Травень фінішує  під таку  приємну  для  вуха  школяриків   та   їхніх  батьків  мелодію  останнього  дзвоника.  Останні  приготування, походи в  перукарню,  марафети — і  все, довгождане  літо!  А ще місто заполонили маленькі красуні у бальних сукенках  і з зачісками— випускні  у  дитячих  садочках теж у розпалі.  Для батьківських гаманців  такі   дні —  пора  інфарктна.

Бо  випускника  гідно  випустити — це вам  не  у  Фейсбуці потеревенити. Тут  все  має  бути «як  у  людей»:  прикид,  гулянка,  подарунки   школі  (садочку). Особливо  не  заздрю  «предкам», які  мають доньку-випускницю. Ціни на випускні плаття для дівчат  просто зашкалюють. Думала, у тисячі три можна вкластися. На землю опустила  моя донька:

—А дев’ять не хочеш?

—Воно  що, з камінням Сваровські?

Та ні, просто  стильна  вечірня  сукня, яка коштує як три мінімальні українські зарплати. Та  до  випускного  батьки  цілий  рік  готуються.  Якось  витягнуть.

Днями моя знайома  випала, як кажуть, в  осад: батьківський комітет  у класі, де вчиться її онук-першокласник, вирішив  на останній  дзвоник  дозбирати  по  50 гривень  з  батьків  на  квіти  вчительці. І що тут страшного?

— Який  же  букет  можна  купити  за 1500  тисячі  гривень? У  класі  30  учнів.  Виявляється, за  500  куплять  квіти, а  тисячу покладуть  у  конверт  для  вчительки. Подарунок  на  останній дзвінок. Справа геть не в грошах і в тих п’ятдесяти гривнях. Просто тиждень тому було свято прощання з букварем і тоді вчительці вручили гарний подарунок. Посуд  якийсь  здається. І  8 Березня був подарунок,  і на Новий рік,  і на день учителя, у  день народження, і першого вересня. Ти  знаєш  ще  таку роботу, де  сім разів у рік вітають? Я не знаю, — не  могла  стримати  вона  емоцій. — Мало  того,  що від класу вітають. Ще й батьки від себе сунуть  то  конверти, то коробки цукерок. З таким підходом  діабет  ще заробить  вчителька.

—Вам просто не пощастило з  батьками. Вчителька  моєї  доньки, коли їй дарували цукерки,  пригощала  ними  цілий  клас. По цукерці — і з’їли.

Насправді  проблема  ця не така вже і дріб’язкова, як  може  видатися. Бажання деяких  батьків  виділитися  на  тлі  загальної  сірої  маси, демонструючи «особливу» любов  до  вчителя  своєї   дитини, дуже  добре помічають діти. І саме тут, у школі, вони  отримують перший урок  побутової корупції, що роз’їла наше суспільство, як іржа. Мама  з  татом  власним прикладом демонструють, як  треба  все  «рішати», щоб  у  тебе  були  гарні  оцінки, щоб вчителька  до  тебе  добре  ставилася. Не  важливо, який  ти, головне — які  у тебе  батьки і що можуть вони. Зробити ремонт  у класі, купити  ноутбук чи телевізор — та  запросто! А якщо у когось з батьків немає на це грошей — то їхні проблеми. Як  заявила в одному з репортажів мамуся учня престижної київської школи, немає чого  бідним свою дитину в таку школу віддавати. Треба зробити  школи для багатих, де все буде на найвищому рівні, бо вони все  оплатять,  нічого не пошкодують для рідних  чад, і  школи  для  бідних, де  буде все по-скромному. По-бюджетному, одним  словом. Може так і буде невдовзі…

Чи принижує  українського  вчителя  тисяча у конверті? Думаю, що так. Бо якби держава належно оцінювала  нелегку  працю  педагогів, то  батьківських подачок  поважаючий  себе   учитель  не  приймав  би. Та  чию працю  вона оцінює  належно?  Водія  тролейбуса,  продавця,  того  ж  журналіста?  Хіба  що чиновників  і   суддівсько-прокурорський  апарат, який  все  одно  хабарами  не брезгує. Чого не  брати, якщо  дають?  Так що тисяча у конверті для вчителя — це така дрібниця. Напевне. Особливо в  країні, де хабар і корупція стали невід’ємною  частиною життя. Але…

Наостанок — образок із минулого. Школа  післявоєнних  50-их  років. До вчительки  старого, ще  польського  зразка, підходить мама хлопчика й простягає плетену гачком серветку: «Візьміть, будь ласка, це  за  мого  сина. Ви його навчили читати-писати і мені хочеться вам подякувати».   Вчителька  дуже   вибачається  і  повертає  подарунок: «Вибачте, це  дорого  коштує. Я не можу  прийняти  ваш  подарунок. Бо  я  вчитель…» Цим  споминам — понад шість  десятиліть.  Та  мій чоловік   досі   пам’ятає  цю  вчительку  і  її  вчинок. Скажіть після  цього, що  діти  нічого не  пам’ятають.  І  що той конверт, який  ми  «даруємо»  сьогодні   вчителям, не  відгукнеться  колись  у   пам’яті  наших  дітей і   онуків,  але не таким світлим і щемним спомином…

Ніна  РОМАНЮК