А я згадую Новий рік свого дитинства. Підготовка до нього була чи не найщасливішою порою і важливішою за саме свято. Ми не мали ніяких костюмів,а робили їх своїми руками,з допомогою мами,звичайно. З паперу,картону,марлі,фарбованої зеленкою,а якщо щастило купити відрізок тканини й пошити плаття — взагалі за щастя! Паперові корони сніжинок і царівен посипали блискітками скла від побитих новорічних іграшок. Досі пам’ятаю всі свої карнавальні костюми. Бо костюм на новорічному вечорі в школі треба було ще й захистити,підготувавши відповідну пісню,вірш чи танець. І кожен мріяв виграти у конкурсі костюмів і отримати якийсь приз. Ми,діти 60-их,особливо сільські,не були розбалувані іграшками. Я завжди мріяла про красиву ляльку,якої у мене ніколи не було. Вона не раз мені снилася й уві сні я боялася прокинутися,щоб не відчути розчарування. Прокидалася,а ляльки не було. І так гірко на душі ставало… Тому,напевне,своїм донькам завжди купувала багато ляльок і різних іграшок як компенсацію за своє бідне дитинство. Та попри все новорічне свято запам’яталося неймовірним очікуванням свята. І це очікування було солодшим за саме свято.
 
Не знаю,чи відчувають щось подібне сьогоднішні діти. Чим запам’ятається їм Новий рік? Дід Мороз нині багатший і виконує майже всі дитячі замовлення. Донька послала чоловіка у пункт прокату новорічних костюмів,а там черга — як у магазині за хлібом колись. І не він один такий татусь,якого «припахали». Приїхав сердитий,знервований,але чого не зробиш для своїх синочків,яким у дитсадку випали геть не казкові ролі. У сьогоднішніх дітей геть інші персонажі,на яких вони хочуть бути схожими. Тому в магазинах — бум на спайдерменів,нідзяг,суперменів,фіксиків і інших мультяшних героїв. Мій 5-річний онук конструює з картонної коробки не що-небудь,а машину часу і постійно тримає всіх домашніх під поліцейським прицілом. Та коли інколи перед сном видається розповісти казку про Телесикачи «Козу-дерезу»,«Ох» або «Зайчикову хатку» — слухають усі троє моїх хлопців,від старшого до найменшого,аж подих затамовують. По телевізору такого сьогодні не показують. Виходить,не заіржавіли наші старі казки. Тільки ми про них забуваємо.
 
Нещодавно на сцені Волинського театру ляльок з’явився «Солом’яний бичок» — і в театрі аншлаг! Хоча на будь-яку недільну виставу цього театру купити квитки проблемно. У його репертуар і завжди багато постановок за мотивами народних та авторських казок. Як діти їх сприймають? Чи достукуються вони до дитячих сердець? Вирішила запитати про це у Данила Поштарука,заслуженого діяча мистецтв України ,заслуженого діяча культури Польщі,директора і художнього керівника Волинського академічного театру ляльок. Хто-хто,а він це точно знає.Бо більш як за сорок літ,які незмінно очолює театр ляльок,на його виставах виросло не одне покоління волинян.
 
— Та звичайно достукуються! Діти є діти,вони сприйматимуть те,що їм запропонуєш слухати і дивитися. Нещодавно київська група поставила на нашій сцені «Солом’яного бичка». І діти так все розуміють,так сприймають! А саме фольклористику,оті одвічні витоки: солома,в’язанки,обжинки. Все це дуже цікаво. Напевне,це на генетичному рівні передається,— вважає Данило Андрійович. — Ну а покемони — вони теж на них реагують,але у нас такого типу вистав немає. Ми не боїмося бути не сучасними,хоч у деяких виставах щось там осучаснюємо,можемо щось цікавеньке підкинути. Та віддаємо перевагу класиці. Тому в нашому репертуарі — «Пан Коцький»,«Лисичка-сестричка та Вовк -панібрат»,«Іванко-дивосил»,«Котигорошко»,«Підкова на щастя» за казками Івана Франка,яка справді стала для нас щасливою. Вона принесла перемогу театру у багатьох конкурсах і в Україні,і за кордоном. Є і світова класика. Маємо дві вистави за Лесею Українкою — «Лісова пісня» та «Як горобчик розуму шукав» за мотивами її казки «Біда навчить». Ми першими в Україні поставили навіть колись забороненого Олександра Олеся.
 
