Чи справді вся підлота звершується з серйозним виразом на обличчі? Навряд чи можна однозначно погодитися з цією афористичною претензією (зі знаком запитання чи категоричною крапкою) на аксіому. Однак, погодьмося, втрата здатності сприймати світ (оточення, себе) скрізь призму усмішки – це фактична відмова від повноцінного життя, самозаганяння в глухий кут.

Утім, такі майже дидактичні пасажі теж не претендують на істину. Адже в кожного – персональна стежина з правом на власні помилки. І це не тільки печально, а й, до певної міри, смішно. «Щоб не плакать, я сміялась», – зізнавалася Леся Українка. А Михайло  Лермонтов висловився в іншій філософській тональності: «Все это было бы смешно, когда бы не было так грустно». Загалом же, певне, не помилявся суттєво геніальний Данте, називаючи життя і «Божественною комедією».

Але не втомлюватиму далеко не беззаперечними сентенціями та цитатами. Натомість запропоную увазі читача кілька «образків» з власного досвіду. В деяких йтиметься і про нині сущих, і вже покійних «лицарів пера і чарки» (таким збірним образом називав письменників і газетярів у докомп’ютерну епоху Микола Петренко). Звісно їх не назвеш сміхотерапією. Хоча частково ці оповідки можна вважати якщо не надто веселою, то принаймні не сумною мозаїкою.

Про любов

Традиційно імпреза з нагоди дня народження Лесі Українки зібрала в Колодяжненському будинку культури майже всіх жителів села. У президії – поряд зі світлої пам’яті Петром Петровичем Махом – із десяток столичних літераторів. Години дві тому холоднюща зала  вже задихається від спекоти, славослів’їв…

Надають слово Леонідові Горлачу-Коваленку. Як натхненна пісня з його уст – вірші. Завершилася тематика про «геніальну співачку «Досвітніх огнів», читає про Україну… Так триває з півгодини, в залі позіхають, хтось аплодує. Нарешті – вірш про стареньких. А відтак – зізнання: «Як я люблю дідів». Поет продовжував би й далі любити, забувши про так званий регламент, якби не РаульЧілачава, який раптом схилився до мікрофона та прошепотів: «А бабів?» Зала потонула в оплесках.

Тож саме Чілачаві й дістався тоді найбільший букет білих кал. Оскільки ж Мах, очевидно, сприйняв його запитання і як самозізнання, то підвів красиву світловолоску: «Раулю, вона побуде з тобою». А Чілачава, даруючи посмішку, відповів: «Дякую, Петре. Красуня! Але я буду сам у готельному номері». Тоді, підійшовши до згадуваної «молодої поетеси», сказав: «А Вам від мене – оці квіти. До побачення. Хай Вам щастить» .

От такі квіточки

«Квіточок не хватило»,- б’ючи по струнах, завершував ще молодцюватий Валерій Маренич своє пісенне одкровення. А водночас пригадую, як, будучи студентом, за намагання жартівливо українізувати слово, я, грішний, удостоївся уваги навіть самого парторга педінституту.

«Вам чего не хватает?» – кидає втомлений погляд працівниця бібліотеки, коли вже, вистоявши з півгодини в черзі, стояв біля віконечка у читальній залі, переповненій студентством. Мені слід було пояснити, яку книгу хотів ще взяти (на «доважок» до тих, які конспектував). Але… Чи то хотілося трішки підняти настрій ще не зовсім архаїчній жіночці, чи бозна-чому. Показуючи зуби (їх тоді ще не повикорінювали дантисти), кажу: «Не знаю, чого мені не вистачає». Отак хотів відкоригувати оте «не хватает». Відтак великодушно зізнаюся: «Певно, багато чого. Але наразі хочу попросити книгу…». Жіночка різко випрямляється і робить кілька кроків до стелажів. За якусь хвилину, не стримуючи люті, засипає гнівними фрагментами фраз: «Не хватает… Грамотей, вишь ты… Ты что, заочник, этики-эстетики не изучал, что в книгу заложил открытку? Нет тебе книги». Жінка зривається на еротично-пискляве сопрано. Те, що я намагаюся пояснити, попросивши вибачення (не знаючи, за що), не чується.

