Але годі «розтікатися мислію по древу». Адже нині йтиме мова про волинянина,який сумлінно торував свою дорогу на ниві української поезії. Маю на увазі світлої пам’яті Василя Гея. Йому 14 січня 2017-го виповнилося б 75. Й автор цих ряд,очевидно,вітав би Поета,жартуючи,зі столітнім ювілеєм,уточнюючи: без двадцяти п’яти років.
 
Доля моя – сирітська,
Барва моя – поліська,
Віра моя – дідівська,
А сам я – з багаття дим,- у цьому поетичному висповідуванні Василя Гея – ключ до його «Я». Ні-ні,це не нарікання-плач,а вдячне усвідомлення своєї причетності до незнищенної традиції,до праотчого коріння. Тож і відтак талант,помножений на сумлінну щоденну працю зі словом (як поет,прозаїк,публіцист,літературний критик,сценарист,краєзнавець) увінчали вагомі творчі здобутки та визнання. Зокрема – премії імені Агатангела Кримського,Дмитра Нитченка,Андрія Головка,звання Заслуженого діяча мистецтв. Принагідно нагадаємо,що шлях до визнання розпочався з легкої руки Абрама Кацнельсона,який благословив вихід у світ (і написав переднє слово)до «Закону вірності»,першої збірки віршів Василя Гея.
 
Він не вмів сприймати буття крізь призму втоми,скепсису. Та й зовні Василь Гей виглядав молодшим,аніж засвідчував життєвий «календар». Можливо,й тому,що часто спілкувався з юними бранцями художнього слова: впродовж 19 років був керівником обласної літературної студії «Лесин кадуб». А відтак,з 1989 по 2006 роки йому довелося очолювати Волинську організацію Спілки письменників України,стати ініціатором та організатором видання альманаху «Світязь» обласної письменницької організації,упорядником і редактором 11-ти його випусків (1992-2005 роки).
 
Василь Гей був направду невтомною,нерідко безкомпромісною (особливо – в питання мовної культури) людиною. Він умів ні перед ким не запобігати,залишатися принциповим і водночас не зручним для владців різного «розливу». Навіть у дружньому товаристві зазвичай залишався виважено-стриманим. По-справжньому «розкутим» зазвичай почувався в рідному селі,що на Любомльщині. «В його очах світяться піщані береги колишнього древнього моря,горять фіолетові вогні вересових полян і зелені хвилі молодих сосняків. З його долонь мирно дивиться у всесвіт житній колосок… Це – Заболоття,село,де сходяться усі мої дороги»,- зазначав Поет. Тут він черпав натхнення. Тут мав нагоду творити. Адже,як відтак сам пояснював,«ми буваємо справді щасливими там,де вперше побачили світ. Де мовчання священна потреба є сильніша за гасла-громи,де божественно близько до неба і далеко іще до зими».
 
Зрештою,він при кожній нагоді туди поспішав,аби набратися благодатної енергетики,очистити душу,вирватися з тенет міської суєти-марноти. У своїх «Принагідних записах» 10 жовтня 1997 року пояснював: «Традиційна відпустка у рідному селі (15 вересня – 9 жовтня). Був орачем,сівачем,косарем,лісорубом,дроворубом,грибником. Проводжав у вирій журавлів. Не поскупилася муза – добре писалися восьмивірші». У поемі «Витоки» Василь Гей вкотре щемливо зізнався,чому йому так дороге село,звідки розпочав свій життєвий (та й творчий) шлях:
 
Тут,на колишній межі,урожаїться
Груша,яку посадив іще дід.
Тут починається і не кінчається
Роду селянського слід.
 
І таке глибинне чуття малої батьківщини дарувало йому свято творчості,осягання духовних праглибин і висот. Адже «в садибі рідній літньої пори хвилина кожна – дар Господній» (вірш «Утому сполощу краплинами дощу»). Будучи надзвичайно відповідальною,обов’язковою людиною,Василь Гей ці критерії сповідував і в своїй творчості.
 
І прошу нині в силі й знемозі,
Щоб у слові не вигас вогонь,
І прошу тебе,слово,в дорозі
Не злукав,не зів’янь,не схолонь,- писав Поет у вірші «Із тонкого туману Полісся».
 
