Якось ці два роки,поки йде війна,ми намагалися не чіпати делікатного мовного питання. Совість ніби не дозволяє в таку важку для держави хвилину збурювати суспільство ще й мовою,коли на фронті на Донбасі проливають свою кров за незалежність України хлопці,які розмовляють не лише українською. І від того,що вони говорять російською,ми їх любимо й поважаємо не менше. Бо вони — герої. Бо вони — Громадяни з великої букви. Не хотілося розкачувати український човен,бо він і так не дуже впевнено тримається у бурхливих хвилях світової геополітики. Але рано чи пізно ми мусимо про це знову заговорити,щоб прийти до якогось розуміння,яку державу ми будуємо,яка мова має бути у ній державною,чітко окреслити межі її використання і т. п. Інші держави,які вийшли зі складу російської імперії під назвою «СРСР» зробили це відразу і сьогодні там мовне питання навіть не стоїть.
 
Скільки б не кричали й не критикували прибалтійські країни за жорстку мовну політику,але бачимо те,що бачимо: де вони,а де ми тепер? Не хочеш вчити державну мову — будь ласка,але тоді не маєш можливості обіймати високі посади,керувати установами й підприємствами. А головне — не маєш права голосувати. Мій двоюрідний брат,сам білорус,майже сорок років живе у Талліні,дружина його — москвичка. Естонську мову у 1991 році вони відмовилися вчити. Бо важка вона. Але це ніяк не позначилося на рівні їхнього життя. Брат працює майстром дільниці у фірмі,що займається зв’язком. Посада його влаштовує ,зарплата теж,отож естонську йому вчити і складати іспит з неї немає потреби. Їм навіть простіше не мати естонського громадянства,бо не треба візи оформляти,щоб раз у рік поїхати в гості до родини у Білорусь чи в Росію. Донька вийшла заміж за естонця і громадянство має. Якось я запитала у нього,чи не хотів би переїхати жити в Росію чи Білорусь? «Я что,похож на сумашедшего?» — відповів брат.
 
А ми двадцять п’ять років гралися у толерантність,все боялися,«как бы чего не вышло». І навіть тепер,коли у Путіна все вийшло,коли він приніс «визволення» російськомовним громадянам України на дулах танків,ми все ще боїмося. Уявляєте,якби все могло бути,коли б ми зробили так,як прибалти? Вже ціле нове покоління виросло б,яке з пелюшок вчило українську мову і вона була б для нього рідною. Ці люди вже не кричали б: «Путин приди!» Україна була б для них батьківщиною,яку не продають за кращий шматок хліба чи сала. Бо як каже галицька мудрість,українець той,у кого діти українці. А частина пострадянського покоління,яка не захотіла б вчити єдину державну мову і складати іспит,просто не ходила б на вибори. І не було б ніякого Януковича,ні партії регіонів,не було б Майдану,не було б і війни,напевне. Але ми побоялися…
 
Цікаво сьогодні відстежувати суперечки довкола мовного питання у соцмережах. Радує те,що знавіснілого заперечення самої ідеї щодо єдиної державної мови стало набагато менше. Дехто ще каже,що «многие страны спокойно живут,имея многоязычное население и ничего». Воно справді могло бути й так ,якби по-сусідству Україна не мала такого східного сусіда з ядерною дубинкою,який готовий нападати на кожного,хто «ущемляет» інтереси російськомовного населення у будь-які частині планети. І ще одна біда: росіянам,які завжди були титульною нацією у часи різних своїх імперій,важко змиритися з тим,що сьогодні не вони найголовніші,що інші нації теж можуть бути вільними і вони не хочуть більше розмовляти російською. З цим росіяни не змиряться,напевне,ніколи.
 
