І ця істина стосувалася всього життєвого шляху Владики. Починаючи з дитинства. Коли місцевий священик узяв хлопченя на руки,несподівано зрік,що Іванкова доля буде пов’язана зі святою обителлю. І не помилився. Він,отримавши у монашестві ім’я Якова,пов’язав свою долю з повсякчасним подвижництвом на ниві українського православ’я. Але цього йому,тоді єпископу і священноархімандритові Свято-Успенської Почаївської лаври,не вибачили… ченці святині. Останні ж роки свого земного буття провів високопреосвя щеннійший Яків у нашому краї,будучи митрополитом Луцьким і Волинським Української православної церкви.
Автору цих рядків поталанило 15 березня 2004 року записати з владикою інтерв’ю. Високопреосвященніший,незважаючи на недугу,погодився на розмову,хоч мав обмаль часу – цього ж дня збирався до Києва. Ні митрофорний протоієрей Миколай,секретар Луцько-Волинської єпархії,настоятель Свято-Юріївського храму в Луцьку,ні я,грішний,навіть у помислі не допускали,що 16 березня владики Якова не стане,на сімдесят третьому році життя зупиниться його серце.
Але щось підштовхувало,підказувало: не запізнися. Ще раз вслухаюся в диктофонний запис останнього інтерв’ю з високопреосвященнійшим митрополитом Яковом – хриплуватий,довірливо-щирий голос… Зігрівши світлим поглядом,осінив хресним знаменням. На прощання. А 20 березня 2004-го під час літургії,очоленої святійшим Патріархом Філаретом,із Владикою у Свято-Троїцькому соборі прощалися тисячі й тисячі.
Тож спробуймо почути своєрідну сповідь і водночас настанову світлої памяті виссокопресвященнішого Якова.
– Ваше життя – служіння Богові. Коли вперше Ви усвідомили потребу обрати саме такий життєвий шлях?
– Найбільший вплив на мій життєвий вибір мали,напевне,батьки – глибоко віруючі християни,прості трудівники. Тато,Дмитро Іванович Панчук,родом із Почаєва. У почаївський хор ходив співати. Одружився в село Гусятин. Мама старалася не пропустити жодної служби Божої. А ще ж неподалік нашого села – Почаївська лавра. Це не могло не впливати. Якось зайшов до нашої хати священик,узяв мене,малого,на руки і сказав: «Я думаю,тебе,Іване,треба віддати в Лавру послушником». Видно,його благословення мало значення. І потім Господь мене сподобив. Хоч тоді я сам цього ще не усвідомлював. Навчався у школі,ходив до церкви. А дитинство випало на воєнний період (майбутній владика народився 1931 року. – В. В.).
– А це і голод,і холод,і ризик стати жертвою. Під час лихоліть передовсім гинуть ті,хто в руках не тримає зброї,- діти,жінки…
– А в нашу сім’ю біда прийшла 1944 року. На фронті загинув батько. Нас,дітей,залишилося п’ятеро. На мамині плечі все лягло. Мені вже хоч тринадцять було,а сестричці,яка народилася у сорок третьому,- рік.
– Ви,хрещені як Іван,отримали чернече ім’я Якова. Хто,владико,Ваш духовний покровитель?
– Є два християнські святі з цим іменем. Мій покровитель – Яків,якого називають братом Господнім.
– Вам довелося як священноархімандритові Свято-Успенської Почаївської лаври бути намісником однієї з найголовніших українських православних святинь.
-Лавра – це дійсно свята обитель. Коли приїжджав туди,завше відчував благодать. Перебуваючи там,бачив життєву перспективу. Лавра мене радувала,це мені було до душі. Святиня вистояла,хоч комуністична влада відкидала віру,нічого не пропонуючи натомість. У Лаврі я духовно збагачувався. Співав у хорі,ніс послушання бібліотекаря,екскурсовода,уставника,диригента,благочинного,намісника. Намісником був із 1974 до 1982 року. Але й до 1974 року,коли був благочинним,а намісником – старенький Са муїл,Лаврою керував я.
