нештатним священиком до середини 1922 року,одночасно ніс духовну опіку над вірними у біженецькій церкві в таборі в Ченстохові. А 29 червня його сверхштатного священика Крем’янецького Богоявленського монастиря Івана відкомандировано виконуючим обов’язки священика до парафії с. Квасів Горохівського повіту. Одночасно до парафії Преображення Господнього в с. Квасів призначено виконуючого обов’язки дяка тої ж Української біженецької Православної церкви в м. Ченстохові Федора Григоренка,який разом з о. Іваном Губою у ранзі старшин УНР боронив волю і незалежність України.
 
Село Квасів тодішнього Горохівського повіту знаходилось на історичній Володимирщині і з найдавніших часів належало до володимирських владик,з ХVІІ ст. до Свято-Миколаївського монастиря. Воно славилося своїми родючими грунтами,садами і луками,тому й приваблювало до себе нових поселенців,які завжди були свідомі свого українства. Відомий тут храм Божий вперше згадується 1577 році за владики володимирського Феодосія,у ХVІІ ст. на місці попередньої святині було побудовано новий дерев’яний храм,а 1765 року на його місці збудовано збережений до нашого часу Преображення Господнє. [20,с. 492]. Церква Преображення Господнього належить до цінних архітектурних пам’яток волинських зодчих,трьохзрубна,з центральною масивною банею,окремою дзвіницею.
 
Саме до цього храму було направлено нового настоятеля о. Івана Губу,дяка Федора Григоренка. На своєму довгому віку церква мала багато настоятелів,але о. Іван мав найбільший авторитет серед вірних. Служби Божі відправляв в рідній мові. Глибокозмістовні проповіді,чудовий голос і тонкий музичний слух,безсрібництво священика,вели до храму не лише вірних Квасова,а й навколишніх сіл.
 
Одночасно о. Іван Губа бере й активну участь в громадсько-просвітницькому житті тогочасного села,допомагає своїми знаннями і авторитетом налагодити повноцінну культурно-освітню роботу місцевих просвітян. Просвітянський хор одночасно й церковний,його учасники не лише виконували церковні піснеспіви в храмі Преображення Господнього,але разом з аматорським гуртком приймали участь у відзначенні роковин Тараса Шевченка,Лесі Українки,Героїв Крут і Базару.
 
Національна свідомість і високий авторитет священика були не до вподоби польській окупаційній владі і до о. Івана Губи застосовується добре перевірений всіма окупантами землі нашої – московськими,польськими,переміщення з парафії на парафію,щоб посіяне національно-релігійне зерно священиком патріотом потоптав його наступник москвофіл чи малорос.
 
Отця Івана Губу указом Волинської Духовної консисторії в Крем’янці,на догоду польській окупаційній владі,переміщено 1 березня 1925 року до м. Ковеля,настоятелем найдавнішої святині міста храму Благовіщення Пресвятої Богородиці.
 
Церква Благовіщення Пресвятої Богородиці належала до найдавніших святинь міста Ковеля і була побудована ще в ХVІ ст. Перша писемна згадка про святиню від 17 серпня 1549 року. Тоді королева Бона своєю грамотою дала привілей священику Михаїлу на посідання церкви міської Благовіщенської в Ковелі. Була це одинока і під поглядом старої архітектури пам’яткова церква на Волині,витоки якої сягали 1505 року. Це був найбільш досконалий твір дерев’яної монументальної архітектури волинських зодчих,побудованих коштом князів Сангушків. Не лише своїми неповторними архітектурними формами і мистецькою досконалістю приваблювала святиня людські душі,а й своїм внутрішнім декором,зокрема іконостасом,в який його творці вклали не лише свій талант,а й душу. Церква також зберігала давні ікони з ХVІ- ХVІІ ст. роботи волинських іконописців,вироби місцевих людвісарів,ювелірів – підсвічники,хрести,дзвони і інше. В середині ХІХ ст. церква Благовіщення Пресвятої Богородиці впродовж 30 років була Соборною до побудови на місці згорілого мурованого соборного храму Воскресіння Господнього,1877 року. Слід наголосити,що своїм зовнішнім і внутрішнім виглядом святиня була високомистецьким твором суто народним,національним,тому й ставала першочерговим об’єктом нищення білими і червоними московськими окупантами.
 
