Дати, цифри, числа. У когось днюха, свято, Новий Рік. А у нас? А у нас все, як не в людей. В когось відлік нового, без пафосу нового життя розпочався з повістки в руки, чи рюкзака на плечах і маршрутки, пропахлої  ковбасою, самогоном і тривогою перед невідомістю. Хтось оновився, коли попрощався з рідними на пероні перед посадкою в ешелон. А хтось зрозумів, що все змінилось і він змінився в першому бою, під першим обстрілом. Є дати особисті. А є ті, які змінювали хід не тільки моєї життєвої лінії.

9.11.2014 Виїзд батальйону в АТО. Приїзд рідних. Прощання, нехитрий стіл на капоті авто. Фото, чарка, розмова, обійми, чарка, знову фото. Обіцянки, що повернусь. «Не плач, мала, все буде добре. Мам, ну чого ти? Я повернусь». Повернулись. Стримали обіцянки. Правда, не всі.

12.11.14. Ізюм. Вигрузка. Перший боєкомплект на руки. Перший злий погляд місцевого. Перше питання: «Кого ви здєсь защіщаєтє? У меня син в апалчєнеії». Потім ще такого буде багато. Але добрі слова теж будуть.

Середина грудня. Перший взвод, пішов на перший бойовий.  Проводжали всі. Обійми, стиснута кисть. Червона морда Шатуна. Мухи, рукавиці, бушлати, окуляри на касці. Про красу і понти ніхто не думає. Аби було тепло. Поїхали. Повернулись. Не всі.

28.12.14. Наш взвод їде на перший бойовий. Гулянка напередодні в «Едемі». Танці під «Воїни свєта». Ранок, так само запаковані. Ожеледиця. Перевернутий «шишарик» мінометки. Всі цілі. Снігопадище. Складені сумки швидко перетворюються в сніговий замет. Холод. Сирість.  Перші  новорічно-різдвяні обстріли. Спочатку міномет. А потім «саушка» і крупний калібр.  Ото я молився і дякував Богу, що напоумив нас окоп просто таки на посту вирити.

12.01.15. Виїзд добровольців для ротації в Донецькому аеропорті. Скупе прощання. Молитва за те, аби всі повернулись і «по сто грам на коня»  чи на що там п’ють.

А далі понеслось. Прощання, виїзд, бій. Двохсотий, трьохсотий Федя зі словами «Походу мені пі…а». Вижив. Але потім. Двохсотий на очах. Приліт прямо в голову. Тугий струмочок крові. З людини з хрипом виходить життя. А ти думаєш: а, може, живий. І тягнем вдвох. Потім вчотирьох. Вислизає, ти матюкаєшся, сунеш далі. Липка кров на рукаві. Дзвінок його телефону. Слухавку ніхто не піднімає. А потім все змішалось. Зім’ялось. Збилось в один довгий до безкінечності день. А, може, ніч. Дзвінки з-під спальника в кутку. Есемески, есемески.

15.01-16.01-17.01-18.01-19.01. За кожною датою – те, що ніколи не дасть її забути. А потім все. 20.01. Хтось далеко і комусь вже добре і спокійно. А в когось безнадія змінювалась надією. Надія безнадією. Точно це прізвище? Точно живий. Хтось ще досі в тумані.

Дати, числа, цифри. Для когось свято, Новий Рік, днюха. А для когось пам’ять життя чи життя в пам’яті.  Тяжкий той січень.

Віталій ПЯСЕЦЬКИЙ, ковельчанин, кіборг, десантник 81-ї десантно-штурмової бригади.