«Скільки сіл осяйних у моїй стороні, Чорторийськ поміж них – наймиліший мені!»

Коли їду з Луцька, то мрійливо в думках звучить: «Наступна зупинка – серцю рідне село». Виходжу з автобуса, на повні груди вдихаю чорторийське повітря, і вдивляюсь в безхмарне голубе небо. Вусаті джмелі грають на тромбонах із мальв.  Зовсім поряд зітхає спокійна річечка. Вслухаюсь в загадковий порух кожної рослинки, таке відчуття, ніби між собою вони про щось перешіптуються. Далі – яблуневий сад, що так і манить червонобокими яблуками. У верховітті шелестять листочки… А там і стежечка в’ється, стрімко біжить і вривається в подвір’я, а далі ж коричневою хвилею вихлюпується за ворота і несе мене у батьківський рай. Зупиняю на хвильку свій погляд, аж ось і мій дім дитинства. Посміхаються до сонця вікна із блакитними віконницями. Поруч вбралася на видання молода калина. Квітують майори, айстри, матусині чорнобривці. Легкими, піднесеними кроками ступаю на поріг. Серце наповнюється життєдайною силою, яку ніхто не в силі подолати.

І хоч би скільки промайнуло весен і зим – завжди, у часи піднесення чи душевних тривог я поспішатиму до рідної землі, до милого серцю острівця дитинства. Саме тут вперше виколихувала свої найпотаємніші мрії, купала ніжки у росі, тут кохання вирій закружляв.

Коли піднімаюся на замкову гору, то таке відчуття, немов на авансцені, обрамленій зеленою завісою соснового лісу. Збоку спить Стир, тільки хвильки вальсують тихо. Заплавні луки обіймають підніжжя пагорбів. Милують око невеличкі диво-джерельця, що розкидають на всі боки діамантові краплинки, купаються в сонячному промінні й переливаються дивними самоцвітами. Гордо височить на пагорбі унікальна споруда – монастир, який щоранку, таємниче сповитий туманами, заглядає у сині очі річечок, благословляючи на день новий рідне село.

Батьківська стежинка! О скільки величі, краси та доброти втілено в цих двох словах. Тут мама, до якої я готова щодня й щоночі припадати серцем і радіти душею. Тут завжди відчуватиму запах запеченої скоринки запашного хліба, спостерігатиму як в’ється лелече гніздо, засвоюватиму життєві уроки,  і вдихатиму  отой солодкий та коханий дим рідного краю…

Легенький вітерець обціловує моє волосся… У цій трепетній атмосфері до мене  у вихорі вальсу пританцьовують слова:

–Ти впізнала мене?

–……….

–Я твоє дитинство!