А читальна зала, опинившись у «театрі двох акторів», дружно перевела погляди з підручників і посібників на мою грішну персону. Я теж втрачаю здатність чути. Хіба бачу спотворене якоюсь неземною образою ще якусь хвилину тому красиве обличчя. Але дар чути повертається, коли підводиться з-за столу «за перегородкою» (там, де читали викладачі) світлої пам’яті Нестор Володимирович Бурчак, який тоді був секретарем парткому педінституту: «Не знаю, як він вивчав естетику чи етику… Але знаю, що він  написав листа товаришу Щербицькому, що перед нами націоналіст… От такі квіточки».

Що далі говорив майбутній ректор, я не чув. Хтось із зали підвівся, майже підбіг і, штовхнувши в плече, прошепотів: «Йди звідси. Я за тебе книжки здам, читацький квиток принесу в гуртожиток».

А на вулиці (божественно цілюще повітря!) в нічному небі вже квітнули перші сніжинки…

Кілька разів виринатиме в пам’яті цей епізод. Коли думається, чому тоді студент української філології Вербич удостоївся випадково уваги парторга, переконуюся: напевне, Нестор Бурчак тоді мусив «засвітити» свою позицію, аби і собі «перестрахуватися», й нагадати  мені про те, що «ніхто не  забутий, ніщо не забуто».  Квіточки…

Червоні гвоздики – не для Василя

23 грудня в ті часи луцькі крамарі пропонували невеликий вибір квітів. А ми (Йосип Струцюк і грішний писар Віктор) конче вирішили привітати Василя Слапчука, ще не шевченківського лауреата, з днем народження. І конче хотілося придбати чи то хризантеми, чи троянди. У маркеті «Лакшері» були хіба гвоздики. До того ж – лише червоні. Йосип Георгійович обурювався: «Що, купувати більшовицьку символіку? «Красная гвоздика, супутница тревог». Та ліпше книжку, може, пляшку». А я чомусь напосівся: ні, мусимо прийти з квітами. Оскільки ж на пляшку на «доважок» вже не вистачить, то зайдемо в гадючник, що в закапелку універсаму «Дари полів», й для хоробрості остограмимося. За принципом: у горло наше – за здоров’я  ваше.

Так і вчинили. І от, під пронизливим морозним вітром, прошкуємо до Василевого помешкання. Букетик, опустивши вниз, прикриваю полою пальта. Вітер виспівує-завиває, а ми сперечаємося, хто буде говорити вітальне слово.

І ось ми на третьому поверсі, біля дверей тодішньої квартири Слапчука. Я вже збираюся натискати кнопку – і відчуваю тягар погляду Йосипа Струцюка. Дивлюся на букет, а замість нього – одні стебла.

– А я ж казав, що не треба цих комуністичних квіток.

Ми повертаємо назад. Оскільки грошей на наступний букет не вистачило, ми замовили в кнайпі ще по сто п’ятдесят і випили за здоров’я Василя Слапчука.

Засинів задочок

Тости, особливо коли слід промовляти під завісу чаркування-застілля, – справа нелегка і не  просто відповідальна. Автор цих рядків сам добре знає, коли начебто і зрозуміло, що хочеш мовити, а «заплетикязикається».  Як згадував світлої пам’яті Віктор Чеблін, вже не будучи директором Луцького училища культури, під час таємної зустрічі у Звірові проукраїнськи налаштованої компартноменклатури та націонал-демократів згадував, він мав виголошувати слово вже дев’ятнадцятим. І треба було (так радили) «прощебетати» панегірик Леонідові Кравчуку, який навернувся до українства і повинен стати нашим Мойсеєм. А Віктор Михайлович, набравшись після попередніх вісімнадцяти цокань, сміливості, ошелешив: «Я не буду говорити про Вас, Леоніде Макаровичу, бо не знаю, хто ви насправді – чи комуніст, чи український патріот. Але я закликаю всіх присутніх випити за здоров’я Чорновола. В’ячеслав Максимович своїм життям довів вірністьУкраїні».

