Життєпис Миколи Невидайла – віддзеркалення дивовижної людської драми та нездоланної волі. Народився 14 травня 1923 року на хуторі Іванівка,що в селі Боровиківка на Січеславщині. Пережив голод 1932 – 1933 років. 1941-го закінчив середню школу і був призваний до війська. Потрапив у полон під час боїв за Дніпрогес,був концтаборі у Кривому Розі,втік. Вступив до лав ОУН,проводив підпільну агітаційну роботу. 1943-го знову мобілізований у Червону армії,31 січня 1944-го поранений. У травні цього року заарештований у шпиталі. Трибунал Дніпропетровського гарнізону присудив 10 років таборів. 1954-го повернувся з неволі (був каторжанином на мідно-нікелевому руднику),закінчив інституту інженерів транспорту. Набутий життєвий досвід став основою його книг-сповідей,які,як зізнавався письменник Георгій Люлько,«потрясають навіть після найвідоміших шедеврів подібної тематики… Усе це палахкотить незрадною любов’ю до України,наснажуючи і нас жити й працювати для неї… Невидайловому генієві судилося розпромінити недомовлене а то й геть не написане багатьма,вирізьбити з великою художньою силою».
 
Усвідомлюючи силу свого слова,Микола Невидайло працював у буквальному розумінні не покладаючи рук. Його земний шлях завершився 4 червня 2012 року,в день Святого Духа. Зрештою про своє покликання Микола Невидайло мовить максимально чітко в епопеї «Хвилі»,де в образі головного героя Миколи Запорожця – стільки автобіографічних рис самого письменника: «Він всі приносини часів смутенних ну просто мусить пережити! … що свідчити прийдешнім про часи минулі правду й тільки правду». Пісенно-баладна ритміка – своєрідний прийом,який так природно гармонує з заглибленням свідомості героя у праглибини історичної пам’яті,зорієнтованості на традицію «Русі Великої,що з Києва ясніла». А водночас пафос тексту,діяння героїв – утвердження здатності до жертовного чину. Микола Запорожець пояснює батькові,що мусить скористатися вибором навіть у найекстремальніший період: «Піду в УПА. Альтернативи я не маю,окрім смерти».
 
І в той же час,за своєю суттю,твори Миколи Невидайла – непідробно оптимістичні,попри те,що в них зазвичай йдеться про трагізм доль. У детективному романі «Права рука Берії» колишній сотений УПА Андрій Ясенчук (насправді Скиба) пояснює брату Григорієві (кандидату наук,комуністу),з яким опинилося по різні боки барикад . «Дружив з одним волинянином,моїм тезком Андрієм Ясенчуком (згодом взяв його прізвище. – В.В.). Якось ми їздили в його село Явірці. Польські партизани спалили ті Явірці і винищили всі українські родини ще до того атентату». А відтак дає характеристику польській еліті,яка,схоже,залишається у значній мірі актуальною зараз: «Якби вони за Хмельницького терором не відштовхнули гетьманщину до москалів,то й самі не потрапили би в московське ярмо. Не навчила їх історія. Коли на Волині з’явилася Армія Крайова,вони почали етнічну чистку. Винищували українців від малого до старого,здебільшого у селах. То є давня польська звичка: «вогнем і мечем». Після цього,зауважує Андрій,й українці скористалися принципом: «За кожну спалену хату,за кожну вбиту українську дитину,за кожного замордованого українця відповісти помстою – польську хату,польську дитину… У права вступила сліпа сила – вогонь,кров,смерть». На жаль,історія направду виявилася поганою навчителькою. Й ось уже 2016-го,наче за помахом чарівної путінської палички з Кремля,варшавські політики односторонню у всіх гріхах звинувачують Україну. Ігноруючи при цьому ту ж таки сувору правду,на якій акцентував увагу й герой роману Миколи Невидайла.
 
