Однокласники  побили ледь  не  до смерті  свого товариша,  цілий клас не може  дати  раду  одному  маленькому  хуліганові, учні  розпилили   газ  із балончика  й  зірвали  уроки, вчитель  узяв  учня  за   вухо  або  поставив  у  куток  —  майже  щодня   на  українських  телеканалах  у  випусках  новин  звучить  ось  такі сенсаційні  новини  із шкільного  життя.

Найсвіжішим  повідомленням  зі  шкільного  «фронту», що  днями підірвало телепростір  та  інтернет-спільноту, став…  шматок  торту, яким  не пригостили   в  класі   харківську  шестикласницю  через  те,   що  її батьки  принципово  не  хочуть  здавати  гроші  у фонд  класу  чи  школи, протестуючи проти шкільних поборів.  І зробили  це члени батьківського  комітету, аби  батькам  дівчинки насолити. Мало  того, що дитину принизили,  ще й осоромилися на всю країну.

Тільки чомусь  ніхто  в  коментарях  не  зробив  акцент   на   іншому:  з якого  це  дива  в  класі   діти  торти  їдять  з  нагоди  осінніх канікул?  Чи  не  свято  видумали!  У  багатьох  школах   взагалі  заборонено солодкі  столи  в  класах  влаштовувати, тим  більше  зі смаколиками  невідомого  походження. Та  й  коштував  харківський  диво-тортик, що  наробив  стільки  галасу  й клопоту, аж 1600  гривень.  Це скільки фруктів діти могли з’їсти  на  цю  суму! То  на мій хлопський розум.

Або  інший  випадок:  учня-шестикласника, який   заважав,  учитель   взяв  за  вухо і  поставив  біля   дошки.  У  вчителя   своя  правда, в  учня   своя, а  глядач   має  думати.  Чи   всі   такі  випадки  треба   виносити  на  телеекрани? Можливо  й  ні. У   кожної  школи   є  свої  скелети  в шафі , тому,можливо,   не варто   з кожного   робити  сенсацію. Але…

Українська школа   увійшла  в  період  реформ  зі  старими проблемами, з  тими  ж  самими   вчителями  й  батьками. Окрім проблем  фінансово-матеріальних, ми  стикаємося  з новими  викликами, що  докотилися  й  до  нас.  Бо  діти  стали  геть  іншими. Вони  розумніші, але  й жорстокіші  водночас.  Списуємо  все на  комп’ютерні  ігри  й  мобільні телефони, в  яких  сучасні   дітлахи  «зависають» набагато  більше  часу, ніж  читають  книги.  Та  причини   дитячої   агресивності  мають   вивчати  психологи, бо це велика проблема не  лише   нашої  освіти. Настільки вона серйозна,свідчить той факт, що й наша  Верховна  Рада  нарешті  проголосувала  у першому читанні  Закон, спрямований  на протидію боулінгу в  навчальних закладах  ,тобто проти  морального або фізичного насильства. Пропонується встановити  відповідальність  педагогів   за приховування  таких  фактів і  карати  штрафом  до  200 неоподатковуваних мінімумів, тобто 3400гривень. За протидію булінгу тепер відповідатимуть керівники освітніх закладів. Результати нещодавнього дослідження ЮНІСЕФ справді вражає:  з  проблемою цькування й  насильства  в Україні впродовж останніх трьох місяців стикалися 67% опитаних віком від 11 до 17 років дітей.Тому  у  шкільних психологів — роботи  непочатий   край, аби вони хотіли  працювати, а  не   відсиджувати   свою  скромну  зарплату.

Проблема  дитячої  жорстокості —   біда не  лише міських  шкіл.У сільських школах теж стикаються з цим. А про  належну психологічну  допомогу не  лише учням,  а  й  батькам, якої вони теж потребують,селах   можна тільки мріяти.  Не  встиг  син  моєї  знайомої  прийти  в  перший  клас, як  до нього  на  перерві  підійшов  хлопчик  із  старшого  класу : «Малий, готуйся, я тебе  буду  бити».  Десь  же  він  скопіював  цей   стереотип  поведінки, що  треба  меншого і слабшого  бити  й  ображати.  У роздягалці  штурхонути  кулаком  в  груди, вдарити у пах ногою  на  шкільних  сходинках  просто  так — це вже як добрий день у  цій  сільській  школі. Навіть дівчинка у першому  класі    може підійти до хлопчика  й  дати  ляпаса. На  питання :  «За що? Він тебе образив?», звучить  безневинне: «Ні. Просто  так». Вчителі  радять батькам… розмовляти  з  батьками  порушників. І  все, вони  безсилі навіть у першому  класі протистояти  виявам першої  дитячої  агресії. Їх  цьому  не  вчили. Тому  коли у  дев’ятому  класі  билися  троє  хлопців  і учитель намагався їх розсунути, забіяки відкинули вчительку геть й продовжували далі  дубасити один одного. А батьки теж лише розводять руками: «А що я можу зробити?» То кому потрібна допомога психолога в першу чергу? Вчителям  і батькам.

