Під час допиту в міністерстві держбезпеки на Володимирській, 33на ламані російськомовні  запитання слідчого Колібаби,він, представник австрійської монаршої родини Габсбургів, відповідав  українською. Викрадений 26 серпня 1947-го радянськими карателями з Відня, завершить свій земний  шлях у Києві – у  камері №17 Лук’янівської  в’язниці. Тут, 18 серпня 1948 року, у 53-літньому віці, востаннє побачить (крізь загратоване віконце) небесний проблиск. Тож і  прах Василя Вишиваного (літературний псевдонім Вільгельма фон Габсбурга) покоїться в одному із чисельних безіменних поховань на цвинтарі біля Лук’янівської в’язниці. А останні життєві  місяці, тижні, миттєвості наче були спрогнозовані його поетичними візіями: «Минають дні великого страждання, важкої боротьби»; «минає в житті лиха доля, і кожний покине ярмо; всміхнеться нещасному воля, цілуючи смертю його».

На всі складові запитання, чому  ця людина  зробила такий  проукраїнський життєвий вибір, достеменно  відповісти неможливо. Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотаринзький (нім. WilhelmFranzvonHabsburg-Lothringen)народився 10 лютого 1895 року. Якби в Австрії збереглася монархія, він міг би претендувати на цісарську корону. Та ерцгерцог (архікнязь)  Вільгельм став Українцем Василем Виш́иваним. «До  зброї! До зброї, стрільці! Товаришів рідних згадайте». Так українською закликав він у своїй поетичній збірці «Минають дні». Коли в однойменному вірші Тарас Шевченко просив Усевишнього: «Дай жити, серцем жити, і  людей любити», то Василь Вишиваний, вслід за генієм, власними діяннями довів вірність принципу: «Свою Україну любіть. Любіть її. Во время люте, в остатню тяжкуюминуту за неї  Господа моліть». І за це поплатився.  А з іншого боку – назавше залишився вписаним золотими  літерами в історію України.

Українство ж Вільгельма формально започатковане цифрою 13. Саме у полк під цим номером він, випускник Терезіанської військової академії, отримав призначення1915-го, у розпалі Першої світової війни. Ця частина  на  80-85% була укомплектована  українцями. «Читати по-українськи навчився я в зимі 1915 року, – констатуватиме фон Габсбург в автобіографії, написаній 9 жовтня 1919 року. – Вчив мене жовнір з моєї сотні Примак (дехто з текстологів це прізвище, написане ерцгерцогом від руки, читає як Пришляк. До речі, цей же чоловік подарував Вільгельмові вишиванку, – В.В.). Перша моя книжка в українській мові, яку я прочитав за допомогою Примака, була «Мала історія» Грушевського. Крім того, читав я багато Франка…Дуже сподобався мені Федькович і мініатюри Стефаника».

Відтоді при кожній слушній нагоді він вдягатиме українські вишиті сорочки. Тож і для «січового» військового товариства стане називати Василем Вишиваним.

Зрештою, навіть іспити боями  «підштовхували» його до українськості. Вільгельм Габсбург писав також, що «український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди і невигоди… В наступі нема кращих жовнірів, як Українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди». Зізнаючись, що дуже любив українські пісні («Не пора», «Ще не вмерла Україна», «Верховино» і «Над Прутом у лузі»),   Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) констатував: «Почуваю себе Українцем і інтереси України для мене на першім місці». Саме цього нікому не прощає імперія зла у будь-якому своєму вияві.

Однак є Вища Справедливість.  І візія Василя Вишиваного  «Велика Вкраїна повстане» починає, незважаючи на потуги російських окупантів, матеріалізовуватися.  Тому й вдячні  українці  починають вшановувати  його ім’я назвами вулиць (як у столиці, Івано-Франківську, Одесі, Первомайську), осмислювати цю унікальну долю у книгах (як Іван Немченко у циклі «Король українських сердець: пам’яті  поета і вояка Василя Вишиваного»).

По-своєму невипадково, що 2019-й, який  став Роком української культури в Австрії, розпочався з імпрези «Король України: таємне життя і трагічна доля ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга». Посол Олександр Щерба.написав на своїй сторінці у Facebook: «Вільгельм фон Габсбург, Червоний Принц, Василь Вишиваний, Король України – ця людина увійшла в історію під різними іменами. Племінник кайзера, який, за планами Франца Йосипа, мав після Першої світової війни очолити «Князівство Україна». Габсбург, який з молодих років захопився українцями – народом без держави, народом без рабів і господарів. Воїн, який пліч-о-пліч із рядовими січовими стрільцями воював за Україну. Герой-коханець і ексцентрик. Мученик, що закінчив своє життя в безіменній могилі чи то в Лук’янівській, чи то в Новоград-Волинській в’язниці НКВД – як «англійський шпигун».

Очевидно, варто було б і волинянам  вшанувати пам’ять Василя Вишиваного (Вільгельма фон Габсбурга). Тим паче, що у своїй автобіографії він  згадував, що під час Першої світової війни як полковник Українських Січових Стрільців брав   участь і в багатьох боях на теренах нашого краю, зокрема (цитуємо, не вносячи орфографічних коректив) «коло Кожар на Волині, коло Ковеля, Голоб, Луцька, Олики, Чума-на над Гориню, Сільна, Рожиця (де всі мої річи з обозом захопили Москалі), коло м. Кольки над Стиром, коло с. Черниша і Берестян над Кормином, коло Берестечка і Свинюх».

Віктор Вербич