Очевидно, для тих, хто представляє нині принаймні «середнє» покоління волинян, які цікавилися політичним аспектом життя, зрозуміло: йдеться про світлої пам’яті Мелетія Семенюка. А тим, хто не знає цієї особистості, нагадаю: він – один із організаторів на Волині Української Гельсінської спілки, засновник і перший керівник крайового Братства ветеранів ОУН-УПА імені полковника Клима Савура, один із ініціаторів (разом зі Славою Стецько та Романом Зваричем) створення Конгресу українських націоналістів. Перебування в згадуваних структурах цілком закономірне, адже вірність своїм світоглядним і політичним принципам доводив чином: і як сотенний Української Повстанської Армії, і як багатолітній в’язень радянських концтаборів, учасник Норильського повстання.

До речі, маючи приязні стосунки з російськими дисидентами, він не плекав ілюзій щодо їхньої спроможності одужати від вірусу імперського шовінізму. Пієтет автора цих рядків від Олександра Солженіцина, який в одній із версій «Архіпелагу Гулагу» приязно висловився про українських упівців, він відразу ж розвіяв. Ми, до слова, хотіли використати в першому числі «Народної трибуни» фрагмент із цього тексту. Коли Мелетій Семенюк довідався, що телефонуватиму до головного редактора «Нового мира» Сергія Залигіна (у серпні 1990 року), який представляв інтереси тоді політичного емігранта Олександра Солженіцина, аби отримати дозвіл на публікацію, відразу ж «остудив»:вони відмовляться. Я заперечував, доводив… І помилився: Залигін, зітхаючи, у телефонній розмові пояснив, що Нобелівський лауреат категорично проти.

Мелетій Семенюк зазвичай був категоричним у судженнях, міг «заводитися на воді» і «вибухати» емоціями. Нерідко його сприймали як безапеляційно-суворого чоловіка. Та насправді це можна, очевидно, вважати як захисну реакцію, особливість вдачі. Після того, як його шквал обурення чи гніву вичерпувався, він уважно вислуховував аргументи і, якщо вони були вагомі, часто погоджувався з недавнім опонентом. За «маскою» холодного немилосердного вояка насправді була цікава, принципова, душевна особистість. Влітку 1992-го, побувавши в обійсті Мелетія Семенюка, що у Борочичах, неподалік від Мар’янівки на Горохівшині, я в доброму розумінні подивувався, яка величезна у нього бібліотека. Цікаво, що тоді автора цих рядків у доброму сенсі шокував ще один факт. Серед гостей світлої пам’яті колишнього сотенного УПА виявився росіянин. «Знайомся, то мій друг, – відрекомендовував він трохи молодшого за себе чоловіка. – Ми разом платили неволею у совєцьких таборах за те, що не сприймали комуно-большевицького режиму. Він – вже інше покоління з тих, хто розбудував сітку Антибольшевицько блоку народів». Семенюків друг виявився філософом-інтелектуалом, людиною глибокою та щирою, на диво, не враженою вірусом російської імперської зверхності.

До речі, світлої пам’яті друг Мелетій не хворів фобією до не українців. Пригадую, наскільки цікавими, іноді «гарячими», але зрештою дружніми були дебати з головою Волинської ветеранської організації Віктором Кирилкіним, росіянином за національною приналежністю. А мого односельця Мундика (у хрещенні – Володимира) Хасмана, вояка УПА, який ніколи не приховував своєї єврейської національності, він називав братом. У цьому контексті пригадується, коли той із запаленням легенів лежав у Нововолинській лікарні. Мелетій Семенюк, відвідуючи побратима, скористався нагодою, аби вручити йому повстанську відзнаку. Нагороджується друг Хасман Мундик Джесікович… Ай, Володько, брате, дозволь обійму тебе. Тримайся». Він мав цілком пристойні стосунки і з тими, проти кого довелося воювати. Зокрема – з представниками комбатантських структур із Польщі. Тоді, здавалося, вже ніхто не піддасть сумніву принцип: «Прощаємо і просимо прощення».

Мені доводилося неодноразово спілкуватися з Мелетієм Семенюком віч-на-віч. І в тодішньому моєму помешкання на проспекті Соборності, 28 у Луцьку. І в його скромній однокімнатці в сусідньому будинку (Соборності, 30). Неодноразово мандрували ми й місцями боїв УПА – у Вовчак, Загорів, урочище Гурби… Зазвичай він з якимось непасним стоїцизмом повторював, звертаючись до колишній повстанців: «Нам ніхто не давав права на демобілізацію». А я дивувався Мелетієвій наче надлюдській невтомності, рішучості.