Святиня пережила криваві буревії Першої і Другої світових воєн і вціліла,але впала під ударами новітніх московсько-більшовицьких вандалів та їх місцевих перевертнів. 28 січня 1961 року виконком Ковельської міської ради «на палке бажання трудящих міста» прийняв рішення №72 «Про організацію краєзнавчого музею на громадських засадах» в святині. Такий музей не був створений,бо це врятувало б церкву,тому тут розмістили спорткомплекс,а оскільки він не відповідав вимогам спортовців,то комуністи розламали святиню і на її місці побудували новий.
 
Така коротенька,але трагічна історія церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці в Ковелі,до якої з 1 березня 1925 року отримав призначення о. Іван Губа. До сказаного вище,можна додати,що храм цей хоч і зберігся в роки Першої світової війни,але потребував багато праці священика і вірних для приведення святині до належного вигляду.
 
Саме завдяки гармонійній,наполегливій праці священика і свідомого українського громадянства м. Ковеля та околиць,святиня набрала належного вигляду – було проведено капітальний ремонт церкви,розмальовано у відповідні національні кольори не лише зовнішні,а й внутрішні сторони,реставровано іконостас,ікони в давньому первісному вигляді,як також перестелено підлогу,відремонтовано дзвіницю,піднято на ній врятовані вірними предавні дзвони.
 
На прохання вірних служби Божі о. Іван Губа розпочав правити в українській мові. Мав він від Бога дар слова,чудовий голос і музичний слух і разом з церковним титаром доктором Миколою Пироговим зорганізовують чудовий церковний,одночасно і «Просвіти» хор. Доктор Микола Пирогів офіційно належав до керівництва Ковельського повітового товариства «Просвіта». головою якого був відомий український громадський і політичний діяч Семен Підгірський.
 
Слід наголосити,що в м. Ковелі була велика і свідома українська громада. Серед неї чималий відсоток становила петлюрівська еміграція,до якої належали і доктор Микола Пирогів,Семен Підгірський і інші. Сам о. Іван Губа не лише морально,а й матеріально підтримував місцевих просвітян переважаюча більшість яких були його парафіяни,тому й можемо впевнено говорити про гармонійні відносини,які склалися на парафії між о. настоятелем і вірними,українським громадянством міста.
 
Храм Благовіщення Пресвятої Богородиці в Ковелі настоятелем якого з 1 березня 1925 року по 10 лютого 1942 року був о. Іван Губа став важливим осередком українського церковно-релігійного життя і не лише в місті,а й в усьому Ковельському повіті. До храму Благовіщення Пресвятої Богородиці горнулось свідоме українське громадянство Ковельського Полісся і на служби Божі у рідній мові приходили вірні з далеких від міста сіл і містечок.
 
До парафії Благовіщення Пресвятої Богородиці в Ковелі приєдналась як приписна парафія Св. Юрія Переможця в с. Дубова,яка до Першої світової війни була приписною до парафіяльного храму Св. Троїці,1900-1901 рр.,у с. Вербка.
 
Польська окупаційна влада повела справжню війну з свідомим українським священиком і його вірними в Ковелі та селі Дубова. Вона настоювала на негайній ревіндикції церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці,хоч святиня ніколи не належала римо-католикам. На захист парафії стали не лише вірні,а й члени Української Парляментарної Репрезенції на Волині у польському сеймі,Міністерства визнань релігійних,до яких 28 грудня 1932 року було направлено листи з вимогою залишити храм Благовіщення Пресвятої Богородиці діючим. Для воєводи Волинського Генрика Юзефського Волинське Українське об’єднання направило не лише листа,а й додало коротку історію парафії і храму. Спільними зусиллями вірних,громадських,церковних,політичних українських діячів церкву було врятовано,хоч настоятель її о. Іван Губа переніс багато моральних і матеріальних (штрафів) напастей з боку польської окупаційної влади.
 
