Нині у Луцьку налічується кілька десятків православних храмів, діють два греко-католицькі храми (один із них – храм Свято-Василівського монастиря чину Василіан наразі перебуває у стані будівницва), а також римо-католицький кафедральний собор Святих апостолів Петра і Павла. Більшість православних церков обласного центру збудовані вже у роки Незалежності, на межі ХХ і ХХІ століть. Але історія Луцька знає часи, коли тут діяло багато православних церков і римо-католицьких костелів, більшість яких нині є втраченими. Був і час коли Луцьк, через наявність у ньому шести католицьких монастирів називали “Малим Римом Сходу”.  Отож історія цих вже втрачених християнських святинь є доволі цікавою. Особливо це стосується втрачених українських церков, оскільки, якщо більшість втрачених нині костелів були монастирськими храмами і від більшості колишніх римо-католицьких монастирів Луцька збереглися будівлі, то погости втрачених православних церков Луцька (за виключенням хіба що розкопу кафедрального собору Іоанна Богослова у Луцькому замку) нині зайняті іншими будівлями, або просто перебувають під асфальтом. Історія кожного з цих храмів є унікальною, і про один із них – Свято-Димитріївьку церкву мені і хотілося б розповісти.

Храм Святого великомученика Димитрія Солунського був розташований в Окольному замку поряд зі зведеним пізніше римо-католицьким жіночим монастирем бригіток, де пізніше, у різні часи, розташовувалися луцька тюрма  та музичне училище. Нині це – чоловічий монастир Святих архангелів УПЦ КП по вулиці Кафедральній 16.

Стосовно часу будівництва цього храму то, якщо одні дослідники приписують його фундацію великому київському князю Мстиславу Володимировичу, тобто храм був збудований у першій половині ХІІ ст., то інші – сину князя Данила Галицького Мстиславу Даниловичу, і таким чином храм цей постав вже під кінець століття ХІІІ-го. Зокрема, у  датованому 1517 р. документі йдеться про обмін луцьким старостою князем Федором Чарторийським свого села Коршовця на подароване великим князем Мстиславом луцькому храму Святого Димитрія село Дем’янів. Отож, це і дає підстави називати будівничим цієї церкви великого київського князя Мстислава – сина Володимира Мономаха. Стосовно того, що будівничим церкви називають його тезку – сина князя Данила Галицького Мстислава, який у 1264 – після 1292 рр. був луцьким князем, то це пояснюється дослідниками тим, що храм періодично занепадав і руйнувався, але згодом відбудовувався.

До слова, фундатором Свято-Димитріївської церкви називають і великого волинського князя Дмитра-Любарта, який звів на території Окольного замку Луцька храм не честь свого небесного покровителя – святого великомученика Димитрія Солунського. Отож, якщо першим фундатором цього храму називають великого князя Мстислава Володимировича, то скоріше за усе, Дмитро-Любарт відродив святиню після її руйнації, можливо, звівши на фундаменті попередньої церкви новий храм.

Що ж до подальшої історії храму, то чергове його відновлення у ХVI ст. дало підстави шляхетській родині Гулевичів, у дворі яких вона опинилася, вважати його своїм отчим та дідичним храмом, та твердити, що його збудував їхній предок Дмитро Гулевич.

Варто зауважити, що знаний у тодішній Речі Посполитій руський, тобто український, шляхетський рід Гулевичів-Воютинських зробив значний внесок у підтримку Православної Церкви на Волині у XVI – першій половині XVII ст.  Цей шляхетський рід завжди був православним, про що відомо  із документа від 22 лютого 1583 року, коли Гулевичі складали присягу в луцькому православному кафедральному соборі св. Іоанна Богослова. Варто зауважити, що до цього ж старовинного українського роду належала і відома православна українська шляхтянка Галшка Гулевичівна, одна з засновників Київського православного братства, монастиря і школи при ньому.  А луцький земський писар Семен Гулевич відомий тим, що у 1636 р. став фундатором Свято-Михайлівського монастиря (у документах XVII ст. згадується як монастир Святого Духа) у селі Білосток на захід від Луцька. Будучи членом Луцького Хрестовоздвиженського православного братства, Семен Гулевич  прийняв, під іменем Сильвестр, чернечий постриг, і був хіротонісаний згодом у єпископа Перемишльського. Власне, сам монастир пан Гулевич заснував, згідно певних історичних відомостей, вже будучи у чернечому сані. Так, згідно архівних даних чернецтво він прийняв у 1633 році, тоді ж і виставив він свою кандидатуру на вакантну кафедру православного єпископа Перемишльського і Самбірського, якої добився лише через три роки. Своєю чергою, історик Володимир Рожко пише, що прийнявши чернецтво, Семен Гулевич сам став першим ігуменом заснованого ним Білостоцького Свято-Духівського монастиря. Монастирський храм – велична Свято-Михайлівська церква збереглася донині і є приходським храмом села Білосток Луцького району.