– Частина Вашого життя пройшла на Черкащині. Повернулися до Почаєва вже в сані єпископа.
– Висвячення в сан єпископа відбулося 14 грудня,у день Філарета,1990 рок у за участю більше двадцяти архієреїв. 1990 року я повернувся до Почаєва як єпископ,намісник Свято-Успенської лаври. Звідти мене вигнали 1992 року,так я підтримав тоді блаженнійшого митрополита Філарета,Предстоятеля Української православної церкви.
– Але ж,пригадую,під час Собору всі єпископи УПЦ підтримали свого предстоятеля,тоді блаженнійшого митрополита Філарета,щодо здобуття автокефалії. Зберігається грамота,на якій вони поставили свої підписи. Як так сталася,що предстоятеля (і,зрештою,самих себе) владики зрадили.
-Митрополит Філарет мав тісні зв’язки з властями. У Києві служив як Патріах. Він – дуже вимоглива,сувора людина. Митрополита Філарета дуже боялися священики. Коли ж розпочався рух за незалежність України,священики почали переконувати Предстоятеля в необхідності здобуття Українською православною церквою повної автокефалії. Спочатку він такої ідеї не сприймав. Коли ж постала Українська держава,блаженнійший митрополит подивився на цю проблему інакше. Він радився зі мною,запитував відверто: «Владико,чи варто нам відокремлюватися від Російської церкви ?» Я був теж із ним відвертим: «Якщо не ми,то це обов’язково зроблять ті,хто буде після нас». Але одна справа сказати,інша – зробити. Зібрав Предстоятель усіх єпископів,сказав,що хоче піднімати питання про автокефалію. Були різні думки. Вирішили,щоб визначитися,зібрати у 1991 році собор.
– І тоді,під час собору Української православної церкви,всі були єдині…
– Одностайно висловилися за автокефалію! Усі пос тавили свої підписи. Коли ж це стало відомо,Москва «стала на диби».
– Патріарх Алексій скликав собор РПЦ.
– Митрополит Філарет,який побував у багатьох кабінетах патріаршої канцелярії,відчувши настрої російських владик,скаже мені: «Бачу,собор буде тяжким». Відповідаю: «А я що Вам говорив». Ідемо до церкви раненько,перед засіданням. На вулиці – кликуші (їх привезли з Почаєва) з транспарантами: «Филарета и Якова убрать!»,«Автокефалия – путь в унию». Під час собору зробили все,що хотіли. Усі владики були опрацьовані. Хоч перед від’їздом до Москви ніхто не заперечував заклику митрополита Філарета: «Владики,їдемо захищати нашу Церкву». Подібно висловився перед нашим від’їздом у Верховній Раді Іван Плющ (тоді – Голова Верховної Ради. – В. В.).зазначивши: «Це думка і моя,і Президента».
– Іспит,влаштований Москвою,українські ієрархи не склали. Цей факт став по-своєму визначальним загалом української перспективи,а не лише ситуації щодо православ’я.
– Першим попросили виступити на захист Церкви старенького владику Василія з Кіровограда. Митрополит не сумнівався в ньому. А Василій раптом говорить: «Мне сказали,что если я подпишусь за автокефалию,то в церковь меня не пустят». А в Києві,коли владик (і Василія) запитували Іван Плющ,митрополит Філарет про те,у кого які проблеми,всі мовчали: нема ніяких проблем. В Україні були українцями,в Москві стали москалями. Другим попросив Філарет виступити Феодосія,владику Полтавського,який обіцяв захищати Церкву. А він: «Сказали люди,что если подпишусь за автокефалию,то меня выгонят с церкви». Після цього встає Алексій і каже: «Вот видите,Божий народ не желает автокефалии. Божий народ желает быть единым». І далі говорив,що народ хоче,щоб Україна була разом з Росією,щоб України не було,щоб стало все єдине. Ось у такому дусі проходив собор.
