Ще з дитинства, пам’ятаю, я завжди боялася лікарів. Черговий медогляд, аналіз крові та багато інших процедур страшенно мене лякали. Сказати чесно, нема такої дитини, яка б не боялася. Мама завжди переконувала мене в тому, що я відважна і вже велика, щоб плакати.

Тепер я сама стала мамою, а деяких лікарів і досі боюся через їхню халатність і безвідповідальне відношення до роботи і пацієнтів. Всі ми знаємо, що коли народжується дитина, то заплановані відвідування дитячого лікаря до року життя обов’язкові кожного місяця. Тож, ось уже три місяці я намагаюся вчасно відвідувати комунальний заклад «Луцької міської дитячої поліклініки»,  і на днях я зіткнулася з неможливим хамством медперсоналу, яке просто вразило мене.

Під кабінетом до потрібного нам лікаря, як завжди черга пацієнтів: мами зі своїми дітками, хтось за попереднім записом, хтось очікує у «живій черзі». Звісно ж, прийом у лікаря триває не одну і не п’ять хвилин, тому очікування затягнулося. Ми з іншими мамами, щоб хоч якось зробити своє очікування веселішим, спілкувалися про наших діток. Оскільки у мене тримісячна дитина, нас всі пропускали у черзі, проте, я не хотіла користуватися цим, адже моя дитина спала, та і час на який у мене був запис ще не настав, тому я спокійно чекала свою чергу.

І ось що відбувається далі. Коли з кабінету виходив пацієнт і готувалися зайти мама з сином (у малечі була підозра на струс), перед ними в кабінет вривається ще одна мама з донькою, які взялися невідомо звідки, а супроводжує їх дама з медперсоналу. Жінки, що були поруч збунтувалися, і я їх розумію,  адже усі ми рівні і іншим, можливо, більше потрібен лікар. Я не розпізнала хто була та жінка: у неї вказівного бейджа не було, але виглядала, як медсестра чи санітарка. На зауваження мам, що не можна отак просто вриватися перед людьми, пані відповіла: «Нам можна», а на моє питання: «А чому це вам можна?», вона відповіла грубим тоном, що вона – медперсонал. Я намагалася їй у відповідь сказати те, що, по суті, я маю більше право іти без черги, оскільки тримаю на руках дитину до року, а це прямий показник того, що я можу не перебувати у чергах. Про це написано на кожних дверях, до кожного лікаря, але все ж я з повагою відношуся до інших і розумію, що якщо дитині шість і у нього підозра на струс мозку, він відбув чергу, а тут находять мами з малесенькими дітьми і пропускаючи всіх перед собою, ця дитина ніколи не попаде до  лікаря. Але пані швидко зникла з поля зору. Негоже так голосно кричати у поліклініці де багато малечі, можна ж налякати. Шкода що не вдалося їй цього сказати.

Але і це не найгірше. Після того що було потім, я назавжди зневірилася в адекватності деяких людей. Під час огляду моєї дитини, нам назначили десятиденний курс масажу, який можна здійснювати як в поліклініці так і деінде, але звісно ж краще походити до спеціаліста який напряму працює з маленькими дітками, тобто сюди ж у поліклініку. Мене направили на запис у 67 кабінет. Під кабінетом вже не було нікого. Я постукала у двері, і, відкривши їх, запитала: «Я перепрошую,можна увійти?» Увійти не дозволили і сказали зачекати. В кабінеті я побачила лікаря, медсестру і ще якусь жінку з якою вони розмовляли. Краєм вуха, почувши розмову жінок, я зробила висновок, що це, можливо, їхня подруга. Чекаючи під кабінетом не знаю скільки хвилин,  мій малюк захотів їсти і прокинувся, почав плакати. Поки я намагалася його заспокоїти, у кабінеті ніхто і не думав припиняти милу розмову. Мені набридло чекати і мучити дитину, тож я постукала ще раз і увійшла зі словами:  «Я перепрошую нам лише записатися». Я, звісно, не знаю,що в моїх діях було грандіозного і обурливого, через що на мене жінка у білому халаті почала, визвірившись, підвищувати тон. Як виявилося, з її слів я «увірвалася». Певне, я нагло завадила їм спілкуватися, а як ще пояснити те, що мене ледве не прогнали з кабінету.

Несміливо я підійшла до столу, за яким вона сиділа, і поклала їй направлення і амбулаторну картку. Вона нібито взялася нас записувати, але не припинила, вибачте на слові, бурчати про те що в неї начебто закінчився робочий день, і вона має право робити все що завгодно. Я пояснила, що мені лікар сказав підійти і записатися до неї прямо зараз. Якщо мене направили зараз, значить вони ще працювали, до того ж обидві були в робочому вбранні і за робочими столами. Інший лікар, бачивши що на руках плаче маленька дитина, швидше відпустив би, але ж ні. Потрібно посперечатися. Не витримавши цього хамства, я зробила їй зауваження, що вирішувати свої особисті питання можна не те, що не під час робочого періоду, а хоча б прийнявши і відпустивши пацієнта, на що моя амбулаторна карта і направлення були повернуті мені назад. Забравши, я поспішила геть з кабінету. Але навіть якби вона мене записала, я б ніколи не прийшла до неї сама і вже точно не привела б свою дитину. Тож виходить так, що мою дитину лишили без медичних послуг у державній лікарні, звісно я можу і до «приватників» звернутися,але така можливість є не в кожного. Що робити тим людям, котрі не мають такої можливості?

Який висновок? Ще хтось дивується, чому діти бояться лікарів? Невже підстава цьому страху- неприємні процедури? Мені здається в більшості все залежить від тактовності лікаря. Якщо хтось з них буде ось так кидатися і кричати на своїх пацієнтів, то цей страх в дитини сформується  до усіх медиків.