Коли на той чи інший лад повторюють аксіому «життя – театр», то ця істина стосується геніальної актриси із Волині.  Йдеться про  уродженку Любомля Наталію Ужвій. Ту, якій присвячували натхненні  римовані та верліброві осанни найталановитіші майстри художнього слова. Ту, яка, будучи  дружиною Поета (так, із великої літери) Михайля Семенка навіки залишилася в образі  Катерини. Жінки-страдниці,  котра під тягарем самотності і журби не зреклася болю та водночас  щастя материнства. Тієї, яка по-своєму (і навіки)  зворушливо-багатогранно символізує  Україну  в бронзовій постаті  жінки з дитям у композиції пам’ятника Тарасові Шевченку в Харкові (скульптор Матвій Манізер, архітектор Йосип Лангбард).

Вона  стала першою українкою, яка  зіграла в оскароносній стрічці  (роль  Олени Костюк  у художньому фільмі режисера Марка Донського «Райдуга» , що вийшов у прокат у січні 1944 року). Народна артистка СРСР (1944), тричі  лауреат Державних премій СРСР (1946, 1949,  1951), Герой  Соціалістичної праці (1974), лауреат Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка  (1984). Її  акторською грою захоплювалося і найвище  компартійне керівництво Радянського Союзу, і навіть президенти США Франклін Рузвельт і Дуайт Ейзенхауер. Павло Тичина не пропускав жодної прем’єри з її участю і присвятив їй натхненні рядки.

Доля Наталії Ужвій, попри «засвічені»  титули, направду всенародне визнання, означена  печаттю  незбагненої  життєвої трагідрами. Утім, нині, у переддень  жіночого свята,  дозвольмо  трішки-трішки (пам’ятаючи при цьому  про табу на чужий інтимний світ) згадати про свято кохання, з яким не розминулася  славетна волинянка, яка народилася 8 вересня 1898 року в Любомлі.  Зокрема – у контексті взаємин із Михайлем Семенком (31 грудня 1892 – 24жовтня 1937),  одним із найвидатніших українських поетів-модернірністів, того, хто за свій талант й українськість заплатив життям.

Очевидно, першопочаткове  місце зустрічі, що запрограмувало спільну долю,  Наталії Ужвій та Михайля Семенка –  Одеса. У місцевій «Держдрамі», після закінчення  Драматичної  студії при Першому державному драматичному театрі УСРР ім. Тараса Шевченка в Києві, вона була примадонною театру. А він, поет і кіносценарист, приїжджав до Одеської кіностудії. Вистави за участю Ужвій збирали аншлаги, сотні чоловіків освідчувалися їй в коханні… На одному з виступів Ужвій в Одесі її побачив студент Театральної академії Євген Пономаренко. Але, як і на десятки інших, Наталя на нього навіть не глянула. Хоч через десятиріччя  все-таки  стане його коханою та дружиною. Натомість  не могла не відповісти взаємністю яскравому, дещо епатажному Михайлеві Семенку, який з 1924 року працював головним  редактором  Одеської кінофабрики та ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління). Незважаючи на те, що він у першому шлюбі з однофамільницею Анни Ахматової (Горенко) Лідією Горенко мав двох дітей. Тож Наталія Ужвій переселяється до Харкова, тодішньої столиці радянської України, працює  в «Березолі» Леся Курбаса, знімається в кіно. Серед найяскравіших сценічних образів, створених тоді актрисою,  –  Фруманс («Золоте черево» Ф. Кроммелінка, 1926), Маґельон («Король бавиться» В. Гюґо, 1927), Джулії («Змова Фієско…» Ф. Шіллера, 1928), тьоті Моті («Мина Мазайло» М. Куліша, 1929), Череди  («Кадри» І. Микитенка, 1931)…

Повертаючись до історії кохання Михайля Семенка та Наталії Ужвій,  мимоволі апелюєш  до постаті Тараса Шевченка. Кобзар, який за своїх 47 земних літ не встиг одружитися, опосередковано  допоміг  їм обом поєднати долі. Причому цьому  передувало «навернення» Семенка до світу Шевченка, який, після критичних зауважень щодо творчості генія, відтак (1924 року) сам   видав під назвою «Кобзар» дві збірки своїх поезій.