У класі  мого  онука-другокласника  жоден  вчитель не  може провести  нормально  урок , бо кілька дуже  активних хлопчиків  їм не дають працювати.  Вони  на уроці  жують  бутерброди, бо «я хочу жерти», ходять   по   класу, а  на  зауваження вчителя  можуть  таке  сказонути, що  вуха  в’януть: «Ти  кончена, я  на  тебе  в  суд  подам!» Можна   дорікнути   вчителям, що  не  можуть  знайти  педагогічний  підхід  до  проблемних  учнів. З  іншого  боку, школа — не  виховна колонія  й  цілий  клас не  повинен  страждати  через  трьох  некерованих  дітей  з  гіперактивністю.  Якби  ми  дозволили  собі такі «вольности»,  то  батьки  наступного  дня   вже  були  б  у школі. А  ці  татусі  до  школи  не  ходять. На скарги вчителів чи батьків  відповідь  одна: «Дитина  в  такий  спосіб   самостверджується. Так  формується індивідуальність».  Та на  здоров’я!  Але  якщо завтра це  чадо  самоствердиться, штрикнувши   однокласника   ручкою  в  око  чи  відбере  кишенькові  гроші  у  слабшого?  Або  візьме  гвинтівку  й   піде відстрілювати  вчителів  і  учнів, як  зробив  це  нещодавно  керченський стрілок,  убивши  для  самоствердження  два  десятки  чоловік  і  понад п’ятдесят  поранивши.  Грань  тут  насправді  дуже  тонка й примарна.

Це  дилема, з  якою  сьогодні  стикається  багато  батьків  школяриків    в  Україні.  Деякі  навіть  не  пускають  своїх  дітей  до  школи, щоб змусити  адміністрацію  виконати  їхню  вимоги  — перевести  проблемну  дитину  в  іншу школу.  Найпростіший   ніби  вихід  із  ситуації, але  де гарантія, що  в  іншій  школі  не  буде  теж саме? Як правило, батьки  винуватця  вперто  опираються  цьому  тиску і  вважають  свою  дитину  незаслужено   ображеною. Як наслідок: всі  пересварилися,  конфлікт   триває,  а   вигнати  хуліганів  зі  школи  немає  жодних  правових   підстав, закон  не дозволяє.

Нові  стандарти  української   школи  на  пострадянському   фундаменті приживаються   непросто.  Повага   до  особистості,  розвиток індивідуальності  —   все  це  добре. І гратися  на  уроках  можна, і  ходити. Але  ніхто  не  звільняв  вчителя  від того, що   він має  ще й  чомусь  навчити, а для  цього   учні  мають щось  чути на уроці.    Знайти   золоту    середину  вдається не  кожному, бо не  всі  вчителі  у  нас  Макаренки  й  Сухомлинські.  Коло   замкнулося. Вихід — або  перевести  свою  дитину  в  інший  клас  чи  школу, що  дехто  і робить, або   змиритися  й  чекати, що  хуліганисті   учні  теж   колись   подорослішають  і  порозумнішають.  Вони   ж   діти…

А діти — це  віддзеркалення   суспільства.  Вони, як  губка, всмоктують  усе, що  бачать  і  чують  довкола.  Але   перші уроки  добра  та  зла, що  можна  робити, а  чого  не  варто,  вони  отримують   насамперед   в  сім’ї. І перш  ніж  вимагати  чогось   від  школи, не   зайве  глянути  у  власне  дзеркало. Батьки, не сподівайтеся,  що  школа   зробить  за  вас  вашу  роботу.  Перестаньте   думати, що  вчитель   за  свою  зарплату  від   держави   усім   зобов’язаний   до  смерті.  Сьогодні   косметолог,  яка  робить  гелеві  нігті  чи  накладні  вії, заробляє  у  кілька  разів  більше, ніж  педагог  у  школі.  І   вчитися  п’ять  років  в  університеті  не  треба.   Забудьте, що вам  хтось   щось  зобов’язаний.    Виховання  вашого  чада, як і  якість здобутих  ним  знань,   залежить  винятково  від  вас.

Ніна  РОМАНЮК