Здається, ще  не   вистигли  сліди  літа, а  на п’яти вже наступає   панна  в жовтавій  сукні  із  волоссям  кольору  бронзи.  То  позолотить  чуба   ще геть  зеленому  дубові, то  дмухне  своїм  гарячим  подихом  на  голівку   берези, даючи  знати  — Осінь  прийшла…

П’ю  каву із улюбленим лимонним  тістечком на   літній  веранді  кав’ярні.  Вже  зовсім скоро  вона  зачиниться  до наступної  весни.  Тут   танцюватимуть  віхоли, завиватимуть  вітри колючі.  А поки що за столиками гамірно і тепло. Від  погляду  друга. Від  доторку  руки  коханого. Від  дитячого  сміху. І  від саксофона,  який  намагається  переспівати Джо Дасена і його невмирущі  хіти.  Коли  приходить осінь, так хочеться підсолодити  сум  від її невідворотності  чимось смачненьким  і  тим, що  гріє  душу. І, здається, ніхто не придумав  нічого ліпшого, як сповідь  саксофон  перед   помираючим  жовтим  листям. Па-ду-да…. Па-да-ду-да-ду-да…

Грію руки від гарячої кварти. Дивно, кава  — і  ця велика китайська кварта. Колись, студентами, ми забігали ввечері після пар у малюсіньку київську кав’ярню на кілька столиків, де каву подавали у мініатюрних філіжанках.  Як же   вона смакувала! Зварена по-східному, на гарячому піску,  та ще й з м’ятним  лікером…  А тепер: «Вам еспресо чи американо?» Ніби між ними є якась різниця. Хіба у кількості води. З культурою варіння кави у Луцьку — суцільна  катастрофа. Навіть у закладах, що вважають себе елітними. Колись все  було  просто: за 14 копійок варили одинарну каву, за 28 — подвійну. Після такої не заснеш навіть на найнуднішій лекції. А як не згадати легендарні «Ласощі», де   збиралася вся луцька богема. Тут можна було зустріти журналістів і письменників, художників і міліціонерів, кадебістів і дисидентів, «голубих»,  «рожевих», різнокольорових. Сюди приходили не просто на каву. Тут   спілкувалися, а  кава так, антураж. Іду сьогодні вулицею Лесі повз колишніх  «Ласощів» — і згадую Вас, мої друзі.  Хто у засвіти пішов передчасно. І тих, хто навіть розкіш спілкування не може тепер собі дозволити. Там, де ми з вами колись   смакували  кавою, раділи  успіхам  одне одного, читали  вірші  і  сперечалися до  хрипоти —  сьогодні   продають  діаманти  і  золото. Людям  треба багато прожити, щоб зрозуміти — золото не робить нас щасливішими. І  навіть діаманти не замінять друзів, яких втрачаємо. Поки друзі ваші живі — спілкуйтеся, ходіть на каву, телефонуйте і кажіть, як добре, що вони є…

А  вуличний саксофон продовжує  множити спомини своїм «Па-ду-да…» , повертаючи у весну, коли ми були щасливими. Коли попереду було ціле життя,  довге-предовге. Коли  вміли  мріяти  і  літати уві сні та на яву, закохуватися  й  жити в постійному очікуванні дива. Коли були переконані, що пишемо  чернетку, а  у справжньому  житті все буде інакше, колись, як прийде наш час. Він прийшов. Тільки із досвідом і роками. І чернетка виявилася написаною книгою, яку вже не змінити. Щоб зрозуміти, що молодість — це недолік, який  швидко проходить, виявляється, треба дожити хоча б до осені. І прийняти її як  неминучість…

Тому любіть осінь просто так. І в будь-якому віці. Ту, що морозить холодними  ранками, і зігріває музикою, а ще — ароматами запашної кави у вашому місті…

Ніна  РОМАНЮК