До речі,в згадуваному прозовому полотні неодноразово звучить тема Волині. У тому числі – з уст людців,які цілком підпадають під визначення «антигерой». Зокрема Правду про те,як радянські карателі видавали себе за вояків УПА,оповідає патологічний кат Хап (Яструб): «Ще й досі сняться Цуманські ліси. Кілометрів десять від Луцька є станція Ківерці. Викликають мене до штабу і – в спецзагін. Водив нас курінний Верещака… Ну в загоні = частина хохлів зі Східної України,- аби по-хохляцьки шпрехали,і нас,енкаведистів-росіян – туди ж: для правильної лінії. Вриваємось у село. Хохли до своїх: «Хто за самостійну і має зброю – шикуйся на світанку там-то». І сходяться… А там наша засідка чекає. Не пам’ятаю,чи під Костополем чи під Людвіполем? Ми три сотні їх,сопляків,поклали. Чи вриваємось у Гощу. Зустрічають нас,як своїх. Несуть їжу,одяг. За це ми попа розіп’яли на хресті,вчительці комсомольці живота розпороли,голову колгоспу,хоч і комуніста,в хаті з сім’єю спалили. Прискакує загін справжніх енкаведистів,«вибиває» нас із села. Хто злодійствував? Бандерівці… Отака була тактика й стратегія». На жаль,бранцями сфальшованої історії у значній мірі ще продовжують залишитися сучасники,сприймаючи події та долі в інтерпретації споконвічного найлютішого,найпослідовнішого ворога України та його «п’ятої колони».
 
Микола Невидайло не плекав ілюзій щодо імперії зла. Чи то в царський період,чи в в «червону епоху»,трагізм якої судилося відчути особисто. Зокрема його повість «Родове прокляття» акцентує увагу на проблемі духовності,незворотних наслідків на психіці тих,хто пережив голодомор. Василь Крутиленко опиняється наче між «молотом і ковадлом»: анемія пам’яті та вбивча правда,з якою не можна жити і без якої нема життя. Та водночас дається взнаки всесильна потуга молитви,звернення до Господа. Як і рятівне відчуття зв’язку поколінь: «Строжке очікування загадковости таємниць предків терпко зважується на вагах підсвідомости,в стежки між посівами гадючаться в тремтливу димкувату далину,що більмуватим оком ставка сплющує в дзеркалисту воду обважнілі дощами скупчення хмар». У цьому творі особливо рельєфно виявляється унікальна майстерність художника слова,коли природа і людина стають цілісністю,коли віки наче спресовуються у миттєвість. До речі,автор знову ж не оминає волинської проблематики,будучи вірним принципу правди. У селі Микитівка випадковий дід оповідає Василеві,героєві твору: «Ми тута переселенці з Волині… Привезли нас сюдою по війні,то вже Крутиленків жодного не було… Гутарили тутешні: прокляття на Крутиленків упало…».
 
Та найбільше прокляття для України – лиховісна імперія. Зокрема у цьому переконує Микола Невидайло і повістю «Динозаври». Події відбуваються у Чечні. Це панорама війни,коли Росія карає за нею ж таки (Єльциним) наданий дозвіл брати суверенітету стільки,наскільки вистачить сили. Солдати Микола Побігайко та Іван Чурундукін залишаються живими під час бою за палац Джохара Дудаєва. Під час відвертої розмови Микола запитує Івана: «І що ви за народ такий? Все вам землі мало. Розповзлися в чужі краї,а власні домівки покинули». Та замість відповіді – вакханалія вбивства. Зрештою,автор резюмує про імперію зла: «Вони збудували й випробовують диявольську машину». На жаль,світ і досі не усвідомив фатальної небезпеки. Тож Микола Невидайло покладає надії на Всевишнього. «О Боже! Що стане з мешканцями Землі? Господи! Якщо це не Промисел Твій,зупини їх урешті!» – благає він.
 
