У День журналіста, 6 червня, луцька співачка, солістка гурту “АССА” Тетяна Власова поділилася кількома історіями зі свого журналістського минулого.

1. Перша моя стаття була опублікована в луцькій молодіжній газеті «Перерва». Мені тоді було років 13, мені за ту нісенітницю навіть заплатили гонорар і це були мої перші гроші, зароблені в журналістиці. Дуже пишалась, звісно.
2. Опинившись на факультеті журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка, я подумала, що навчання навчанням, а практикуватись треба вже. І пішла працювати. На третьому курсі поїхала на практику в Київ, там і залишилась. Тож поки мої однокурсники у Львові вивчали теорію, я вже була столичним журналістом у президентському пулі. На факультеті з’являлась тільки на сесіях, і то ненадовго. Дякую викладачам за розуміння.
3. Спочатку я, звісно, мріяла про телебачення. Впевнено пішла на практику на “5 канал” і вже за кілька днів там дуже знудилась. Виявилось, що робота телевізійним журналістом – це все-таки не дуже моє. Закінчилось усе тим, що я поїхала на зйомки і зняла зовсім не те, що потрібно. Топова журналістка каналу з матюками мене відчитала, після того я в собі зневірилась і заприсяглась, що більше на телебачення ні ногою. І так, нещодавно я пішла з телеканалу, на якому пропрацювала понад чотири роки. Бо життя, знаєте, дуже бентежне).
4. Якось я заснула на прес-конференції тодішнього президента Віктора Ющенка. Вона проходила влітку в обідню пору, на сонці, а Віктор Андрійович говорив, розумієте, трохи монотонно. Я тоді дуже мало спала (журналісти, ну вам же це знайомо), тому одягла темні окуляри і трохи відключилась.
5. Іншим разом я заснула на концерті Prodigy в Палаці спорту. Виявляється, якщо довгий час спиш по кілька годин на добу, панк-музика може бути чудовою колисковою. Було б, звісно, цікаво, якби я колись заснула під час інтерв’ю, але тут ні, завжди стримувалась, навіть не позіхала.
6. У 20 років я отримала від київського мера (не Кличка) подяку “за значний внесок у розвиток вітчизняної журналістики”. Дуже здивувалась. Ще більше здивувався мій колега, який, власне, і писав про київські новини набагато більше за мене, а подяку не отримав. Така-от прикра випадковість.
7. Я стала тією людиною, яка повідомила Богдану Ступці про те, що померла його подруга, Людмила Гурченко. Я готувала про це статтю і мені був потрібен коментар Богдана Сильвестровича. Він не знав про смерть Гурченко, а коли почув про це від мене, видихнув: «Ах, Люся, Люся» і заплакав. Я теж, але все ж почала розпитувати у нього про те, якою була Гурченко. Я готувала статтю, розумієте?
8. Одна відома співачка колись подзвонила мені і сказала, що я зламала її життя. Я потім довго плакала, хоча не мала жодного стосунку до статті, яка вийшла в нашій газеті про цю артистку. Collective responsibility в дії.
9. Якось я написала доволі скептичний репортаж із концерту одного гурту. На ранок після виходу статті помітила, що колеги в редакції дивляться на мене підозріло. Виявляється, під моєю статтею на сайті за кілька годин з’явилось понад 100 коментарів із прокляттями на мою адресу від фанатів цього гурту. Мене називали «монстром», «чудовіщєм» і навіть «фюрером», погрожували прийти в редакцію і побити мене. Переживала і боялась іти додому, але ніхто не прийшов.
10. Журналістика подарувала мені людей, завдяки яким я досі не розчарувалась у цій професії, хоча давно з неї пішла. І це, мабуть, моє головне надбання у цій сфері. Ну і ще стресостійкість, звісно ж.