Інша ситуація склалася  в письменницькому колі за участю мого побратима Ігоря Павлюка. Вже було випито й за любов, і за тих, кого нема з нами. І от, коли начеб то вичерпалися всі заздравниці, довелося завершальний тост виголошувати Ігореві.

– Що ж, багато вже було сказано, немало й випито, тому – за синів, за дочок!

А колега, наче проснувшись од задуми:

– Що там засиніло?

Павлюк, знітившись, вдається до інверсії:

– За дочок, за синів!-

– Чий задочок?

Як я мав парафію

Борода – також зорова інформація, яка може бути неправдивою. У цьому  і грішний писар Віктор мав нагоду кілька разів переконатися. У вагон дизель-поїзда «Ягодин – Ковель» ввійшов священик із села Тупали. Оскільки ж він знав отця Володимира, який тоді був настоятелем Свято-Параскевського храму в містечку Лукові, то підсів до нас. Якраз із луківським душпастирем ми дебатували про  православну автокефалію в Україні. Після привітань і знайомства  зайшлий отець звернувся до мене:

– Де ваша парафія?

– У редакції газети «Народна трибуна».

– О, – сприйняв він за «чисту монету», – вже й в редакціях є парафії.

Інший випадок був у селі Рудка-Козинська, куди я приїхав у журналістське відрядження.  Ще й не встиг нічого записати, як чую скрип педалей велосипеда. Чоловік, який зупинився, зізнався, що він – місцевий душпастир, що хтось пустив чутку, начебто в Рудку владика Ніфонт прислав на парафію якогось іншого священика. Тож мені й довелося «висповідуватися», хто я й чому приїхав у це благословенне село.

Ціна поцілунку

Аби «викурити комуністичний дух» із  «Народної трибуни», восени  1990-го керівництво редакції запросило тодішнього єпископа УАПЦ Миколая (зараз він уже Николай, архієпископ УПЦ МП). Владика, улюбленець тисяч волинян, звершив чин освячення кожного кабінету. А відтак підійшов до журналістського колективу. Трішки перемовившись,  підходив до кожного із хрестом. І в екстремальній ситуації опинився фотокор Марк Клейнерман, який ніколи не приховував свого єврейського походження. Цілувати хрест юдею  не можна, а чинити інакше – ніби бути проти товариства. Владика зупиняється біля Марка, простягає хрест. Клейнерман вагається, а тоді прикладється устами до хреста.

Потім жартували, як умить було охрещено юдея. А Марк  запитував: «Хіба я неправильно вчинив?» – і погляд теплів дитинною добротою.

«…а здачу – поцілунками»

– Вам «Лесі» півкілограма?

Після цього запитання юної продавчині я, ще не будучи підтоптаним топтальником рясту, показую в посмішці зуби: треба ж так назвати цукерки.

Врешті, отоварившись солодощами, дивлюся, як дівчина чи молодичка наполегливо шось шукає в шухляді. Тоді просить почекати, бо «тре розміняти гроші, не мачим здачудавати».

– Як нема?

Продавчиня здивовано дивиться на мене.

А коли чує пропозицію «…а здачу – поцілунками» – осяює усміхненим поглядом.

Маврацію автор «Сміхуземлі»

«От повезло, – радіє чоловічина. – В Луцьку було стільки меморіальних дощок. А який метал! І дозволяли знімати: вулиці перейменовували». А тоді, хихикаючи, запитує: «Знаєш, для чого ті меморіальні таблиці?» І відповідає сам: «Щоб здавати на пункті прийому металобрухту. О!»