З приходом на Волинь у вересні 1939 року «московських червоних визволителів над о. Іваном Губою повисає дамоклів меч енкаведистських катів. Священик мав можливість виїхати до окупованої німцями Польщі,але не захотів лишати свою паству,продовжував обслуговувати свою парафію в м. Ковелі і с. Дубова. Енкаведистам було відомо про великий авторитет священика,вони слідкували за його діяльністю і у відповідний час у якийсь підступний спосіб мали зліквідувати свою жертву. Але о. Іван Губа також добре знав методи цих двоногих хижаків і старається оминати їх пазурів.
 
В 1940 році священик ховав небіжчика на кладовищі с. Дубова,- згадував С.П.Рябко. Йому сказали,що за кладовищем стоїть вантажна машина (чорний ворон). Закінчивши відправу,пішов він з дідом до нас додому,щоб той відвіз його до Ковеля,але енкаведисти наздогнали священика і біля години в нашій хаті щось розмовляли. Отець Іван Губа після цієї розмови був дуже схвильований,а коли прощався,на очах появились сльози. На другий день енкеведисти,що прийшли за ним в Ковель,застали лише порожню хату. Невідомо,куди зникла і домогосподарка Олена.
 
Отець Іван Губа перебував першу московсько-большевицьку окупацію на глибокому Поліссі,де виконував обов’язки диякона,і хоч парафіяни та священик і догадувалися,хто є їх диякон,проте ніхто не видав його енкеведистам. В липні 1941 року священик повертається до Ковеля і продовжив обслуговувати свої попередні парафії,а також приймає активну участь у церковно-громадському житті міста і повіту.
 
На початках військова і цивільна німецька окупаційна влада не втручалась в економічні,культосвітні,релігійні справи,тому відбувався процес відновлення національного життя. 26 січня 1942 року відновила свою діяльність Товариство «Просвіта» Ковельського повіту,головою якого був відомий український діяч Йосип Мацюк,а заступниками о. протоієрей Іван Губа,Федір Шум,члени: Стефанія Твердохліб,Пантелеймон Веремчук,скарбник Іван Куницький,секретар Лука Захарчук та 6 членів контрольної комісії. Всі вони були активними,жертовними парафіянами о. Іван Губи,який засівав в їх душах впродовж сімнадцяти років слово Боже рідною мовою,плекав національну свідомість. Одночасно свою працю на церковній ниві о. Іван Губа спрямовував на тримання святинь Благовіщення Пресвятої Богородиці в Ковелі і Св. Юрія Переможця в с. Дубова в належному порядку.
 
Декретом митрополита Варшавського Діонисія від 24 грудня 1941 року створено Тимчасову Адміністратуру Православної Автокефальної Української церкви,Адміністратором її призначено архієпископа Луцького і Ковельського Полікарпа. Для розбудова ПАУЦ владиці Полікарпу потрібно було мати власний український єпископат і одним із кандидатів на майбутнього єпископа було запропоновано о. Івана Губу,який був душею українського церковного життя в м. Ковелі і повіті впродовж років польської,московсько-більшовицької,перших місяців нацистської окупацій,а «Йордан у Ковелі» 19 січня 1942 року став ще одним яскравим свідченням наших думок.
 
