Скільки б не було Церков (не будівель, а спільнот), насправді, незважаючи на конфесії, сонми  різнотитулованих предстоятелів , є одна-єдина Церква. Принаймні у християнському сенсі. І в ній – єдиний Архіпастир. Так, це Він – Господь, Ісус Христос. Давно відома аксіома пригадується у контексті дебатів з приводу вірогідного постання Єдиної Помісної  Православної Церкви в Україні.  А відтак укотре  усвідомлюєш, що саме завдяки Найвищому Небесному Покровительству ми як народ і маємо місце на землі. Незважаючи на, здавалося б, смертельні вироки історії з фактично безперервними  війнами і наслідками поразок. Та начебто неминучого фатального не сталося. У тому числі – і завдяки  незнищенній вірі, непафосно-щирому  розумінню-відчуттю: Бог та Україна – найвизначальніші.

Звісно, дорога до Бога – це зазвичай  звивиста, довга, з перешкодами вузька  стежина. Вона – одна для мільйонів  нас, у Україні сущих, і водночас персональна для кожного. Ця дорога важка. Але, коли хочемо бути разом із Христом, запитаймо себе, якою вона була в Нього.

Тож і творення Єдиної Помісної Православної Церкви, навіть після ймовірного отримання Томосу від Вселенського  Патріарха та проголошення відповідного статусу, – тривалий у часі процес  з усвідомленими, а ще більше незбагненними випробуваннями. Багато  залежатиме від ситуації всередині нашої країни, від того, чи зуміємо зберегти свою державність на фоні зростання імперських апетитів не лише  північно-східного, але й західних сусідів. Зрештою, від чину та слова як еліт (духовних, владних), так і від всіх нас, хто торує земний шлях нині. Як і від тих, хто йтиме ним завтра.

Іноді звучать закиди, що  православній Україні давно слід було добитися  автокефалії  Церкви. Та  історії не повернеш, вона не знає умовного способу. Хоча, ради справедливості пригадаймо, що у  ХХ столітті постала УАПЦ  (незабаром  відзначатиметься  її сторіччя). І скільки б не звучало закидів про її «неканонічність», цей статус вона довела вірністю Христові, своєю хресною страдницькою дорогою. Пригадаймо принагідно й те, що 13 листопада 1924 року Вселенський Патріарх  Григорій VII, підписавши «Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Царгородської Патріархії про визнання Православної церкви в Польщі Автокефальною», перебрав під свій провід українських православних (зокрема на Волині), що проживали на території, окупованій Річчю Посполитою. До речі, у згадуваному Томосі Вселенського Патріарха мовилося, що «перше відокремлення від Нашого Престолу Київської Митрополії і православних митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також прилучення їх до Святої Московської Церкви настало не за приписами канонічних правил». Також  пригадаймо, що  1942 року  єпископами Польської Православної Церкви на чолі з архієпископом Полікарпом Сікорським було знову відновлена Українська Автокефальна Православна Церква, але вже канонічно визнаними ієрархами. Однак після того, як українські землі в ході Другої світової війни знову опинилося під контролем Москви, радянський комуністичний режим, здавалося, остаточно перекреслив шанс України на свою Церкву та  державу. Але одна справа – людські  плани (хай навіть підкріплені страшною силою), інша – промисел Божий.

Чи сподівався  колись  нинішній Патріарх Руси-України Філарет (принаймні до собору РПЦ  1990 року, коли  після смерті Патріарха Московського Пимена був місцеблюстителем московського патріаршого престолу), що йому судиться  працювати не на розбудову РПЦ, а Української  православної церкви, відтак – Української православної церкви Київського Патріархату? Чи думали у Москві, що «обраний» 1992 року за вказівкою з білокам’яної  на Харківському соборі  Предстоятелем  УПЦ  відсутній на цьому зібранні митрополит Володимир (Віктор Сабодан) самовіддано  працюватиме задля постання в Україні  Єдиної Помісної Православної Церкви?  При цьому Блаженніший це робив, намагаючись вести діалог з УПЦ КП та УАПЦ,  незважаючи на потужний та навіть цинічний  спротив  як з боку владців, так і «русскомировского воинства в рясах» і їхніх кремлівських господарів. І коли його хотіли спокусити  перспективою очолити РПЦ, відповів як  православний Українець, що бажає «предстати перед Богом 121 Митрополитом Київським, а не  16 Патріархом Московським».

Тож чи після очікуваного Томосу  постане в Україні Єдина Помісна Православна Церква вже в 2018-му, до 1030-річчя Володимирового хрещення Руси-України? Навряд чи варто поділяти надміру оптимістичний пафос. Адже сила протидії (в тому числі і внутріукраїнської, де вже сформовано покоління молодих священиків, які не уявляють себе без «русского мира») може виявитися не слабшою за силу дії.

Та все-таки, хочеться вірити, ми не забудемо зараз, у дні очікування, молитовного «Боже, нам єдність подай».  Тому, як наголошує Патріарх Філарет, «об’єднання буде тому, що більшість православних віруючих цього хочуть, тому що це є шлях правди. І коли Господь благословить – все станеться дуже швидко». На його переконання, «Єдина Помісна Церква в Україні –  шлях до примирення  у світовому Православ’ї, адже Вона не менша за чисельністю, ніж Російська Церква. А християнство вони отримали від Києва, а не навпаки –  Київ від Москви. І тому у них немає ніяких підстав вимагати першості у Православ’ї. А якщо не буде цього змагання, – настануть мир і злагода».

Звісно, на сьогодні, коли фактор сили стає світовою політичною домінантою, а Церква (маю на увазі РПЦ) – знаряддям у руках  держави з імперською стратегією, не все так просто. Однак  у Всевишнього нема неможливого.  У цьому нема жодного сумніву. Як і в настанові Христа (див. Євангеліє від Матфія, 9/29): «Нехай станеться вам згідно з вашою вірою».

Віктор Вербич