Сьогодні в українському церковному і світському середовищі активно обговорюється тема постання в Україні Єдиної помісної автокефальної Православної Церкви. Отож, хотілося б, в контексті актуальності цієї теми, зробити коротку історичну довідку стосовно того, що таке автокефалія у Вселенській Православній Церкві, і що являє собою поняття “Помісна Церква”. 

Повнота Кафолічної (Вселенської) Православної Церкви складається нині із 15 помісних автокефальних Церков. Хоча і існують, таким чином, у Церкві Православній ніби окремі і самостійні Церкви, але усі ці Церкви є частинами єдиної Вселенської Церкви. Окремішність видимого їх устрою не заважає їм бути членами єдиного тіла Вселенської Церкви, мати одного Главу – Христа і один дух віри і благодаті. Найдавніші із автокефальних Церков – Константинополська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Кіпрська та Грузинська сформувались як помісні Церкви на початку епохи Вселенських Соборів (IV –VIII століття).

Тоді, після трьохсотлітньої епохи гонінь, Церква Христова зустрілась із новими труднощами, які принесли їй  великі єресі, більш підступні і небезпечні, ніж, до прикладу, іудеохристиянські лжевчення, гностицизм чи монтанізм, що були по-суті сектантськими течіями. І у боротьбі із новими великими єресями, в ході скликання і проведення  Вселенських Соборів, були викристалізовані і висловлені у чітких формулюваннях догматичні істини Православ’я. Величезне значення цих догматів, велич тих Отців Церкви які брали участь у розробці їх формулювань дає право надати цьому періоду церковної історії перше – після апостольського століття – місце у теології.

Водночас, під час Вселенських Соборів відбувалось і утвердження церковно-правових норм церковного життя – канонів. Саме у цей період також сформувалась існуюча донині форма  земного устрою Вселенської Православної, як сукупності  помісних Церков, зі статусом канонічної автокефалії. Ці помісні Церкви, своєю чергою,  об’єднують церковні спільноти певних країн, як однієї чи кількох, що склалась історично. І усі ці помісні Церкви, перебуваючи у євхаристійному спілкуванні між собою, є частинами Єдиної Святої Кафолічної Православної Церкви.

Дев’ять із 15 теперішніх автокефальних Православних Церков мають патріарше достоїнство, тобто їх предстоятелі мають титул «патріарх». Найдавніші із цих Церков – Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська та Єрусалимська стали патріархатами як раз у епоху Вселенських Соборів, і отримання ними цього статусу було пов’язано із історичними обставинами, що склались як раз на початку цієї епохи. Сформувалась тоді як автокефальна Церква із патріаршим статусом Церква Римська, Втім  специфічне розуміння її патріархами – папами свого місця у Вселенській Церкві, призвело врешті до розвитку вчення про папське верховенство в Церкві, через що остаточно у 1054 році стався її розрив зі Східною Православною Церквою.  З того часу вона існує як окрема Римсько-Католицька Церква.

Саме формування помісного статусу  древніх  Церков, йшло шляхом об’єднання єпископій навколо одного великого церковного центру, і відбувалось воно в залежності від двох чинників  – апостольського походження і відповідного авторитету головної єпископії, і адміністративного устрою Римської імперії.

У Древній Церкві, з самого початку її історії,  очолювана єпископом євхаристійна громада була головною церковною одиницею. Єпископу в управлінні допомагали пресвітери і диякони. Наприкінці І – початку ІІ століть священномученик Ігнатій Богоносець вказує, що без єпископа, пресвітерів і дияконів немає Церкви. Але вже станом на ІІІ століття звичним явищем стає той факт, що єпископи перестали бути скрізь головними і єдиними звершувачами Євхаристії – Божественної Літургії. Їх функції зосередились навколо вчительства і адміністрування, у менших, і залежних від єпископа громадах, Євхаристію звершували, з їх благословення, пресвітери-священики. Це пояснюється тим,  що  єпископське служіння вже було прив’язане до міст, і таким чином адміністративні і соціальні центри місцевості ставали і церковними центрами. [3ст.325].

Але ще з самого початку історії Церкви особливим авторитетом користувались  єпископські кафедри, засновані безпосередньо апостолами. На Сході – це були Антіохія, Олександрія, Ефес, Фесалоніка, Смірна та інші міста, на Заході таке значення мав виключно Рим. Особливим авторитетом ці Церкви користутвались саме через їх роль у збереженні апостольського передання.  З самого початку існування Церкви, звісно, особливою повагою користувались Єрусалимська Церква – мати усіх християн.

Іншим чинником формування територіальної складової організаційної структури Церкви було бажання привести його у відповідність з адміністративно-територіальним устроєм Римської імперії.

Наприкінці ІІІ століття Римська імперія була поділена на 4 префектури, поділені, своєю чергою, на 12 діоцезів, що складали, усі разом,до 100 провінцій. Це були: Префектура Сходу із діоцезами – східним (головне місто Антіохія), Понт (головне місто Кесарія Каппадокійська), Асія (головне місто Ефес), Фракія (східна частина Балканського півострова із головним містом Іраклією). Префектура Іллірик із головним містом спчоатку Сирмієм, а потім і Фесалоніками включала до себе один діоцез із материковою Грецією та західною Фракією . Також існували префектури Італія та Галлія, що теж поділялись на діоцези із провінціями у західній половині Римської імперії. Столичні міста Рим і Константинопіль були виділені з загальної системи управління і підпорядковувались Praefectus urbis.

