Дивовижна,унікальна постать,яка поєднала в собі стільки сили волі та водночас непоказної людяності.
Свого часу (з десяток років тому),записуючи у Горохові інтерв’ю з Андрієм Криштальським,не міг не запитати: «Як вижити,якщо тебе засуджують спочатку на десять,а відтак – ще на двадцять п’ять років? Як,попри нелегкі життєві шляхи,скласти з честю іспити долі? Як зуміти не зрадити,не зламатися?» А він відповідав без жодного натяку на пафосний пієтет: «Переконаний: у житті (особливо в концтаборах) допомогло те,що змалку засвоїв десять заповідей Божих,а в юнацькі роки – Декалог,десять заповідей націо наліста. У тяжкий період поневолення я знав,що моя доля – в руках Божих. Тому й під час допитів і тортур не міг зрадити,видати таємниці Організації. Уперше мене заарештували 1946 року. Від мене не взнали ні явочних квартир,ні відомостей про членів ОУН. Так само і 1952 року… Коли у п’ятдесят шостому виходив із концтабору на волю,не міг не виконати прохання друзів. Звичайно,розумів,що коли б виявили в мене рукописи поета Івана Гнатюка,який стане лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка,та листи побратимів,отримав би новий термін ув’язнення».
До речі,Андрій Іванович таки встигне видати книгу своїх спогадів-роздумів. І назове її,сокровенну сповідь і настанова-заповідь,промовисто та однозначно чітко: «Мій Декалог». Зрештою,відчуття принциповості,коли не треба мати ілюзій,хто є хто,де друг,а де недруг,і своїм словом та чином відповідати або «так»,або «ні» він навчився ще в пору юності,якщо не дитинства. Андрій Криштальський покликаний був стати художником. Двічі вступав до художнього інституту,звідки виключали за те,що не зрадив собі,що не розміняв віру в Україну до тимчасові матеріальні дивіденди.
Навіть за концтабірних умов,коли замість імені та прізвища на тілогрійці було вибито № Е2–468,Андрій Криштальський не зламався. Адже не сумнівався в неминучості торжества добра. Тож і долучився до організації втечі з неволі,доклавши зусиль до створення і в цих умовах підпілля. «У нашій зоні провідником обрали Бариляка. Я відповідав за організаційну
роботу,- розповідав він. – З проводу знав Олександра Дейнегу та Анатолія Казимирова. Ми намагалися допомогти землякам-політв’язням,які не могли захистити себе від блатних,«сук»,шантрапи,бригадирів,десятників. Від ідеї втечі ми ніколи не відмовлялися. До того ж мали конкретні плани. Вони
несподівані для багатьох. План втечі ми напрацьовували спільно із власівцями (а це – фронтовики,офіцери,капітан корабля). Серед наших – чимало вояків УПА,загартованих у боях. Саме вони,згідно з планом,мали захопити пароплав,обеззброїти конвой під час виходу у відкрите море. А тоді – змінити курс,попросити політичного притулку в американців».
Однак цим планам не судилося здійснитися. Андрія Криштальського було заарештовано в концтаборі «223 км» 1952 року. Він згадував: «У камері-одиночці відсидів сто днів. Щоночі викликали на допити,заставляли зізнатися,що належав до проводу підпільної структури з організації втечі,що був організаційним,мусив знати усіх,кого залучив… Не добившись від мене зізнання,слідчий організував очну ставку з Дейнегою та Казиміровим. Вони не витримали допитів-тортур і посвідчили,що мене знають як співучасника підготовки до втечі під час етапу пароплавом у морі. Після очної ставки мене знову засудили. Додали ще двадцять п’ять років ув’язнення,чверть століття. Термін перебування за ґратами мав би завершитися 1977 року».
Після смерті Сталіна серед тих політичних бранців,на кого очікувала амністія,виявився і він,Андрій Криштальський. Повернувся до рідного Горохова. Будучи повсякчасно за за сприйманням світу митцем,ніколи не картав себе,що патріотична українська позиція перешкодила повноцінній реалізації як художника. Під час так званої горбачовської перебудови,тільки-но знову з’явивився шанс на відновлення дердавності,він,разом із синами Петром та Андрієм доклав зусиль до створення перших рухівських організацій,заснування та друкували в Прибалтиці першої самвидавівської газети «Вітер надії».
Найкращим другом світлої пам’яті Андрія Криштальського-старшого був теж уже нині покійний істинний Українець Євген Сверстюк. А дороговказами – елементарні,але доведенні власним життям,принципи: «Найлютіший ворог – московські колонізатори та зрадники нашого народу,і ті,що з церковної паперті шлють анафеми великим українцям,і перевертні-депутати,і чужинська п’ята колона в керівництві нашої держави»; «Перемога – за тими,хто бореться,хто не зламався».
Зрештою,саме життвий досвід таких українців,як Андрій Криштальський,- свідчення непереможності українського духу,приклад і поклик. Тим паче,що суворі іспити мусять складати і нині сущі,й прийдешні покоління. Адже,як зазначав автор «Мого Декалогу»,«загрози перед нашою державою не минулися»,і не тільки нинішнім поколінням,а вже й новій генерації «доведеться стати на захисту України». І в цьому всім нам,як нині сущим,так і прийдешнім,допоможуть чин і слово незабутнього волинянина Андрія Криштальського-старшого.