Красномовним покажчиком настроїв вірних,виведених в останніх часах із рівноваги постановами Почаївських єпископських соборів,може бути Йорданське свято в Ковелі,де громадянство за маніфестувало свою вірність тому церковному проводові,який єдино-правним і єдино-бажаним,- читаємо в історичному джерелі. По службі Божій тисячі вірних українців вирушили величавим походом до річки Турії на водосвяття за церковними процесіями,що вийшли із Благовіщенської церкви у проводі з о. протоієреєм Іваном Губою і священиком о. Гурським та з Введенської церкви у проводі о. протоієрея Євгена Нарушевича. За духовенством і коругвами,прикрашеними жовто-блакитними стрічками,у зразковому порядку йшли учні технічної школи,українська міліція і маси громадянства. Такого авторитету серед вірних як о. Іван Губа не мав жоден священик міста і околиць,тому свідченням була та Йорданська процесія 19 січня 1942 року.
 
У день відновлення роботи Товариства «Просвіта» 26 січня 1942 року в м. Ковелі відбулась і ще одна важлива подія – створено Ковельську церковну раду: голова доктор Микола Пирогів,заступник о. прот. Михайло Новоселець,секретар Йосип Мацюк,яка мала того ж дня і своє перше засідання на якому був присутній спеціальний посланець із Києва до Адміністратора церкви владики Полікарпа,член Всеукраїнської Церковної ради о. Петро Касянчук,який в своєму виступі наголосив,що Всеукраїнська Церковна рада в Києві стоїть і надалі на становищі,що вона являється вищим органом Церковного Управління,в склад якого має ввійти весь український єпископат,висловив побажання Ради бачити в числі гідних кандидатів на нововисвячених єпископів широко популярного священика о. Івана Губу. Тоді ж Ковельська Церковна Рада постановила звернутися до Адміністратури ПАУЦ негайно висвятити в єпископи,як першого кандидата о. протоієрея Івана Губу,а другого кандидата о. протоієрея Никанора Абрамовича.
 
Саме ці дві кандидатури були прийнятні й Адміністратурі,яка,в свою чергу,схвалила їх та назначила кандидатами на єпископи. Їх хіротонії відбулися під час праці Пінського собору 8-10 лютого 1942 року. Собор очолив архієпископ Пінський і Поліський Олександр Іноземцев,найстаріший по хіротонії. Він разом з Адміністратором ПАУЦ архієпископом Луцьким і Ковельським Полікарпом Сікорським рукоположили в єпископа Юрія Берестейського – 8 лютого,єпископа Никанора Абрамовича – 9 лютого і собор для задоволення пекучої потреби вірних та для користі Церкви постановив архімандрита Ігоря,колишнього о. протоієрея Ковельського Івана Губу,возвести в сан єпископа Уманського з перебуванням у м. Біла Церква,як тимчасового вікарія Владики-Адміністратора.
 
Із благословення Владики-Адміністратора архієпископа Луцького і Ковельського нововисвячені в архієрейській церкві м. Пінська єпископи Никанор Абрамович,Ігор Губа 13 березня 1942 року прибули до Києва. Їх тепло і радісно зустрічали вірні,а через два дні відбулась в Свято-Андріївському Соборі переповненому вірянами їхня спільна служба Божа рідною мовою. З новоприбулими владиками в молитовному єднанні місцевого духовенства наступило визнання вірними м. Києва своєї ієрархії та 19 березня це признання було оформлене відповідним актом.
 
Полагодивши всі необхідні формальності з окупаційною владою,владика Ігор 3 квітня прибув до м. Білої Церкви з місіонером протоієреєм М. Тарнавським з Волині,який залишив нам свої спогади про минуле і тогочасне міста на берегах річки Рось. «У своїй подорожі по Східній Україні задержався я на кілька днів у Білій Церкві,- писав отець місіонер. – Це одна з важливих історичних місцевостей,що відіграла важну роль в історії українського козацтва. Розташована Біла Церква мабуть на тому місці,де колись було місто Юр’їв,яке мало своїх єпископів,а на той час налічувало 25 тис. мешканців. Що відноситься до назви цього міста,то на думку істориків постала вона від зовнішнього виду першої церква,збудованої з берези,цебто від білого кольору стін першого храму».
 
