Незадовго до смерті Євгена Олександровича Сверстюка ми зустрілися з ним на похороні одного з наших, табірників. Був холодний, мерзенний, сирий день. Сверстюк знав про свою долю, сказав: «Цей рік не для мене». Я обняв його і тихо відповів, внутрішньо здригаючись від власних слів: «Пане Євгене, не йдіть! Зовсім буде порожньо без вас, гірко, сумно і порожньо … »

Відійшов у засвіти Сверстюк. Мудрий і дещо наївний чоловік, завжди потребував слухачів і читачів. Йому було що сказати людям, що його оточував. Цим користувалися. Особливо ті, хто були далекі від його думок і слів. Не приймаючи суть його моральних переконань, вони імітували їх розуміння. І – продовжували лицедіяти в політиці, красти …

Він умів зберігати свою людську гідність і в таборі. Явно провокується садистом майором Федоровим на «порушення режиму утримання», він з легкою усмішкою вмів осадити негідника словами. Малочитаючий і послідовно жорстока людина, той відчував іронію в словах Сверстюка, але не розумів її. А тому злився ще більше.

Селянський син, Сверстюк був аристократом. Спокійним, ввічливим, випромінючим гідність. Навіть тоді, коли ситуація вимагала емоцій. Помер в 2014 році, в грудні. А я і сьогодні, через п’ять років згадую наш короткий осінній діалог. Пусто і гірко без нього.

Євген Сверстюк (народився 13 грудня 1927 роки) – український літературний критик, поет, есеїст, філософ. У січні 1972 року був заарештований і в березні 1973 року засуджений за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР за виготовлення і розповсюдження “самвидаву”. Сім років провів в таборі в Пермській області. Після цього його чекали п’ять років заслання в Бурятії.

Після повернення із заслання Сверстюк включився в боротьбу за українську незалежність, а після її здобуття – в процес десовєтизації України. Був одним з засновником “Групи 1 грудня”. Помер в 2014 році.