Сьогодні мало хто вже пам’ятає,що легендарний дід Панас,який майже чверть століття щовечора приходив з телеекранів до українських малят зі своєю вечірньою казкою,чотирнадцять років працював у Волинському обласному музично-драматичному театрі. Цього року заслуженому артисту України Петру Весклярову стукнуло б 105 літ. Він відійшов у вічність у 1994 році у 83-річному віці. Його українська мова була такою співучою,мелодійною,по-справжньому народною,що з подивом пізніше дізналися про єврейське походження актора. Справжнє ім’я Петра Весклярова — Пінхас Хаймович Вескляр). Відомо,що народився він на Черкащині. А ще його біографи розповідають ,що він практично не розмовляв російською. Може й тому не склалася його блискуча акторська кар’єра в кіно,хоча він зіграв у понад двох десятках відомих радянських фільмах,але ролі були другорядними. Хоча були й головні,як у фільмі «Лісова пісня»,де він зіграв дядька Лева. Постать діда Панасаса овіяна багатьма легендами. Його за вишиванку та козацькі вуса навіть у націоналізмі намагалися звинуватити й тихенько прибрати з телеекрану. Але в студію посипалися тисячі листів від глядачів з вимогою повернути діда Панаса.Данилові Поштаруку пощастило ще бачити Весклярова у Волинському облмуздрамтеатрі. Театрі. У чому феноменобразу діда Панаса? Адже він зі своїм «Добрий вечір вам,малятка,любі хлопчики й дівчатка!» радував українських дітей з 1966 по 1984.Напевне,треба справді володіти феноменальним даром,щоб не набриднути дітям кількох поколінь!
 
—Я прийшов у Волинський драматичний театр у 1955 сімнадцятирічним хлопцем відразу після школи й ще застав Петра Весклярова. До Києва його забрали у 1959.Петро Юхимович належав до того покоління акторів,яке не мало спеціальної театральної освіти,але з цих людей пізніше творили теорію театральну й підручники,за якими й досі вчать акторів. У них талант був від Бога. І мені пощастило бачити й вчитися у таких акторів. Вескляров володів дивовижною енергетикою,яка йшла від нього до глядача. І діти навіть по той бік екрану це відчували. Хоча в житті він був малослівний і не душа компанії,як кажуть. Хоча пожартувати любив. Але жартував серйозно,ніколи не було посмішки на обличчі. Анекдот той ,здається,двадцять разів уже чув,але коли його розказував Вескляров — слухаєш,як заворожений! Бо розказував він по-особливому. І кожен раз по-іншому! Це талант. Якось сидимо в репетиційній,немає репетиції невідомо чого. Вескляров каже мені: «Синок,іди-но сюди! Візьми там кошика у реквізиторському цеху і піди до Силича,(директора театру) хай дасть репліки і ремарки,бо ми не можемо почати репетицію. Нє-нє,той малий кошик,візьми більшого! » А директор сидів у малюсінькому кабінеті,в який протиснутися не можна було. Я пхаю у двері того кошика і кажу: «Дайте ремарки і репліки,бо репетиція не може початися». Він дивиться на мене: «Синок,а хто тебе послав?» «Вескляров». «Іди скажи йому,що репліки і ремарки я йому на дошці оголошень випишу. А репетицію хай починають». Приходжу,а вони всі покотом лежать,сміються. А я ще не зрозумів нічого,бо поняття зеленого не мав ні про репліки,ні про ремарки,— згадує Данило Поштарук. — Петра Юхимовича тягнуло до Луцька. Приїздив востаннє незадовго до смерті. Було це влітку на початку 90-их ,наш театр був якраз у відпустці. Тільки чергова сиділа. Прийшов чоловік,сивий,високий. Попитав,де директор і хто є в театрі. «А ви можете мене пустити на сцену?» — питає. Розговорилися,він розповів,що тут колись працював. І чергова незнайомому геть чоловікові пішла й увімкнула світло на сцені. Він походив,подивився,портали погладив. Потім став навколішки,поцілував підлогу,пустив сльозу,встав,подякував і пішов. І коли вже виходив,ще хтось підійшов і впізнав його: «Так це ж дід Панас!». Але він уже пішов… І невдовзі надійшла звістка з Києва,що Петра Юхимовича не стало.
 
Прикро,що немає у нас сьогодні такого казкаря,як дід Панас,а казки стоять на книжкових полицях здебільшого для антуражу. Батьки готують дітей до навчання в престижних школах ледь не з пелюшок. Дітлахи зубрять іноземні мови в дитсадках,готують уроки у маленьких школах. Все кинуто на інтелектуальний розвиток дитини: гроші,час і дитинство. Хоча дуже часто діти не готові до цього ні морально,ні фізично. Бо психіка дитяча залишається незмінною. І казка була й залишається одним з найдоступніших засобів для повноцінного психічного розвитку дитини. Навіть попри те,що за вікном 21 століття. Казка —це розвиток уяви і політ фантазії. А якими виростуть діти,якщо не вмітимуть мріяти і фантазувати? Тому сьогоднішнім хлопчикам і дівчаткам вона потрібна ще більше,ніж нам.