Релігійне життя по приїзді владики Ігоря Губи набирало в місті і єпархії нових форм і відроджувалося по масовому його нищенні московськими більшовиками-окупантами. Храми під час Богослужень переповнені вірними,а своє позитивне наставлення до Української церкви вірні маніфестували активною допомогою у відбудові,ремонті та упорядкуванні спрофанованих храмів Божих більшовиками.
 
Нелегка то була праця в щойно відновленій єпархії,але владика Ігор з притаманною йому енергією взявся виконувати свої архіпастирські обов’язки: правити служби Божі рідною мовою,візитувати щойновідновлені парафії,готувати душпастирів для них. Злочинна рука безбожного московського комунізму і атеїзму відчувалася скрізь в центральній Україні,часто доводилося проводити хрещення не десятків,а сотень неохрещених.
 
Владика Ігор не лише підшукував кандидатів і рукопокладав їх у священство,а за вказівками Адміністратури разом з єпископом Київським і Чигиринським Никанором Абрамовичем готували кандидатів у єпископів. За перших три місяці їх перебування в Центральній Україні висвятили владики 122 священики,підшукано низку кандидатів до архієрейства,яких бракувало там.
 
Від 9 до 17 травня 1942 року владики Никанор і Ігор постригли в ченці і рукоположили в єпископство 6 осіб в Свято-Андріївському соборі в Києві: Фотія Тимощука в єпископа Чернігівського,Мануїла Тарнавського в єпископа Білоцерківського,Михаїла Хорошого в єпископа Єлисаветградського,Мстислава Скрипника в єпископа Переяславського,Сильвестера Гаєвського в єпископа Лубенського,Григорія Огійчука в єпископа Житомирського.
 
Одночасно з благословення Владики-Адміністратора Полікарпа відбувся Собор єпископів,який прийняв важливі постанови для відродження і розбудови рідної церкви в окупованій нацистами Україні. Однією з постанов: Просити преосвященного владику Никанора,вікарія Владики-Адміністратора,прийняти під своє безпосереднє керівництво Київську кафедру і титул архієпископа Київського і Чигиринського,а єпископа Ігоря прийняти титул архієпископа. Архієпископ Ігор в серпні того ж року мав у своєму титулі Уманського і Полтавського,мав переїхати до кафедри в м. Полтаву,але нацисти не допустили владику,і він продовжував залишатися у Білій Церкві. Єпископ Мануїл Тарнавський висвячений з титулом Білоцерківський у липні 1942 року залишив УАПЦ і перейшов до Автономної церкви митрополита Олексія Громадського,був назначений єпископом Володимирським на Волині де його постигла кара за співпрацю з НКВД та гестапо – був повішений революційним трибуналом УПА.
 
Владика Ігор Губа був учасником Луцького собору єпископів УАПЦ,під час праці якого було 8 жовтня 1942 року підписано в Почаєві Акт поєднання УАПЦ і Автономної церкви,який одначе не був визнаний нацистською окупаційною владою. Одначе невдачі німців на всіх фронтах призвели їх до втечі з України,на яку в другій половині 1943 року сунула нова московсько-більшовицька орда. Владика Ігор Губа залишає в жовтні 1943 року Білу Церкву і з своїм оточенням виїжджає на Захід,через Луцьк,Ковель,Холм до Варшави. Тут з ласки митрополита Діонисія дістав на короткий час притулок весь єпископат Другого відродження УАПЦ. Тут у Варшаві відбувся перший на еміграції Собор єпископів УАПЦ 11 березня-8 квітня 1944 року під головуванням Митрополита-Адміністратора Полікарпа,участь в якому взяли майже всі єпископи,серед них і архієпископ Уманський і Полтавський владика Ігор Губа. На соборі було прийняте «Тимчасове положення про управління Святої Української Автокефальної Церкви»,за яким до скликання Всеукраїнського Помісного Собору найвищим органом управління УАПЦ являвся Собор всіх її єпископів,очолює його Митрополит-Адміністратор він же «Місцеблюститель Київського митрополичого престолу». Виконавчим органом Собору єпископів визнано Синод,який очолював Митрополит Полікарп як голова,заступник голови – архієпископ Геннадій,члени – архієпископи Никанор і Ігор,секретар – єпископ Платон.
 
