Зазвичай він щороку Щедрий (Багатий) вечір зустрічає у рідних Новосілках (зараз Набережне) – селі Демидівського району Рівненської області, що на історичній Волині. Аби в земляцько-родинному колі, часто за участі запрошених зі столиці, Луцька, Рівного, Острога побратимів і друзів, згадати про  прожите й пережите, піднести вдячну молитву, зігрітися спільною надією на прийдешнє. Звідси, з крутого берега над Стиром, розпочався дивовижний шлях (і тернистий, і, це передовсім, унікально благодатний) Миколи   Жулинського. Того, чиє ім’я (без жодного натяку на компліментарну  пафосну панегіричність) – на незнищенних скрижалях  українського буття. Того, до кого нерідко шанобливо, з іскринкою щирого гумору, звертаються: «Дорогий/шановний волинський президенте».

У цьому звертанні – жодних натяків на якийсь регіональний сепаратизм. Адже Волинь – один із форпостів України та й українства. Невипадково наш Геній у поемі  «Варнак» зазначав: «Згадав Волинь свою святую». Звертання «дорогий волинський президенте» адресується людині, чий життєпис закорінений у наш край. Та й підстави для цього аргументовані. Адже він – президент Міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство».  Cвого часу (коли на державному рівні відзначався 80-річний ювілей світлої пам’яті  Євгена Сверстюка), цим заслуженим титулом Микола Жулинський допоміг керівникам Волині, які не знайшли можливості побувати на урочистостях, уникнути покарання-докору. Коли  тодішній очільник України Віктор Ющенко  (він вручив ювілярові орден Свободи) у фойє філармонії запитав, де ж волинська влада, ситуацію, після хвилинної ніякової паузи, «розрядив», жартуючи,  Микола Жулинський: «Пане Президенте,  її сьогодні представляють  не  голови ради та адміністрації, а президент «Волинського братства». Отак!»

Коли нині часто чуємо пасажі  з приводу  непрогнозованості доль, то життєпис Миколи Григоровича – свідчення того, що дивовижна Божа ласка у суголоссі з титанічною працею спроможна у доброму сенсі на все. На третьому році життя (датою народження   задокументовано 25 серпня 1940-го)  втратив батька. «Мені було два з половиною  роки, – розповідав він. – Була облава. Розшукували тих, хто був в УПА. У німецькій поліції служили поляки. Вони були особливо жорстокі до українців. Люди ховалися. Батько, хоч він ніколи не був в УПА,  зі мною на руках затаївся біля річки у глиняниках. Поліцаї з собаками витягли нас. Привели у село. Зібрали людей докупи, поставили на коліна, потім завантажили і повезли. Німець сказав, щоб батько мене опустив на землю. Я пішов додому. Ліг на кожусі у клуні і заснув. Потім мене мати сварила, чому я батька відпустив. Казала, треба було тримати його за шию, то, може, німці б змилувалися».  Вже згодом, будучи відомим ученим, Миколі Жулинському доведеться  зустрітися з батьком:  той, після перебування у німецьких концтаборах,  по завершенню Другої світової не повернеться на батьківщину, аби не накликати біду на родину. Ця історія має щасливий фінал. Григорій Лук’янович Жулинський зустріне сторіччя та закінчить свій земний шлях у рідній Україні. Зрештою, ці сторінки долі талановито та разюче промовисто художньо інтерпретовані  Миколою Григоровичем у прозових полотнах «То твій, сину, батько! Українська душа – на Голгофі XX століття»  та «Моя друга світова».

Як  велося сімом дітям  у сім’ї, що позбулася годувальника,  як їм вдалося просто вижити, – одному Богові відомо. «Я весь час виживав і ніколи не жив нормально. Післявоєнне дитинство – це постійний, невтолимий голод… Я не люблю праці на землі… Як згадаю, що треба перекопати величезний город (50 соток)… Потім з жахом дивишся на бур’яни – треба сапати. Корову чимось годувати. З 8-го по 10-й клас я майже не вчився, бо зранку йшов шукати дрова, щоб протопити в хаті, бо інакше мати не дасть їсти, а ввечері принести соломи для корови з колгоспу. Вкрасти», – згадував Микола Жулинський.

Та одна біда самотою не ходить.  1958-го помирає мама – Серафима Григорівна. Тоді, коли Микола, за  порадою старшого брата, вступив у  Дубнівське педагогічне училище. Життєві університети (вчителювання в селі Озерську Дубровицького району, робітничий «гарт» у Луцьку: спершу – у Волинському облжитлопостачторзі, відтак  – на електроапаратному  заводі, праця на  Ленінградському суднобудівному заводі) не «заземлили» мрії про навчання  у найкращому українському виші. Правда, студіювати журналістику у Київському університеті довелося заочно, оскільки треба було заробляти на шматок насущного.

А  по завершенню навчання, дослухавшись до поради  світлої памяті Юрія Покальчука,  Микола Жулинський вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України. Захищає кандидатську,  докторську дисертації.  Стає вченим секретарем Інституту, а  з 1978 року – заступником директора з наукової роботи. З 1991-го  – беззмінний директор Інституту. Хоч доводилося водночас поєднувати виконання цих обов’язків  із працею на інших відповідальних ділянках –  будучи віце-прем’єром, народним депутатом,  секретарем Спілки письменників, очолюючи Шевченківський комітет, наглядові ради вишів і т.д.  