Але ще раз щодо спільної долі Поета та Актриси,  якій він  згодом зізнавався у вірші «ІN» (орфографія і пунктуація авторські):

і її життя – і своє з плямами –

печально й мовчки змірюю –

і навіщо мені – ще одна

і навіщо болюча – мені – рана

і хочеться щоб це була остання

і хочеться щоб вона була остання.

Спершу, під час редагування сценарію фільму «Тарас Шевченко» (стрічку з Амвросієм   Бучмою в головній ролі було знято 1926-го), вони познайомилися. А відтак, коли в подружжя 1927 року  народився син Михайлик, Наталія з дитинчам на руках  позувала  скульпторові Матвію Манізеру, який створював образ Катерини (за однойменною поемою  «батька» нової української літератури)  як складову частину комплексу-пам’ятника Тарасові Шевченку в Харкові. Цей монумент було  урочисто відкрито 24 березня 1935 року.  Біля п’єдесталу – вісім персонажів Кобзаря. Серед них – і Катерина з сином,  в  бронзових образах яких навіки закарбовані Наталія Ужвій  з  Михайликом на руках.

До речі, життєвий шлях сина завершився несподівано завчасно. Він, студент  факультету міжнародних відносин Київського університету, що нині носить ім’я Тараса Шевченка, помре від менінгіту 13 грудня 1951 року.

А батько, Михайль Семенко, який пророчо писав: «Я не умру від смерті, я умру від життя…», за фальшивим звинуваченням нібито в організації  замаху на секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора був засуджений та розстріляний   у Києві, в підвалі НКВС, де  нині Жовтневий  палац. Його останки – в одній із братських могил у Биківні.  А Наталії  Ужвій не стало 22 липня 1986 року. Вона  похована на Байковому кладовищі в Києві.

Вище  згадувалося ім’я Євгена Пономаренка, який ще в Одесі закохався в Наталію Ужвій. Коли актриса переїде з Харкова до Києва (працюватиме в театрі імені Івана Франка), там її чекатиме… цей чоловік, який не втрачав надії на спільне щастя.  Зрештою, вони разом проживуть півстоліття.

Звісно, доля  уродженки Любомля Наталії Ужвій не вміститься у жоден найгрунтовніший, найрозлогіший текст. Про це думається і в контексті її вчинків щодо Леся Курбаса, й спілкування з Юлією Солнцевою та Олексадром Довженком… Як і  біографічного фільму, знятого 1968-го про неї геніальним Сергієм Параджановим. До слова, перед цим, задовго до «Тіней забутих предків», згадуваний режисер   запросив Наталію Ужвій до гри у кінострічці   «Українська рапсодія» (1961).

Як зазначала театрознавець Валентина Заболотна,  «Наталю Ужвій недарма називали поетесою української сцени. Іконописне обличчя з великими блакитними очима, трохи наспівна вимова з ледь потягнутими голосними, ставна постать зі  «струною в спині», пластичні, наче перетікаючи рухи, навіть коли вони швидкі – поетичною була вся природа цієї артистичної волинянки».    Унікальної жінки, яка в бронзовому скульптурному образі Шевченкової Катерини  наче стоїть на вічній варті незнищенної любові, материнства, краси.

Віктор Вербич

P.S. Уявно відчути присутність Наталії Ужвій та Михайля  Семенка можна в літературно-меморіальному  музеї  Максима Рильського в  Голосієві. Тут  зберігається рояль фірми Карла Шредера, який раніше належав подружжю. На кришці цього музичного інструмента, який придбав  Максим Тадейович у Наталії Михайлівни  у дні її  матеріальної скрути, ледь помітний напис «Семенко».

І ще одна деталь. Після смерті геніальної актриси  знову (правда, на сцені  Житомирського облмуздрамтеатру), на початку дев’яностих років минулого сторіччя,  заявила про себе Наталія Ужвій. Нею виявилася уродженка села Торговище, що в нинішньому Турійському районі, випускниця тодішнього Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. На жаль, як склалася подальша  доля  цієї актриси автору цих рядків не відомо.