Наше покоління має унікальний шанс – власноруч створювати навколо себе нову реальність. Щоранку, відкриваючи соцмережі, ми потрапляємо в інший вимір і проводимо там стільки часу, на скільки нас вистачає. Або – скільки самі потребуємо для того, щоб жити в уявному світі.

«Таких, як ти, вішати треба, тварь!» – читаю під чиїмсь постом у фейсбуці коментар жіночки середнього віку. Заходжу до неї на сторінку: хвалиться красунею-донькою, репостить домашні рецепти. В житті вона – звичайна тітонька. У фейсбуці – розлючена фурія, яка не добирає слів, коли з кимось сперечається.

«Выползай, мразь, думаешь, я до тебя не доберусь?» – під іншим постом погрожує опоненту користувач. Судячи з фото, він – вусатий дідусь, який має двох онуків і любить рибалити. Він живе в невеликому містечку і насправді навряд чи «добереться» до того, кому погрожує. Але для себе він тепер герой.

А ось чоловік, який на своїй сторінці постійно дає посилання на сумнівні сайти з гучними криками про те що «все пропало». За день він може опублікувати з десяток таких статей, звинувачуючи державу, владу і весь світ у своїх негараздах. Скоріш за все при цьому він не працює, бо де ж тоді взяти стільки часу на «все пропало»?

У соцмережах багато експертів. Там, здається, кожен – експерт у чомусь або й у всіх сферах одночасно. Той, хто за своє життя співав тільки кілька разів в караоке, точно знає, що гурту «O.Torvald» нічого не світить на Євробаченні. Той, хто не навів порядок у власному дворі, критикує художників, які малюють на сірих стінах міста яскраві мурали. Той, хто в реальному житті ніколи не спілкувався з геями, переконаний, що гомосексуалізм можна (і треба!) лікувати. Що й казати про такі вічні теми, як політика, економіка і культура – тут армія фейсбук-експертів ламає списи вічно і безперестанку.

Я цілком усвідомлюю, що зараз соцмережі – важлива частина нашого життя, нашого світу, який постійно змінюється і рухається. Але іноді мені стає страшно від тієї агресії, яка через ці соцмережі вихлюпується. Іноді стає нудно, бо за показним героїзмом і самовпевненістю не видно людей. Інколи мені радісно – коли читаю про щасливі події в житті знайомих і незнайомих людей. Але все частіше я розумію, що справжнє життя – не тут, не в інтернеті.  І що, яким би інтровертом ти не був, час від часу варто виходити навулицю, дивитись в очі людям, помічати цікаві дрібнички навколо.

І саме ця реальність хай, може, не така цікава, як у фейсбуці, але – однозначно – правильна.

Тетяна Власова, солістка гурту «АССА»