По-своєму знаково,  що від часу відновлення української державності Микола Жулинський   керує інституцією, яка ще в так званий   радянський перебудовчий період стала однією з предтеч Незалежності. І не тільки    тому, що стала  прихистком для патріотів, де (як і в Спілці письменників) напрацьовувалися ідеї Товариства української мови,  творилися програмні документи україноцентричних громадсько-політичних сил (зокрема – й Народного Руху). Інститут літератури (а передовсім – саме   Микола Григорович, який тоді обіймав посаду заступника директора) у буквальному розумінні повернув українській літературі імена  видатних майстрів слова, які були  фізично знищено московським імперсько-комуністичним режимом.  Таким чином, прийдешнє відновлення державності, маючи таку потужну духовну опору, таке сузір’я імен, ставало неминучим.

У цьому сенсі роль (а радше таки Місія) Миколи Жулинського досі належно не усвідомлена  та не поцінована. Його публікації про  «білі плями» в українській літературі, про «розстріляне Відродження» ставали у буквальному сенсі моральним дороговказом. Чудово володіючи аудиторією, наш земляк  настільки був переконливим,  що це не могло не тривожити емісарів   окупаційного режиму. Пригадується, як 1989-го ми (ті освітяни, кому впродовж двох місяців  поталанило бути на курсах у тодішньому Центральному інституті вдосконалення вчителів) чекали на кожну лекцію Миколи  Григоровича, намагалися не пропустити жодної його сентенції, «вловити» і текст, й підтекст. Коли інші «пари» курсанти зазвичай дозволяли собі «прохалявити», то під час кожної лекції Жулинського  «сидячих» місць а аудиторії не вистачало. Та й під час перерв він не мав спочинку, адже тривало довірливе спілкування з «нонавернутими» однодумцями. А передовсім – зі світлої пам’яті Олексієм Тираком, який завідував кабінетом української мови та літератури Волинського обласного інституту вдосконалення вчителів; Богданом Козярським, учителем і громадським діячем із Червонограда, майбутнім народним депутатом ВР першого скликання… У числі   цього  товариства був і ще нині  сущий автор   цих рядків.

На жаль, після оповіді про Миколу Хвильового, акцентації уваги на його концепті «Геть від Москви» лекції Миколи Жулинського відмінили. Попередньо до курсантів завітав директор Центрального інституту вдосконалення вчителів, ламаною російською «понавішував словесної локшини» про радянський «гуманізм» і комуністичний «інтернаціоналізм», недопустимість на хвилі перебудови «пропаганди  націоналізму»… А скільки подібних і набагато підступніших перешкод  вибудовували перед Миколою Григоровичем. Та він, усвідомлюючи своє покликання, мужньо, послідовно торував суджений шлях, дипломатично (а водночас і принципово) використовуючи  в міру своїх сил кожну нагоду. Пригадую, яким святом для вчителя-словесника стала запропонована Інститутом імені Тараса Шевченка  програма з української літератури для середніх шкіл. А скільки зусиль доклав Микола Григорович, будучи в числі вітчизняної еліти, для відродження найдавнішого українського  вишу (до того ж  на історичній Волині!) – Острозької академії, народження Волинського (нині Східноєвропейського) університету, створення  та розвитку   Науково-дослідного інституту Лесі Українки… І цей перелік можна (та й варто) продовжувати та продовжувати. Аби  відтак неодмінно  й вкотре замислитися над феноменом особистості Миколи Жулинського. «Пафос життєствердження», «Людина як міра часу», «Наближення», «Із забуття – в безсмертя», «Вірю в силу духа», «Подих третього тисячоліття», «Заявити про себе культурою», «Слово і доля», «Духовна спрага по втраченій батьківщині», «Олег Ольжич і Олена Теліга», «Поминаймо в скорботі, але не в гніві. Українсько-польський конфлікт на Волині 1943-1944 рр.», «Високий світоч віри. Голодомори в Україні та роман Василя Барки «Жовтий князь»,  «Відстані»,  «Він знав, «як много важить слово…», «Нація. Культура. Література», «Українська література. Творці і твори», «Слово на сторожі нації»  – це лише частина книг, написаних ним. А ще ж – майже тисяча аналітичних статей, щоденна (щодобова) повсякденна   праця, з вдячними осонценими світанками  та щедрими вечорами.

Та, попри заслуженні титули й відзнаки (у тому числі: академік Національної академії наук України,  Почесний академік Національної академії мистецтв України, Почесний професор цілої низки вишів, лауреат Національної премії України  імені Тараса Шевченка і Державної премії України в галузі науки і техніки), Микола Григорович   володіє рідкісними даром зберігати у собі непоказну щиру людяність, душевне тепло, дотепну самоіронію, невибагливу скромність.  А за свою унікальну життєву дорогу, що  розпочалася з Новосілок, передовсім і повсякчасно дякує Богові.

Тож і на Щедрий вечір Микола Григорович  зайвичай їде у  Набережне (Новосілки). Аби помолитися в Свято-Троїцькій церкві, що постала передовсім завдяки його зусиллям, зігріти душу спілкуванням із краянами. Щоб у  дні  новоріччя (і  за старим стилем) почути  благословенне «Сійся – родися…»  Адже попереду у нього, «волинського президента», ще стільки праці та нових успішних  набутків. Заради України. Задля Волині.

Віктор Вербич