Не так давно Україна відзначила визначну дату своєї історії – 1030-річчя Хрещення Київської Русі. І в контексті святкувань знову і знову поставало питання можливості чи не можливості отримання Українською Православною Церквою Томосу про автокефалію від Константинополя. Здається, на цій темі вже “з’їли зуби” як церковні так і не церковні ЗМІ. Отож, мені хотілося б зробити кілька ремарок стосовно релігійної ситуації в Україні взагалі, не акцентуючи увагу на тому, до якої конфесії на лежу я сам. Зауважу, що я є вірним УПЦ, яку нині очолює митрополит Київський і всієї України Онуфрій, яле я із величезною повагою ставлюся до наших православних братів і сестер з УПЦ КП і УАПЦ. Звісно, болюча рана церковного розколу в українському Православ’ї має бути подолана. Принаймні, йдеться про саме Українську Церкву – правопреємницю історичної Київської Митрополії, яка і постала 1030 років тому.

В одному з моїх блогів я писав про те як упродовж першого тисячоліття по Р. Х поставали древні автокефальні Церкви і патріархати. Там же я торкнувся і пізніших епох, коли, власне, питання автокефалії “молодших” помісних Церков, які виникли у середньовіччі, зокрема, шляхом християнізації наших – слов’янських народів, створювало певні проблеми. Отож, повторюся:   траплялись випадки коли окремі Церкви, в силу політичних причин втрачали свою автокефалію, а потім відновлювали її. Так, зокрема, трапилось у історії Болгарської і Грузинської Православних Церков. Але, в усіх випадках, які траплялись на історичному шляху Православ’я,  головним у житті церковної спільноти, що сповідує Православну віру, є  перебування її у лоні Вселенської Православної Церкви, збереження Апостольського преємства ієрархії. А ці принципи збереження єдності Церкви і миру, і були окреслені канонами Вселенських соборів, а також Апостольскими правилами та канонами Помісних соборів.

Отож, подолання проблем розколу можливе лише на канонічній основі. Окрім того, головним завданням Православної Церкви було і є вести людину до Христа. А в умовах сучасного інформаційного суспільства саме цей приіоритет і повинен визначати і питання помісного стасусу Церкви, зокрема, чи бути їй автокефальною чи ні.

У історії, втім, були випадки, коли це питання ставало “заручником” саме політики. Власне, я вже писав про те як Київська Митрополія з підпорядкування Константинопільського Патріархату була передана Патріархату Московському у 1686 р. Так, там були причини здебільшого політичні.

Але, одні загрози стояли перед Християнством на зламі Середніх віків і Нового часу, інші стоять зараз, але як тоді, так і нині правдивими є слова Спасителя “Збудую Церкву Мою і ворота пекла не подолають її” (Мф. 16:18).

“Автокефалія”, “автономія”, “помісний статус”, “залежність” чи “незалежність” від того  чи іншого потужного церковного центру є особливостями, так би мовити, тимчасового земного устрою Церкви. Доречність чи недоречність тої чи іншої форми зумовлене історичними обставинами, і зараз, коли перед Християнством в Європі, попри відсутність гонінь, знову постають ті виклики, які мали місце і в апостольські часи, в античному греко-римському суспільстві, вони як ніколи мають йти “в унісон” із головною метою Церкви – свідчити про світу про Христа, а не заважати їй, перетворюючи Церкву на підвалину будь якої мирської політичної ідеології.

Що ж до ситуації в українському Православ’ї, то наша Церква, звісно не повинна використовуватися ні своїми, ні закордонними політиками (тим більше політиками чи керівникам країни-агресора) в брудних нехристиянських цілях.

Стосовно ж вилікування розколу в нашому Православ’ї та набуття Православною Церквою в Україні автокефального помісного статусу ( а для цього нині є усі підстави, адже ми маємо свою незалежну Державу і наша країна є православною) то воно, по-перше, має відбуватися відповідно до усталених церковних правил та канонів, але найголовнішим є те, щоби між нами українцями панувала любов, справжня християнська  любов, і, звісно, любов до нашої Батьківщини.

Загалом, якщо бути реалістом, то “оптимальний варіант”, який би “тут і зараз” задовілнив би усіх, ну майже усіх православних українців це – об’єднання нині розділеної Української Церкви, вилікування болючої рани розколу, та конституювання в України канонічно єдиної, автокефальної Української Православної Церкви із центром у Києві. Звісно, що ця Помісна Українська Церква повинна перебувати у євхаристійному спілкуванні із іншими Православними Церквами.  Але наскільки ми реально близькі до цієї перспективи? На жаль, якщо об’єктивно подивитися на речі, то не так близько як здається…

Адже, якщо оцінити усі відозви связенноначалія УПЦ і УПЦ КП останнього часу, то, якщо об’єктивно і неупереджено подивитися на речі, можна зробити висновок, що протилежних позицій та точок зору не поменшало. А дещо навіть загострюється…

Що ж робити? А все дуже просто – Церква повинна вести людей до Христа, а політики – як влада так і опозиція – не втручатися у її справи. Звичайно, ті кому український народ довірив владу можуть і навіть повинні робити певні коментарі і висловлювати побажання, але усе має відбуватися в рамках Закону.

Загалом, в Україні сьогодні як ніколи потрібний міжконфесійний мир і спокій. Нехай кожна людина обирає свою дорогу до храму, а владці виіршують нагальні, першою чергою – соціальні проблеми людей.

Одним із шанованих мною історичних постатей є відомий французький король Генріх IV Бурбон, який підписавши у 1598 р. Нантський едикт про віротерпимість припинив у Франції релігійну війну між католиками і протестантами. він сказав тоді: “Я хочу бути королем усіх французів”. Але, на жаль, для багатьох сучасних укарїнських політиків така позиція є не зовсім “виграшною”. Адже куди легше зайняти одну з позицій і змагатися за голоси виборців. Але релігія – це, м’яко кажучи, не зовсім підходяща річ для політичної агітації.

Але реалії такі, що цей прецендент в Україні існує, отож єдиним потрібним для держави і суспільства фактором у таких умовах є збереження релігійного миру і неухильне дотримання законодавства про свободу совісті.

А між християнами повинні панувати мир і взаємна повага. Адже сам Господь сказав: “По тому іпзнають, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою”.

Костянтин Олексюк