Робота журналіста така, що не знаєш чого від себе чекати. Тобто не знаєш, що тебе «зачепить» і що ти «видасиш» через день-два. Ситуація з тим, що «зачепило» сталася зі мною і минулих вихідних.
Після важкого робочого тижня хочеться хоча б якогось відпочинку. Оскільки в більшості працювати доводиться не фізично, а розумово, то і відпочивати, просто «валяючись» на ліжку, не варіант. Приїхавши додому, в суботу, довелось трішки відімкнути мозок і включити руки на полі, а в неділю я згадав, що пропустив п’ятничний випуск улюбленої гумористичної передачі «Ліга сміху» і вирішив надолужити втрачене, щоб бути в курсі всіх гумористичних новин країни.
Все як завжди: і посміявся, і перемотував найдотепніші моменти по кілька разів, і ділився ними із сестрою, яку теж загітував подивитися шоу. Але було в цьому гумористичному святі й те, від чого ні на йоту не було смішно. Може, я щось не розумію, може, було невесело тільки мені (зважаючи на те, як корчилися в гумористичних конвульсіях тренери-коміки і зал), але…
Наприкінці ⅛ фіналу 4 сезону «Ліги сміху» крім смішного та веселого були і 6 хвилин дьогтю, які залишили в мене неприємну оскому. Мова йде про виступ команди «Готель 72» із Сум, які під час конкурсу «Пародія» показали таке:
Влад Яма, який до цього розмовляв російською, оголосив про виступ своїх підопічних українською: «Пані та панове, вельмишановні тренери. Об’єктом своєї пародії команда «Готель 72» обрала театральну постановку за мотивами будь-якого твору класичної української літератури».
Потім на сцені з’являються двоє хлопців у традиційному українському вбранні. Один з них пафосно оголошує: «Дія перша «Маруся та Іван». Склалось враження, що, чи то на сцені, чи то в залі, були люди з вадами слуху, бо по-іншому пояснити крик гумористів, який тривав протягом усього виступу, не можна. Після запитання дівчини, чим займався Іван цілий день, він відповідає (потрібно розуміти – кричить) : «Чим може займатися молодий хлопець в селі? Милувався широкополими ланами».
Взагалі, суть сценки у тому, що Іван хоче щось прокричати своїй коханій, але їм завжди заважає ще один чоловік у вишиванці та шароварах, який кілька разів вибігав на сцену з криком: «Бідаааааааа, ляхи (москалі, турки) йдуть». Відповідно, Іван йшов на війну зі словами «Прощавааааай», а потім повертався і так кілька разів. При цьому рівень пафосу просто зашкалював. Напевно, команда і розраховувала на те, що це буде основним комічним фактором.
Не зважаючи на те, що зал просто «вилягав» зі сміху, я дивився в монітор «квадратними» очима.
Були у виступі «лігосмішників» і сцени, де Маруся розмовляє з вербою, річкою. В цих епізодах дівчина у вишиванці і зі стрічкою на голові показана мало не психічно хворою. Та й взагалі, всі «герої» цього гумористичного «місива» виглядають не зовсім здоровими. Зважаючи на те, що суть номеру в пародії на твори української літератури, то можна говорити про те, що цей номер показує українське суспільство в цілому.
Важко зрозуміти, з кого і головне з чого «конали» від сміху глядачі та судді.
В кінцівці виступу команда знову перейшла на російську: «Дарагіє друзья, на самам дєлє ми очєнь любім, ценім і уважаєм украінскую літературу» і процитували Володимира Сосюру: «Любіть Україну, як сонце любіть…»
Проте, яке логічне пояснення мала сценка і таке закінчення відомо лише її авторам.
З точки зору людини, яка не сліпо «хаває» все, що їй сунуть під носа і потім разом з ватагою не витирає сльози від сміху, це виглядало образливо і навіть противно. Що показує такий номер? А він вимальовує українців дегенеративними особами, одягненими у вишиванки і шаровари. Ці слаборозвинуті істоти (саме такими їх показували гумористи) тільки те й роблять, що ричать, агакають і шокають, розважаються, «милуючись краєвидами».
