Cвіт Луцька – по-своєму дивовижний. Адже тут  живуть поряд, залишаючись парадоксальному  часопросторовому  суголоссі, ХХІ сторіччя та Середньовіччя. У цьому переконаний киянин Олександр Денисенко. Він ще на початку третього тисячоліття, побувавши в Луцьку, спробував довести як митець, що замок Любарта- епіцентр художнього всесвіту. А витворив його український митець. Для Олександра Денисенка Луцьк уже два десятиліття – місто, що надихає, «підштовхує» до творчості – як письменника, режисера, драматурга. Тут він має і шанувальників свого таланту, й щирих приятелів (передовсім – поета, прозаїка та літературознавця Миколу Мартинюка).

Принагідно нагадаємо,  що Олександр Денисенко  народився 5 вересня 1958 року у місті Києві у родині кінорежисера,  народного артиста України, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Володимира Денисенка й  актриси, народної артистки України Наталії Наум. 1981 року закінчив акторський факультет Всесоюзного інституту кінематографії (клас Сергія Бондарчука). Як актор виконав ролі у  фільмах «Високий перевал», «Легенда про княгиню Ольгу», «Казки старого Арбату», «У привидів у полоні», «Помилуй і прости», «Совість», «Українська вендета», «Сльози крапали», «Провал операції «Велика ведмедиця», «Острів любові», «Раптовий викид», «Скарга», «Шевченко. Заповіт», «Троянський Спас». Режисер-постановник  сценарист ряду резонансних фільмів, у їх числі –   «Що записано у книгу життя», «Academiasempiterna», «Троянський Спас», «І я таки жив!» 6 березня 2012 р. О. Денисенко переміг у Всеукраїнському конкурсі літературних сценаріїв художнього фільму про Тараса Шевченка до 200-ліття від дня народження поета. За надання його сценарію «Прощання з пустелею» першого місця журі конкурсу на чолі з французьким кінокритиком Любомиром Госейко та українським кінооператором Юрієм Гармашем проголосувало одноголосно. Автор циклу «Історія християнської Церкви», який складається зі 150 драматичних есеїв, поставлених на Українському радіо у 2012 -2013 рр. і виданих окремим накладом з 6 CD-дисків у 2013 р. Автор трьох сценаріїв літературно-драматичних радіопостановок з життя Тараса Шевченка: «Походження», «І не чорнявий, і не білявий», «О, мій сопутниче святий!», поставлених на Національному радіо у 2014 р.

Олександр Денисенко зізнавався  автору цих рядків під час одного з перебувань на Волині, роздумуючи про свою книгу «На грані світла і тіні», складову частину тетралогії «Межник, або Всесвітнє Свавілля» (дійство відбувається в Луцьку, поряд із замком Любарта):«Це не лише плід фантазії. В околицях замку Любарта у наш час життя вирує за традицією середньовічного міста. Ринок, хоч він зараз і зветься «Центральним», зберігся так само від тих часів, коли під валами замку біля річки Стир вирувало торжище в ХІ-ХІІ століттях. Я нічого подібного не бачив. У світі – це так само явище незвичне тепер. Тому і торгівці й інші лучани були прототипами моїх героїв. Хоч багато чого я додумав звичайно. Але першопоштовх (зокрема – у створенні образів Марка, Матінки Луції, – В.В.) був саме тут, у Луцьку».

До речі, як наголошує Олександр Денисенко, «і дія книги «Срібний дощ над Брамою Шафарки» відбувається якраз під час Відкритої ночі у Луцькому замку на його валах, у церкві Івана Богослова і за участі практично усіх мешканців Луцька». Письменник також пояснив, що, відвідуючи Волинь, «писав «Межника» для тих, хто вірить у диво, що твориться у людській душі, для тих – хто живе красою і любов’ю до власного національного коріння. І цей твір цілком придатний і для дітей від дванадцяти років,  і для старших віком – аж до старості».

А ще під час однієї з розмов Олександр Денисенко пояснив кореспонденту «Волинської правди», що в сьогоденні є для нього фатально-вбивчим і що дарує промінь надії для нього, заслуженого діяча мистецтв: «Брехня собі, своїм близьким, друзям, землякам і всьому українському народу. Її зараз найбільше. А всі ті, хто кажуть правду, навіть іноді гірку, ті – є тим промінням, заради якого хочеться жити». І зазвичай для того, аби запричаститися світлою енергетикою,  він, письменник, митець-киянин,  і звертає погляд на наш край, зокрема – на Луцьк. Може б, і нам, волинянам, варто було розкрити очі  на повсякчасне диво, яким дихає древнє місто і його замок?

Віктор Вербич