Коли  в Луцьку зривали кам’яну дошку на будинку, де жив письменник Вадим Симакович,  я запитав, навіщо (не здаси ж на брухт, та й чому знищувати пам’ять про того, хто любив це місто). І знаєте, шо сказали? Пояснили це вже необхідністю боротися за естектику, адже мармур хтось пошкодив. Тоді  я остаточно зрозумів: мав рацію автор «Сміхуземлі» Володимир Островський, що не варто робити спробу залишатися після завершення земного шляху…

«А ми Воропая не святкуємо!»

На початку дев’яностих у волинських школах давалася взнаки короткочасна мода на українознавство. Оскільки ж учитель, нерідко типовий совок, звик неухильно виконувати настанови начальства, то нові рекомендації управлінь і відділів освіти сприймалися як обов’язкові до виконання, з перестрахом: а що, як «настукає хтось нагору», коли вийде  «не так».

Отож, в одній ізміськихшкіл (на її фасаді, на всяк випадок – раптом: влада буде змінюватися) ще висіло полотнище з червоногалстучними дітлахами, готувалися до відзначення свята Андрія. Замість посібників (їх просто ще й не було) слугували газетні вирізки, конспекти лекцій місцевих етнографів. Бачачи ці муки вчительки української мови, моя дружина (вона в цій школі, на прохання колеги, лише впродовж двох чи трьох тижнів заміняла вчительку хімії) запропонувала свої послуги: «Я принесу двотомник Воропая…». Продовжити їй ще не зовсім літня «знавець» української народної творчості не дала: «А ми Воропая не святкуємо!»

«Як, два…Андрії?»

Ігор Павлюк, приїжджаючи зі Львова до Луцька, зазвичай не оминав  «Народної трибуни». Зокрема – й кімнати, де коресподенствували Андрій Криштальський та я. Так сталося й цього разу. Правда, за кілька хвилин перед тим зайшов Петро Криштальський, рідний брат Андрія (на цю пору обидва були схожі наче дві краплі води).

Ми щось весело гомоніли. На цій життєрадісній хвилі пролунав стукіт у двері. Перший, кому потис руку  Ігор, виявився Петро, якого той сприйняв за Андрія. Тоді – вітання з Михайлом Світліковським, зі мною. Ігор щось балагурить, сипле жартами. І…раптом ціпеніє, побачивши біля дверей Андрія Криштальського. Він, раптово зблідлий, переводить погляд на Петра, тоді – на його брата. «Як, два… Андрії?» – видихає. «Та це ж ще й  Петро, його брат, приїхав із Горохова», – «розряджає» ситуацію Михайло Світліковський. Й обличчя Ігореве знову зігріває посмішка: «Ти дивись…Я не знав…А я думав».

Про орієнтацію

Під перестук вагонних коліс у «братському» купе навіть не постукують чарочки. Бо ж письменство мусить користуватися одноразовими «пластмасками». Літератори Волині та Рівненщини гомонять про  київські оказії під час з’їзду, про те, що слід все зробити, аби уникнути і серед спілчан розколу. У ході цього обміну думками, перемежованого тостами, хтось жалкує: як до було добре, коли мали єдину Волинсько-Рівненську організацію СПУ. З сусіднього купе долинає деренчливо-речитативне «Ой на горі два дубки». На цьому унікальному фоні один із волинян докоряє: «От і дожилися, що вами керує Бабій».

А Степан Бабій, не довго думаючи: «Так моє ж прізвище свідчить про правильну орієнтацію. А вами, волиняки, керує Гей».

Звісно ж, на цьому «конфлікт» вичерпався, адже і світлої пам’яті  Василь Гей, і Степан Бабій завше мали правильну орієнтацію (навіть після скромної братерської чарки), ніколи не втрачаючи здатності всміхнутися та не обійти увагою представниць прекрасної половини людства.