Основним питанням, яке хочеться поставити авторам і виконавцям: «ДЛЯ ЧОГО?». Відео популярного гумористичного шоу розлетілося по світовій павутині і, безумовно, його побачили багато людей і не тільки «наших», а й «їхніх». А недоброзичливцям цей номер – єлей на душу. І це виправдано, бо ж головною мотивацією україноненависників буде щось приблизно таке: «про яку українську літературу, зокрема і про яку українську культуру в цілому, можна говорити після цього». Самі ж «сини» українського народу це доводять. Одні «сини» кривляються на сцені про це, а інші (цитуючи Шевченка) «нерозумні діти» розвісили вуха і повідкривали роти і дуже тішаться з таких «дотепностей». І це програма, яка «крутиться» на центральному каналі і яку дивиться багато людей.
Питань багато, але з-поміж іншого хотілося б зрозуміти, з кого посміялися хлопці з дівчатами? Питання риторичне і відповідь зрозуміла – з України, з українців і всього українського, тобто і з самих себе в тому числі. Як можна не поважати себе, своїх батьків, дідів-прадідів, щоб отак самостійно пхати себе в болото (яке кожна жаба хвалить і має хвалити) і показово в ньому викачуватися на потіху іншим? Це ж самоприниження. Хоча тут є інший варіант – ці люди можуть не вважати себе українцями і не дорожити українським, але це не виправдання і не привід топтатися по чиїсь культурі, бо якось – не комільфо.
А якщо ця українська культура ну така вже недолуга, то ж є інша перспектива, та, що пов’язана з валізами, вокзалами і країною, в якій точно будуть вітати такі номери коміків. Тоді, як мінімум, все було б чесно і не так образливо, бо ж чорне було б чорним, а біле – білим, і команді, яка на початку гри разом зі всіма вигукувала «Слава Україні!», а потім висміювала цю ж Україну не довелося б робити першого.
Крім такого радикального сприйняття дійсності та відчуття «тотальної зради» є й інший варіант, який найбільш ймовірніший – хлопці і дівчата мають зовсім розмиті уявлення про класичну українську літературу, або й взагалі їх не мають, прочитавши скорочено два твори з хрестоматії.
Тому, суть ВСІЄЇ (як вони на цьому акцентували) класичної української літератури лігосмішникам передати не вдалось. Хоч сідай і плач, але не вдалось, бо ж де в цій горе-сценці рівня поганого шкільного кавеену можна побачити мотивів «Intermezzo» Коцюбинського, або ж якогось із творів нашої славетної землячки Лесі Українки та багатьох інших потужних літературних особистостей?
Говорити можна багато, але для чого? Те, що зроблене, вже зроблене і пішло «в маси» та потішило тих, хто не любить українське і шкільних двієчників, які у свій читацький щоденник можуть записати «Колобка», частково «Буквар» та кілька десятків назв вулиць, які вдається прочитати з табличок, їдучи в маршрутці.
Нам, українським глядачам головне, не допускати більше таких топтань і поливань брудом, не тішитися з них і не заохочувати до цього, а тим, хто виходить на сцену варто кілька разів думати, що говорити і що робити. Проста істина про те, що якщо чогось не знаєш, або слабко орієнтуєшся в чомусь, то краще помовчати, актуальна як ніколи.
Андрій ПЕТРУШКО
Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook
1 Comment
Українська література – один із наріжних каменів існування нашого народу. Це, у кращих виявах, – унікальний художній світ, образна перепустка у незнищенність. Тому й ворог стріляє не тільки кулями та снарядами, а й ненавистю у вигляді реготу, зневаги… Мусимо про це завше пам’ятати, щоб знати, хто є хто.
Дякую за чесний, своєчасний та мудрий текст.