29 липня 1944 року єпископат,духовенство з родинами залишили Варшаву,а дальша дорога скитальців пролягла через Криницю,Братиславу,Відень до Німеччини,де й застали кінець Другої світової війни.
 
На еміграції в Західній Німеччині відновив владика митрополит Полікарп діяльність УАПЦ на еміграції в якій активну участь брали владики,серед них і архієпископ Ігор. За 4 роки з 1946-1949 роки під керівництвом першоієрарха УАПЦ митрополита Полікарпа відбулося 6 сесій Собору єпископів і 12 сесій засідання Священного Синоду,в усіх них брав участь владика Ігор Губа.
 
Одночасно владики з духовенством провадили церковне життя (Богослуження,Духовна академія,недільні школи і т.д.) у таборах ДІ-ПІ,містах Західної Німеччини і Австрії,де перебували українські православні біженці,які починаючи з 1948 року розпочали масове переселення з таборів до країн Америки,Західної Європи і до Австралії. Разом з ними виїжджало духовенство,митрополит УАПЦ на еміграції владика Полікарп направляв туди для організації і керівництва церковного життя членів українського єпископату. За рішенням ІХ сесії Священного Синоду УАПЦ 16 квітня 1948 року архієпископ Ігор Губа і єпископ Сильвестр Гаєвський направлялись до Аргентини. Стан здоров’я не дозволив владиці Ігорю Губи поїхати до Південної Америки розбудовувати там українське православне життя,натомість їх Високопреосвященство 27 травня 1951 року невдовзі по приїзді у США приєднався до єпископа Богдана Шпильки,де разом із архієпископом Паладієм створили «єпископат Св. УАПЦ в екзилі перебуваючої». Одначе цей нововитвір довго не проіснував,в 1961 році єдина Св. Троїці в Нью-Йорку – кафедра владики Ігоря Губи повернулася разом з її ієрархом в юрисдикцію першоієрарха УАПЦ на чужині митрополита Никанора Абрамовича. Спочив у Бозі владика Ігор 24 листопада 1966 року в м. Нью-Йорку,його поховали на відомому цвинтарі біля церкви-пам’ятника Св. Андрія в Савнт Бавнд Бруці.
 
Владика Ігор Губа був небуденною особистістю,мав він від Бога дар провідництва,широкий світогляд,глибокі Богословські знання,високу культуру,дар мови,музичні здібності. Наведені вище усні історичні джерела доповнюють образ їх Високопреосвященства ще й такими рисами,тяк повна відсутність негативних проявів серед священства та єпископів як сріблолюбство,чревоугодіє,різного роду перелюбство і т.д. Їх Високопреосвященство завжди носив скромний,але чистий одяг,жив за Євангельським – маєш дві одежини,одну віддай потребуючому,а до свого священства,архієрейства завжди ставився з високими знаннями,любов’ю і відповідальністю як під час свого священства на парафіях в с. Квасів,м. Ковеля на Волині,так і архієрейства на кафедрі керуючого Умансько-Полтавської єпархії в 1942-1943 рр. Важко нині правильно оцінити і осмислити поведінку владики Ігоря Губи в його церковних діяннях у США,але на думку автора статті,це були власні,недосконалі шляхи пошуку визнання УАПЦ канонічною перед Вселенським Патріархом,одначе дійсність була такою,що УАПЦ Другого відродження попри злісні і необґрунтовані нападки слуг московського церковного імперіалізму і так була канонічною,свідченням того є прийняття без перевисвят під омофор Вселенської церкви всієї ієрархії у діаспорі.