У переліку рис вдачі світлої пам’яті М. Семенюка – і далекоглядність. Він підтримав ідею (якщо не ініціював її), аби в Конгрес Українських Націоналістів приходили молоді. Зокрема з благословіння друга Мелетія головою Волинської організації Конгресу став Володимир Собчук, його заступником – Володимир Бондар (він згодом очолить в області ПРП, після Помаранчевої революціє стане головою ОДА). І ще один промовистий факт. Саме на Волині було здійснено спробу поєднати українські націоналістичні структури – ОУН (б) та ОУН (м). І на перших порах це було успішно. Але врешті «крапку поставило» втручання київських структур. На жаль…

Мелетій Семенюк, не нарікаючи на біль (давалися взнаки поранення, недуги)здавався невтомним. Як і, до речі, його друзі – Микола Папчук, Олексій Брись, Галина Коханська (Ярослава Бульбан), Андрій Криштальський-старший, Микола Коц… Він, не будучи зацикленим на своєму «Я», зазвичай дивувався, ніяковів, коли чув слова вдячності. Пригадую, наскільки Мелетія Семенюка зворушило, коли ми вересневого вечора (світлої пам’яті Богдан Самохваленко та нині сущий автор цих рядків) запросили його в ресторанчик на Луцькому залізничному вокзалі, аби привітати з Днем народження. Наче відчували, що нема права на запізнення.

7 жовтня 2004-го, на 82 році Мелетія Семенюка, заступника голови Всеукраїнського братства ОУН-УПА ім. генерала-хорунжого Романа Шухевича, голови Братства ОУН-УПА Волинського краю ім. Клима Савура, колишнього командира сотні групи «Турів» відтинку «Лиман» Української повстанської армії, багатолітнього політкаторжанина, провідника ОУН на Волині, члена Всеукраїнської Координаційної Ради УГС не стало. Наступного дня (чин похорону звершував єпископ, нині митрополит Михаїл) він знайшов вічний спочинок на кладовищі в рідному селі Борочичі. Як зазначалося в некролозі від імені його побратимів, «зупинилося серце «вічного повстанця», голови Братства ветеранів ОУН-УПА Волинського краю Мелетія Семенюка – людини, що все своє життя присвятила невтомній боротьбі за Українську Державу. Ще сімнадцятилітнім юнаком, в 1939 році Мелетій Федорович вступає в юнацьку сітку ОУН і відтоді до кінця залишається вірним Організації. Після закінчення школи він активно включається в боротьбу: спочатку він зв’язковий, потім працює у розвідці, з 1944 – командир сотні ВОПР групи «Турів». 27 жовтня 1944 року йому було оголошено вирок – смертна кара, яку однак замінили через три місяці на 15 років каторги. І з того часу почались поневіряння по таборах по цілому Радянському Союзі – Норильськ, Воркута, Степаг, Пещлаг, Озерлаг. Брав участь у Норильськом повстанні, був поранений. Мелетію так і не дозволили повернутись на рідну Волинь. Менше ніж через два з половиною роки волі його арештували вдруге, цього разу – на вісім років. Все життя його супроводжували шантаж, погрози, замахи на життя. В 1977 році його засудили втретє – за сфабрикованою справою на п’ять років. На зорі незалежності Мелетій Семенюк повертається на Волинь. В 1988 засновує тут Гельсінську Спілку, в 1990-му – Братство ветеранів ОУН-УПА. І з того часу – кожен день в роботі, в клопотах, навіть молоді заздрили його наполегливості, силі духу. Якби ж то ще здоров’я не підводило, але минулі криївки, табори дедалі частіше давалися взнаки. От і не стало з нами Борця».

Звісно ж, пам`ять про таких людей (у тому числі – у назвах вулиць у Луцьку, на Горохівщині), як Мелетій Семенюк, повинна жити. Адже вони поклали свої життя на вівтар свободи, державності України. Волинянин, «вічний повстанець» Мелетій Семенюк – із числа тих співвітчизників, чиї імена – на скрижалях історії. Він, як зазначає Роман Коваль (див. «Сто облич самостійної України») – у першій сотні людей, які творили Українську державу у ХХ сторіччі.