Часом особливого піднесення та розквіту Свято-Димитріївського храму були 70-ті роки XVI ст., коли його настоятелем був священик Даміан Стефанович. Отець Даміан навіть надавав грошові позики панам Гулевичам – ктиторам храму, а також приймав на збереження цінності багатих прихожан. Зокрема, коли у ніч з 16 на 17 березня 1578 р. церкву обікрали злодії, то серед інших цінностей вони забрали срібний позолочений хрест із дорогоцінним камінням та срібний літургічний посуд.

У 1585 р., як свідчить відповідний документ, саме у цьому храмі, який оточували панські двори, присягали на вірність маршалковій Богдані Малинській її урядники та селяни.

Після Берестейської унії 1596 року храм залишається православним, оскільки відразу по цій події Свято-Димитріївська церква згадується в числі обдарованих за заповітами православних міщан храмів. Власне, Православ’я ревно трималися і патрони храму – пани Гулевичі, отож лучани, які не сприйняли прийнятої тодішнім Луцьким єпископом Кирилом Терлецьким унії, могли, завдяки панам Гулевичам, молитися і цьому храмі, розташованому по суті в центрі тогочасного Луцька.

Але разом з тим, родина Гулевичів з часом все більше починає заявляти про свої виключні права на храм. В 1607 р. Андрій Гулевич збудував на церковному грунті свій двір і обгородив його разом із церквою високим дубовим тином. Він також привласнив церковне село Коршовець з фільварком, а його двірник навіть не допустив у церкву ревізорів Луцької єпископії для складання інвентарного опису храму.

На початку 1625 р. з волі покатоличеного нащадка Гулевичів ксьондза-ченця луцького католицького домініканського монастиря Іполита (в миру Дмитра) Свято-Димитріївська церква разом із її маєтком переходить у власність домінікан. Цей перехід супроводжується привласненням ченцями-домініканами золотих і срібних хрестів та потирів, церковних дзвонів, коштовно оправлених Євангелій, інших цінних книг, а також привілеїв листів і фундушів. Цікаво, що  це трапилося за 11 років до того, коли інший представник роду Гулевичів – Семен заснував у Білостоці православний монастир. Власне ця, свого роду міжконфесійна, боротьба всередині самої родини Гулевичів з цього приводу тривала кілька десятків років. Врешті Свято-Димитріївська церква лишається руським, тобто українським, православним храмом, але земельною ділянкою і сільським маєтком заволодів  католицький орден домінікан.

Такою ситуація лишалася упродовж наступного XVIII ст. Певний час храм, як і усі інші церкви Волині (принаймні з 30-х років XVIII ст.) перебував в Унійній Церкві, тобто був греко-католицьким, згодом він повернувся до лона Православної Церкви.

Травнева пожежа 1845 р., яка розпочалася з монастиря бригіток одним із перших знищує Свято-Димитріївський храм, який був розташований майже під стінами цієї жіночої католицької обителі. Після пожежі церква довгий час не відбудовується і стоїть руїною. Фактично від колишнього храму збереглися лише обдерті стіни без даху.

У 1866 р. художник П. Струков у товаристві відомого дослідника старовини і книговидавця П. Батюшкова відвідує Луцьк і робить замальовки його пам’яток. Пензель митця зобразив тоді і руїни Димитріївського храму, при чому Струков робить також і план церкви. До слова, разом із планом міста Луцька станом на 1862 р. та одним з тогочасних фотознімків П. Струков і П. Батюшков склали основний ілюстративний матеріал про церкву, згідно якого можливим є його відновлення.

У 1890-х роках, у зв’язку із перебудовою сусіднього монастиря бригіток у в’язницю, руїни Свято-Димитріївської церкви були розібрані, а на їх місці нововідтвореним Луцьким Хрестовоздвиженскьим братством був встановлений кам’яний хрест. Згодом хрест тремні чиновники знесли.

У 1968 р. при проведенні земляних робіт на старому погості, лучани натрапили на сліди колишньої святині міста. Рятівним для них стало дослідження київського археолога М. Кучери, зокрема, в товші культурних шарів виявлено частково збережені фундаменти споруди та кілька поховань церковного цвинтаря XIV – XVI ст. з надмогильними плитами із кириличними епітафіями. Однак точної дати побудови храму археологи тоді так і не встановили.

Наразі архітектурні залишки Димитріївської церкви з приходським цвинтарем продовжують залишатися під шаром асфальту.  Вже у наш час лунали пропозиції щодо можливого відновлення цього храму, можливо колись у майбутньому це станеться, а, можливо, лучани просто пам’ятатимуть про цю давню святиню.

Костянтин Олексюк