Проблеми національної сутності та неминучості розплати за відмову від неї торкається письменник і в творі «Кум,чорна кицька,Родіон і ми»,жанр якого визначає як «майже автобіографічна повість». При цьому,цитуючи поета Василя Борового,нагадує про беззаперечну аксіому: «З’яничарений хохол гірший від російського імперіаліста». Таки власне і є «герой» Недолупченков. Той,зазомбований імперською пропагандою,переконаний: «На землі має лишитися один народ. Наш,совєцький,а простіше – руський. І столицею всього світу буде зореносна Москва». Автор не сумнівається,що імперія зла приречена. А водночас устами Миколи засвідчує усвідомлення своєї місії: «А моє призначення – мотати на вус і потім,якщо зумію,описати долі людські». У той же час,він у серце не впускає змія ненависті. Попри жорстокі реалії,зберігає у собі здатність любити жорстоку,сувору природу. «А ніч! Нічого прекраснішого немає тут,на Півночі. У танцях викомарює і судомиться полярне сяйво,голюсінько визорюються небові простори,вилуплюється тонюсінький серпик місяця»,- зізнається він. Зрештою,як і ще один з героїв цього прозового полотна Родіон Ільїн: «Йдучи сьогодні на роботу,він спостерігав полярного орлана,що остужувався в кришталево-прозорому безмежжі,безрабно розпросторивши крила. Ото б самому шугнути в небо і не провернутися в цю країну зла,насилля й рабства». Очевидно,роздумуючи про специфіку художнього світу Миколи Невидайла,варто зважити на констатацію письменника Миколи Негоди: «Письмо його густе,широкомасштабні картини змальовані на невеличкій за обсягом площині,історія імперського нищення розуму й цвіту нації сконденсована в тій чи іншій людській долі,особистій трагедії».
 
Та провідною зорею для Миколи Невидайла і героїв його творів залишалася Україна. Про це йдеться в тексті «А злодії злодійствують»,жанр якого актор визначає як «сповідь». Борис Казаков (за паспортом,насправді – Стоян) констатує: «Перед смертю (не страхає мене її невблаганний чорнобиль!) хочу очистити душу… Відчуваю,як у мені кричать,бунтують,шаленіють мої пра-пра-предки: оріянин,скіф,рус,козак,обурені моїм переродження у ніщо». Але навіть персональне виродження фактично зумовлене запрограмованими імперією зла процесами. Адже,як зазначав Василь Олександрович,- учитель Бориса,друг його батька Степана (разом воювали у війську УНР): «Пів-України вистріляно,виселено,виморено голодом за те,щоб не були ми окремою нацією,щоб не мали ми,найдревніший європейський народ,древнішу,ніж московська,історію й культуру. Боїться нашого духу імперія…»
 
Тим не менше,іншого шляху,як взаємопрощення та порозуміння всередині України,автор не бачить. Таку свою візію (з шансом на національне,моральне одужання) він інтерпретує в образ Петра Микитовича Бардадима,екс-учителя Бориса,донощика,українофоба,що дослужився до посади начальника обласного управління СБУ. «Для історії,для наших майбутніх поколінь,не має значення,хто був сьогодні при владі – Іван чи Степан,ліві,центристи чи праві. Оцінять лише те,як ми зуміли відстояти нашу державу,як ми захистилися від нових геноциді і сибірів»,- зазначає вже колишній україноневисник.
 
Про що б не писав Микола Невидайло (чи то новели «Атентат»,«Чуєш,брате мій?»,«Жага волі»,есей «Дзвін» навіює спогади»,радіоп’єса «Рятуйте наші душі»,повісті «Людини людині – вовк»,«Сі-бемоль»,книга «Нариси з історії України – від прадавніх літ до сучасності»),він це робив талановито. При цьому поєднуючи яскравий дар і покликання патріота,який своїм словом працює не прийдешність України. І хоч,як зазначає літературознавець Галина Райбедюк,«М. Невидайло не увійшов до офіційного «іконостасу» українських письменників. І річ тут не в браку таланту,бо це митець самобутній,із яскраво вираженим індивідуальним почерком. Усе створене ним у період панування естетики соцреалізму ішло врозріз із офіційною моделлю літератури… В його прозі з величезною епічною силою показано розмах національної трагедії народу».
 
Можна не сумніватися,що до творів цього майстра слова неодмінно звертатимуться і сучасники,й прийдешні покоління українців. Адже,як зазначав ФІдель Сухоніс,шеф-редактор журналу «Бористен»,«Микола Невидайло належить саме до таких письменників,можна сказати,найвищої спроби. Він людина чиста,світла та правдива. ..Микола Невидайло ціною вланого тяжкого життєвого досвіду доводить усім нам: нічого не буває марним,якщо людина вірить у світлу ідею…».
 
P.S. Автор цієї публікації висловлює вдячність філософу,містику,лікареві Мирославові Невидайлу – сину письменника.