Пам’ятаю 80-і роки,я приїхала до своєї подруги у місто Малин на Житомирщині. Стовідсоткова російськомовна сім’я,хоча мама подруги навчалася у Київському університеті,працювала редактором місцевої української газети. Але вдома всі розмовляли російською. А донечка моєї подруги пішла у дитячий садочок і стала так розмовляти українською — заслухаєшся! Вона виросла і сьогодні ні вона,ні вже її дитина українською не розмовляють,хоч і живуть у Києві.
 
Та що там про російськомовних говорити,коли я,поліщучка волинська і білоруська,досі ловлю себе на тому,що інколи думаю російською! Хоч досвід мого спілкування цією мовою порівняно невеликий — 5 років університету в Києві і стільки ж у Харкові,де працювала. І зрозуміла,звідки в мені це. Моє покоління з дитинства було «посаджене» на голку російської мови через телебачення,що прийшло у сільські хати на початку сімдесятих.
 
Потім була школа,де вчили російську літературу та мову,і це ніби нормально,бо знань за плечима не носити. Я назбирала ще в радянські часи велику колекцію дитячої літератури для своїх майбутніх дітей — і майже всі книги там російські. Бо українські не часто зустрічала. Мені досі соромно за це. Та колекція припадає пилом антресолях і діти мої її не читали. І дякувати Богу. Вони читали й читають українською,і світову літературу теж.
 
А дещо і англійською. Вони точно не думають російською,як буває зі мною досі,хоч я вже чверть століття живу на Волині після харківського свого періоду. Так що не так просто позбавитися українцям мовної експансії свого сусіда. Але ж треба з цим щось робити.
 
Чудово розклав все по поличках,чому треба сьогодні всім українцям,особливо російськомовним,вчити українську мову і намагатися нею розмовляти,голова Донецької цивільної адміністрації Павло Жебрівський в одному зі своїх інтерв’ю:
 
—Я розумію,що сьогодні значна частина солдат,які воюють проти «руского міра»,розмовляють російською мовою. Але це не дає відповіді на питання – як нам вберегтися як політичній нації надалі. Війна вщухне. А нам з Росією й далі бути сусідами. То щоб не наражати себе на небезпеку знову колись бути «визволеними»,пора більш чітко ідентифікувати себе та сформувати основні атрибути своєї держави. Ми довго не делімітовували та не демарковували кордонів із Росією,бо ж ми «братья». Ми довго не оберігали від Росії свого інформаційного,політичного та економічного простору,бо ми «братья». Ми й далі не відбудовуємо свого культурного та мовного простору,бо ми «братья». Слухайте,можливо ми й браття,але один із братів точно називається Каїн. І це точно не Україна. Я – за братерські й рівноправні стосунки між сусідніми народами. Але я нікому не дозволю упосліджувати та зневажати мій народ,мою землю,мою культуру і мою мову. Саме тому сьогодні легковажна чи вмотивована відмова громадян України від своєї мови – це абсолютне слідування логіці й планам Путіна. І підігравання йому.
 
Якщо дійсно «какая разніца»,то навіщо наші солдати воюють і проливають кров? Може,складімо зброю і повернімось у путінський «русскій мір»?
 
Можливо,комусь моя аргументація видається «не демократичною». Вибачте,але стріляти у ворога на війні також не особливо демократично. Однак,доводиться.
 
«Планы путина»? Б….,а что на русском в Украине не разговаривали до него? «Ворожа мова»? Так мы родились в семьях,где говорили наши родители ( а часто и родители наших родителей) на русском и уже никогда не переучимся полноценно,а мычать и спотыкаться на не родном для себя языке — не очень хорошая идея. Да,надо говорить на государственном языке,но делать это не путем репрессивного навязывания или путем «не говоришь,чемАдан,вАкзал рАссея»,а десятилетиями работы,ориентированной на будущие поколения,изучающих родной язык с пеленок»,—написав один з дописувачів у коментарі на ці слова Жебрівського . У чомусь він має рацію.
 
Якраз про те,про що казала вище — про українську з пелюшок. Може хоч онукам нашим не доведеться помирати,щоб не вмерла Україна…