І зробив (створив) це унікально, талановито й… для багатьох – несподівано- неочікувано. Маю на увазі 480-сторінковий роман (а точніше – першу книгу роману) «Я – Іван Франко».

Але передовсім зауважу, що Микола Панасюк ніяк не вписується в трафаретні прокрустові панегірично-осанні виміри. Він, якщо послуговуватися дефініцією Ліни Костенко про Толлера Кренстона, – «не той, не там, не так». Однак і ця «формула» – не ключ до розуміння сутності філософа-епіка (одного з небагатьох, хто прийшов у прозу напряму, без поетично-ліричного «етапу»).

Тим не менше, до свого найголовнішого одкровення, що вмістило весь творчий, життєвий досвід, унікальність художнього мислення, він ішов упродовж майже трьох чвертей сторіччя. Як мізерна складова цієї аргументації – розсипи-перлини мудрості зі згадуваного прозового полотна: «Біда, велика чи мала, усіх ріднить»; «…застрога серця – це якраз Інтуїція»; «Кожна людина на Землі несе на чолі печать якогось великого призначення. Але про це мало хто й підозрює»»; «Найзгубніший бруд – Заздрість і Жадібність»; «Спиніться, замріть, прислухайтеся до самого себе…Дослухайтесь до тихого шепоту свого Серця – воно знає дорогу»; «Ніколи не кажи ніколи, навіть самому собі»; «Випадковостей не буває»; «Якщо людина бажає чогось дуже сильно, Всесвіт допомагає їй сягнути цього».

Утім, роздумуючи про книгу, яка, поза сумнівом, має (хай і неминучість такого визнання – питання часу) щонайменше загальноєвропейську, якщо й не світову значимість, варто послатися на констатацію Григорія Пустовіта: «Письменник, який рве всі стандарти, – це Микола Панасюк. Тільки про це кажеш, всі починають: «Це той, що редактор газети «Вільна думка»?». Миколу чомусь пов’язують виключно з «Вільною думкою». Ніхто не може подумати, що він неймовірно творча людина. Це стільки років потрібно було заганяти свій талант кудись. Повірте, «Я – Іван Франко» – книжка, яка до нас ще прийде».

Однак у житті, за великим рахунком, нема випадковостей. Микола Панасюк у згадуваній Григорієм Пустовітом газеті специфічними (замовно-розправними?) публікаціями заробляв не лише на шматок насущного. За однією з інформацій, саме це видання допомогло йому не розминутися з Франком. Адже коли редактора начебто попросили не друкувати компромату на якусь із персон (чи то з владних, бізнесових, кримінальних кіл – нерідко це синонімічний ряд), то він поставив умову: гаразд, але для цього, щоб відкупитися, дістаньте мені повне видання творів Івана Яковича. Так і сталося. Навіть більше: один чи й два томи виявилися у двох примірниках.

Отак і почався системний екскурс у долю та творчість Франка (зокрема – у поему «Каїн»), попередньо дух якого (письменника) незримо і невмолимо кликав. Кажу так ствердно про це, адже ще за кілька літ до написання Миколою Панасюком свого роману-шедевру доводилося з автором при кожній мимовільній нагоді спілкуватися. І зазвичай тематично сконцентровувався хід роздумувань довкола постаті Івана Франка, його родини, сіл Нагуєвичі, Ясениця-Сільна, Криворівня, Колодяжне (на Волинь він приїжджав із синами на запрошення Олени Пчілки),суттєво міфологізованої, все відчутніше присутньої не лише в сучасному літературному процесі.

Але повернемося до постаті волинянина-майстра слова. Навіть у параметрах аксіоми, що кожен письменник – це біографія. Якщо цю максиму спробувати пов’язати із життєписом і творчістю Миколи Панасюка, то доведеться уточнити: на долю цієї особистості випало стільки найнеймовірніших випробувань, що, здавалося б, найнеосяжніший космос творчості не вмістив би того болю, страждання, скорботи, парадоксів. Але (і це закономірно) саме слово, що дихає Словом, для нього стало порятунком. А безсумнівною творчою вершиною – «Я – Іван Франко».  

У першій книзі цього роману Микола Панасюк  прагне проникнути до основ, до коренів феномена, ім’я якому – Іван Франко. У творі чітко вирізняються дві сюжетні лінії, втілені у формі внутрішніх монологів Я самого Генія та сучасної лікарки Вероніки, за іронією долі – правнучатої племінниці письменниці Уляни Кравченко (Шнайдер), котру, за певними даними, свого часу пов’язували з Франком неплатонічні взаємини. Причому письменник пропонує цілковито інше бачення-сприймання буття крізь призму незакомлексованого сумніву.