Отож Церква, спочатку Східна, особливо з часу Костянтина Великого, почала пристосовувати і своє адміністративне управління до цієї системи управління державою. Одиницями внутрішнього церковного управління були, відповідно очолювані єпископами провінції – єпархії, а носіями церковного об’єднання – митрополії (діоцези). З них ще з початку ІІІ століття виділились три – Римська, Олександрійська і Антіохійська. У IV столітті до них приєднується кафедра нового Риму – Константинополя. До них також приєдналась, згідно свого значення, кафедра Єрусалимська, єпископи якої мали  право честі, яке не відповідало адміністративному значенню Єрусалиму. Митрополити цих кафедр стали з V століття називатись патріархами.

Отож, можна простежити, що відповідно до адміністративної структури Римської імперії особливої ваги набули як раз апостольські кафедри.

Початок епохи Вселенських Соборів фактично розпочав процес  остаточного становлення такої організаційної структури Церкви, яка відповідала новому становищу Церкви у Римській імперії.

І Вселенський Собор 325 року санкціонував це положення своїм 6 правилом, визнавши першість Риму в Італії, Олександрії у Єгипті, Антіохії у Сирії. Стосовно канонічних прав вищезгаданих кафедр, то за Олександрією було остаточно закріплене право рукополагати єпископів у Єгипті і Лівії, за папою Римским – у Центральній і Південній Італії та у Сицілії, за Антіохією – право рукополагати єпископів на Сході, тобто у Сирії, хоча кордони її юрисдикції були окреслені менш чітко.

Поділ Церкви на митрополії – діоцези, фактично – автокефальні Церкви був регламентований ІІ Вселенським Собором 381 року, який виділив, відповідно такі церковні області як Єгипет (із центром у Олександрії), Сходу (із центром у Антіохії), Понту (із центром у Кесарії Каппадокійській), Асії (із центром у Ефесі) і Фракії (із центром у місті Іраклія). Ще з часу IV Вселенського собору до юрисдикції Константинополя були включені  митрополії Понту та Асії, а з VIII століття – і материкової Греції.

Загалом найбільш знаковими прикладами ролі саме Вселенських Соборів в утворенні автокефальних Церков є піднесення Константинопільської кафедри, відновлення значення кафедри Єрусалимської та автокефалія Кіпрської Церкви.

Так, про піднесення Єрусалимського єпископа говорить 7 правило І Вселенського Собору, і своїм статусом єпископ Єрусалимський зобов’язаний церковній традиції.  Остаточно патріарше достоїнство Єрусалимських єпископів було утверджене на IV Вселенському Соборі.

У 330 році імператором Константином Великим була заснована нова столиця Римської імперії – Констанантинопіль. Єпископ цього Нового Риму мав би, як і його попередники єпископи Візантія, визнавати зверхність єпископа міста Іраклії. Втім, в час аріанської смути, ця залежність слабла, а значення столичного єпископа зростала. І вже 3 канон ІІ Вселенського Собору встановлює, що «Константинопільський єпископ нехай має першість честі після римського єпископа, тому що град цей є новий Рим». Відомий 28 канон IV Вселенського Собору 451 року остаточно постановляє, що під юрисдикцією Константинополя мають перебувати митрополити  Понту, Асії і Фракії.

Цей 28 канон IV Вселенського собору також передбачає, що до юрисдикції Константинополя належать також і єпископи «іноплемінників» чи то «варварів». Фактично, народи, що приймали віру Христову з Візантії, приймали церковні структури і ієрархію від Константинопілського Патріархату, і у юрисдикції Вселенського патріарха знаходилися спочатку слов’янські Православні Церкви Болгарії, Сербії та Русі.

Врешті, ІІІ Вселенський Собор 431 року постановив визнавати Церкву Кіпру незалежною від Антіохії. Пізніше, автокефалія Кіпрської Церкви була ще раз підтверджена у 691 році, під час «П’ято-Шостого» Трульського собору.

Отож, роль Вселенських Соборів в утворенні автокефальних Церков полягає у тому, що вони канонічно регламентували принцип об’єднання очолюваних єпископами церковних областей – єпархій навколо більш значимої кафедри – митрополії, особливо навколо заснованих апостолами єпископських кафедр найбільших міст Римської імперії – Риму, Олександрії та Антіохії, і звісно матері усіх християн – Святого граду Єрусалиму. Значення Римської  кафедри визначалось не тільки авторитетом єпископії святого первоверховного апостола Петра, але і тим, що це місто було столицею. В цьому контексті слід розглядати і поступове піднесення кафедри  Константинополя – Нового Риму. Теж кафедри апостольської, оскільки збереглось передання про те, що єпископа для міста Візантій Стахія у І столітті рукоположив святий апостол Андрій Первозванний. Таким чином була сформована структура патріархатів. Під час ІІІ Вселенського собору була затверджена і незалежність Кіпрської церкви від Антіохійського патріархату. Варто зауважити, що утвердження автокефального статусу Кіпрської Церкви було узаконенням «де-юре» фактичної самостійності цієї митрополії у складі Антіохійського патріархату . Що нагадує стан нашої Української Православної Церкви, яка має незалежність і самостійність у своєму управлінні.

У пізніші епохи церковної історії питання автокефалії часом було проблемним, траплялись випадки коли окремі Церкви, в силу політичних причин втрачали свою автокефалію, а потім відновлювали її. Так, зокрема, трапилось у історії Болгарської і Грузинської Православних Церков.

Але, в усіх випадках, які траплялись на історичному шляху Православ’я,  головним у житті церковної спільноти, що сповідує Православну віру, є  перебування її у лоні Вселенської Православної Церкви, збереження Апостольського преємства ієрархії. А ці принципи збереження єдності Церкви і миру, і були окреслені канонами Вселенських соборів, а також Апостольскими правилами та канонами Помісних соборів.