До речі,Василь Степанович був залюблений в українську пісню,та й тексти його «просяться» на музику. Тожі творчий ужинок майстра слова на пісенній ниві вагомий. Низку пісень,які виконують професійні і самодіяльні колективи України,поет створив у співпраці з такими відомими композиторами,як Анатолій Пашкевич,Микола Збарацький,Віктор Герасимчук,Олександр Синютін. Особливо плідною була співпраця Василя Гея з народним артистом України,заслуженим діячем мистецтв Олександром Огородником – керівником ансамблю пісні і танцю «Колос» із Торчина. До речі,коли говорити про побратимство,то неодмінно слід згадати «квартет» незрадливих,щирих друзів. Разом із Василем Геєм та Олександром Огородником у цій компанії були Данило Поштарук і світлої пам’яті Богдан Береза,директори двох волинських академічних театрів.
 
До слова,й сам незабутній Поет чудово співав. Нерідко,під час жартівливого змагання щодо того,яких пісень більше – з приспівами на «гей!» чи «ой!»,він дарував стільки незаслужено забутих,глибинно-всеосяжних зразків поліського,волинського фольклору. Автору цих рядків у цьому контексті пригадується зворушливий епізод: Василь Степанович,який тоді мешкав у квартирі на вулиці Софії Ковалевської,попросив допомогти попереставляти меблі після ремонту. Звісно ж,по завершенню,ми «присіли» погомоніти за чаркою. Розмова з пісенними «вкрапленнями» (намагалися співати тихо,аби не непокоїти вагітної дружини Поета) тривала до пізньої ночі. Відтак,вже років через десять-п`ятнадцять,згадуючи цей епізод,усміхаючись робили висновок,що недарма донечка Мирослави та Василя Геїв настільки залюблена в музику та пісню.
 
Він талановито писав і прозу (за що й отримав усеукраїнську літературну премію імені Андрія Головка). Але передовсім свій талант реалізовував у поетичному слові. «Поет – не той,не той,хто пише вірші,а той,хто здатен в слові зацвісти»,- зазначав,наче розтаємничуючи й власну сутність («До питання про писання»).
 
У сприйманні літературних текстів,літературного процесу нерідко ми виявлялися опонентами. Але за жодних обставин це не дозволяло,навіть ведучи публічні дискусії на шпальтах газет,опускатися до ненависті,протистояння. Василь Степанович був гостем моїх учнів,коли автор цих рядків учителював у містечку Лукові. Ми завше раділи кожній зустрічі,не прилаштовуючись і не граючи.
 
Чи відчував Василь Гей наближення неминучого? Не знаю. На перший погляд,здавалося,- ні. Але ж вірші,сповідь його світлої душі,промовляли нефаталізованим передчуттям:
 
Метелики на святі сього світу,
Ми кожен день,кожну світлу мить,
Ледь-ледь любові полум’ям зігріту,
Готуємо до вічної пітьми («Метелики на святі первоцвіту…»).
 
12 березня 2016 року його земний шлях завершився. 14 березня у будинку трауру у написом «Пам’ятай про вічне»,проводжаючи в останню путь Поета,митрофорний протоієрей Володимир Подолець,не витираючи сліз,промовляв: «Ми молимося,щоб Господь упокоїв його безсмертну душу у Своєму Царстві Небесному. Напевно,зараз душа його висловлює у Вічності Богу те,що він висловлював усе своє життя своїми поетичними рядками,те,що він і нам говорив. І тут зібралась лише мала частка усіх тих,хто знав і любив Василя Гея,тому що любили і знали його дуже багато людей. Царство йому Небесне і вічна пам`ять!».
 
Ці слова знову спливають 14 січня,коли Василеві Степановичу виповнилося б 75. Як і Поетове одкровення:
 
Хай хтось дорікне за нездійснену мрію,
Так само й любов моя – не без жалю,
Люблю – і нічого з собою не вдію,
І поки живу я – і вірю,й надіюсь,
Люблю Україну.
 
Люблю («Відгук»).
 
Адже Поет,а таким був,є і буде Василь Гей,навіть по завершенню земного шляху,продовжує жити. У своєму слові,народженому незнищеним чуттям любові.