Як я «умер»

Під час телефонної розмови з Дмитром Павличком ми домовилися, що для інтерв’ю в газеті «Сім’я і дім»  я надішлю йому запитання традиційним листом. Так і сталося. Минув місяць, а відповіді нема. Знову набираю номер телефона поета, зі слухавки – голос із докорами: давно надіслав, а ти мовчиш.

Заходжу на пошту (відділення № 20), пояснюють, що могли доставити листа й у ВІЕМ (Волинський інститут економіки і менеджменту), оскільки у вишу така ж сама адреса, як і в редакції, хоча й містяться в різних будинках , – Електороапаратна, 3. У ректораті інституту порадили вияснити це в проректора, якого вже, правда, не було –  завершився робочий день. Залишалося очікувати наступного дня.

Ламаючи голову, як впіймати листа, що став невидимкою, прямую мимо маркету «Край» до редакції. І раптом відчуваю на собі подивований погляд. «А ти хіба живий?»- запитує Валерій Бортников, історик  і політолог, з яким колись,  на початку дев’яностих, доводилися не раз спілкуватися. Сприймаючи це за жарт, тисну, привітавшись йому  руку: «Та начебто». І вдавано пощипую себе за щоку: бачиш, ще не привид. «А хіба ти не Кость Шишко?» – «Та ні, це був талановитий чоловік, куди писарю Віктору. Та й Кость уже на цвинтарі, а я, хіба не бачиш, топчу ряст чи то пак – брук». Після цього хочу попросити Валерія перестати «приколюватися». Натомість попадаю під шквал його слів. Знітившись, переходить на рідну російську. Підійшовши впритул, наче не вірячи, пояснює, що лист від Павличка таки принесли до приймальні, але він не сумнівався, що я помер (не бачилися ж років із десять). І просить вибачення… Сміємося обоє.

А через кілька днів я таки отримую листа від Дмитра Павличка. З конвертом, який вже побував у Луцьку. Там навпроти моїх імені та прізвища записано лучанином: «Адресат умер». А збоку – припис автора «Двох кольорів»: «Ну й жарти у вас, хлопці».

«…а палковнік, сволачь!»

Юрій Покальчук восени 1990-го приїхав до Луцька разом із Дмитром Стусом. Після спілкування в редакції газети «Народна трибуна» та прохання сина Поета познайомити з  Луцьком ми трішки помандрували замком, а відтак опинилися в «Чарочній», що була на вулиці Лесі Українки. Весело гомоніли, закушуючи оковиту хлібцем і квашеною капустою. За іншим столиком уважно дослухався до розмови респектабельний чоловік, писок якого свідчив про гебістську сутність. Він уже й напрошувався зі своїм коньяком «пагаваріти з казакамі», але ми з Михайлом Світліковським «відшили»: нам досить свого «квартету», п’яте колесо до воза зайве.

Під час чаркування до нашого столика підійшов дідок і попросив налити йому грамів з п’ятдесят. Що й зробив Юрій Покальчук, побажавши: «На здоров’я». Cтаренький, «зігрівши душу» і тримаючи  хлібину з капустою, випадково наштовхнувся на чоловіка, що вивчав нас. «Сволочь! Вилкой надо было брать!» – засичав «капелюшник». А дідок знічено-налякано: «Вибачте, товариш майор». – «Нє майор, а палковінік, сволочь!» – розтаємничив себе ображений, різко вийшовши з кнайпи. «Кадебістів колишніх не буває, – всміхнулася продавчиня. – Але все таємне стає колись явним». Ми ж віджартувалися, що такий уже в чоловіка хліб…

Але… Наразі пора ставити крапку. «Передозування»  спогадами-веселинками- не кращий вияв ставлення  до читача і цілком спроможне загати у безмежжя суму.  Тож побажаймо  один одному, аби вбивче закляття «Щоб тобі сміятися не хотілося»,  не стосувалося жодного з нас.