– Патріарх Алексій (Рідігер) під час собору висловив фактично типово шовіністичну позицію. Мабуть,під час трапези тоді він був ще відвертішим.
– Висловився інший чоловік. Після літургії ми зібралися на обід. Біля Патріарха сидів якийсь чиновник. Під час трапези він встав,подав руку Алексію і сказав: «Благодарим Вас за то,что не отпустили Украинскую церковь. Вашему примеру нам бы следовать!»
– Всупереч усьому,нині маємо Українську православну церкву Київського Патріархату. Все більше вірних горнуться до неї. Що,на Вашу думку,владико,заважає,аби в Україні витворилася єдина помісна православна Церква.
– Потрібно відмінити ухвали Харківського собору. Собор міг скликати Предстоятель,а не митрополит Харківський. Філарета хотіли усунути ще в Москві. Але він не дав цього зробити. «Якщо хочете,щоб я виїхав із Києва,це можу зробити. Але я мушу звернутися до Синоду Української православної церкви». Архієреї в Москві погодилися… Тим часом,у Харкові Никодим скликає собор. На це не мав ніякого права! Керував тільки однією єпархією. Розтоптав,роздер церкву Божу (начебто перед своєю смертю владика Никодим жалкував з приводу цього свого вчинку. – В.В.) Верховна Рада постанову Харківського собору не визнала. Харківський собор зробив те,що хотіло московське КГБ… Але і святійший Патріарх Філарет,і ми,владики та священники робимо все,щоб у нас завжди були мир і спокій,а головне – єдина Українська помісна православна церква. І хай Господь благословить нас.
Наступного вже,вже у Феофанії,владика Яків попросить опустити носилки. Він збереться силами і звершить свою останню молитву,дякуючи Господу і благаючи дати щасливе прийдешнє для Богом береженої України та її Церкви.
Прощалися в митрополитом у Свято-Троїцькому соборі в Луцьку. Філарет,святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України,наголосив: «Це великий ієрарх. Він обрав свій шлях не для того,щоб жити мирським життям,а для того,щоб заслужити вічне життя. Бо із ним був Бог. Так,він віддавав кесареві кесареве,але насамперед Боже – Богові… У нас немає церковного єднання з Московським Патріархатом. Але ченці під тиском совісті своєї прийшли віддати належну шану владиці. Високопреосявященнійший відіграв надзвичайно велику роль для Київського Патріархату. Якби він не залишився зі мною,не мали б ми законної ієрархії… Наші серця сповнені скорботою. За їхніми повеліннями ми приїхали до Луцька з усієї України».
А народний депутат України ВР першого (демократичного) скликання,голова Волинського православного братства святого апостола Андрія Первозванного Андрій Бондарчук підкресливи,що «митрополит Яків – один із фундаторів відродження українського православ’я. Без його участі не відбулося б творення Української православної церкви Київського Патріархату. В особі високопреосвященнійшого владики поєдналися риси великого патріота і великого християнина. Пам’ять про нього будуть берегти не тільки православні,а й вірні інших хрис-иянських конфесій».
Зворушливо промовив і світолої пам’яті Василь Червоній,народний депутат України: «Високопреосвященнійший митрополит Яків – духовний лицар України,який буде залишатися в наших серцях як воїн Христовий. Він боровся завжди за те,щоб український народ мав право звернутися до Бога рідною мовою. Завжди боровся з духовними поневолювачами України і за приклад ставив тих,хто зі зброєю в руках ішов проти окупанта… Прощаюся з владикою Яковом такими словами: нам тебе,батьку рідний,дуже і дуже не вистачає. Спочивай з Богом! Нехай Господь прийме тебе у Царство Боже».
Тож із відстані часу,згадуючи про світлої пам’яті митрополита Якова,вкотре переконуєшся: коли Господь дає Україні таких синів,вона направду незнищенна. Інше питання,що сучасникам гріх забувати про таких духовних подвижників.