Можливо, у контексті філософеми Андрія Вознесенського: «Я не стремлюсь лидировать, где тараканьи бега. Пытаюсь реабилитировань понятье греха». Але, ні, слово автора «Я – Іван Франко» набагато об’ємніше, не вписується в чиїсь (хай найталановитіші) постулати.

Аби відчути філософську, духовну енергетику слова Миколи Панасюка, процитуємо кілька істин-одкровень із першої книги (кілька днів тому письменником здано у видавництво і другу книгу) роману «Я – Іван Франко»: «Знову всі покладались на Бога. А хіба він має час на українців?» ; «Українці першими дійшли: вади окремих людей – це гріхи. Вади цілого народу – це національний характер»; «Читання – найкращий засіб проти неприємностей у житті: немає такого горя, котрого б не розситила година читання»; «…Світ не кінчається за обрієм, а простирається ген-ген. Ми віримо, що поблизу нашого дому Землі без ліку інших дворищ, де, напевне, такі ж мислячі люди, як ми. Хай може й не такі з виду, але ж мислячі! На се мені відкрив очі Микола Тесла, названий брат по духу»; «Яка ж то загадкова сутність тиші! Навіть Шевченко не зумів передати її одним словом, не одним образом, а цілою драмою, повною руху: ніч входить у хату, думи сідають довкола постелі й, розірвавши серце та надію, спиняють свій біг. І чуємо, як над нами пливуть без шелесту безмежні простори Часу… Все пропаде… А як спинить Час Велика Ніч, то химери наші, як і Мрії, як і Надії, літами й віками глухо потечуть!»…

Це, напевне, неймовірно-незбагненно важко взяти на свої плечі тягар Генія. Микола Панасюк розповідав, що мав два нервові зриви, коли працював над романом. Але порятунком (ще раз зауважимо) став Іван Франко. Чи той дух, який сповідально промовляв волинянину: «Силу й наснагу я діставав зі своїх Нагуєвич, із горна у кузні свого батька»; «…я русин і походжу, правдоподібно, від зукраїнізованих німецьких колоністів»; «На дні моїх споминів, десь там, у найглибшій глибині, горить вогонь»; «Я не хочу в майбутнє. Там, видається мені, нема нічого цікавого. Од майбутнього тільки сум і печаль – й хоч тепер плуга тягне трактор, але ж люд наш, наші українці, не змінилися»; «Аби досягти успіху, треба наздоганяти тих, хто попереду! І не чекати тих, хто позаду!»; «Син хлопа й сам хлоп з Нагуєвич. Од нього мені передалось те, що властиве тільки українцям – потяг до волі й нетерпимість наруги над людиною, приниження її»; «Той Каїн у мені, у моєму мозку ще від того часу, коли я у далекому 1885 році перекладав поему Байрона «Каїн»; «А легенди – се сліди давніх зусиль багатьох поколінь, саме з їхньою поміччю ми відгадуємо сенс нашої долі. А доля кожного з нас – не в Авелі, а в Каїні. Бо кожен з нас – убивця»; «Мов Каїн, пустинею по рідній земля я блудив… Я з власного серця і крові творив собі радісний світ, щоб скарб весь своєї любові у нім розмістити як слід»; «Я ж своєю працею дразню цікавість тих, хто допитується в мене про неї. Живу як у пустині… А як вдуматись – чи не став я Каїном при живому ще тілі й при здоровій пам’яті?»; «Мене навіть по смерті схоронили не як усіх людей – де бачено, де чувано, щоби клали усопшого в чужий гріб?»; «…виборсуюсь зі своєї брили, куди мене вцеменували».

Загалом же, роздумуючи про феномен Каменяра, варто дослухатися до одкровень героїв Панасюкового роману. Зокрема – зізнання тітки для Вероніки: «Іван Франко – не просто письменник, не просто людина. Се маг, се чародій, це митець планетарного масштабу. Впускати його в душу – вельми небезпечно». Як і констатації самої Вероніки: «Контроверсійний і геть суперечливий. А ще більше загадковий. Ні в одному творі, ні в одній поемі він не однаковий. Скрізь той Каменяр різний. Скрізь в новій іпостасі… Справжній поет тримає ключ до скарбниці найглибших глибин людської душі, будить у тій душі такі сили та поривання, що без їхнього слова вони довіку дрімали би на дні».

Але скільки б не роздумувати про дивовижну книгу Миколи Панасюка, про незнищенний світ Каменяра, все одно хіба що наближаєшся до безміру, незбагненної сутності двох унікальних творчих світів. А відповідь на найсокровенніше – як у тексті, так і в підтексті та надтексті роману «Я – Іван Франко».

Віктор Вербич