Ще одна порція кави. Ще один звичайний робочий день. Наповнений і водночас пустий. На дворі – осінь. В душі – весна.

Усмішка хлопчика в маршрутці розвела хмари та запустила сонце на моє обличчя. Вечір обіцяв бути гарним, багато планів та приємні зустрічі попереду. А поки я поверталася додому на квартиру, занурившись у думки. В голові ще досі грала нещодавно почута у робочих колонках пісня француза Поля Манондіза «Лелеки». Прохожі не чули ті мугикання, а іноді і цілі куплети, адже побачивши когось на шляху, я «приглушувала» звук, а тільки віддалившись, знову давала волю своїм зв’язкам. Була помічена лише якимсь мужчиною, який переганяючи мене усміхнувся. «От і я комусь, як той хлопчик», – подумалось мені.

Біля магазину старенька бабуся продавала хризантеми. Вони були як вона. В її очах, і в руках у неї була осінь. Згадала, що в Японії є свято Хризантем. І в цей день проводять особливий ритуал: потрібно милуватися відтінками квітки, при цьому поринаючи у глибокі роздуми про сенс життя і пройдений шлях. Не дивно, що хризантеми цвітуть саме у пору роздумів та теплих пледів – осінню.

Сьогодні спеціально вибрала довшу дорогу, хоч могла піти коротшим шляхом, розуміючи, що хочу прогулятись. Десятки очей, заклопотаних та спокійних людей, десятки почутих чужих розмов.

Розглядаючи осінню вулицю мої очі впали на тротуар. На ньому лежали свіжозрізані хризантеми. Було очевидно, готували їх до зустрічі зі смітником. В мене закралася якась нотка суму, бо ця купа ще досить гарних квітів заслуговувала на життя, але хтось так вирішив, комусь вони набридли, заважали, саме від них треба було позбутися. Їх розлюбили, захоплюючись на початку цвітіння їхнього красою, а зараз зробилися непотрібними і не такими вже й гарними як тоді. «Отак скрізь», – подумалось мені. Завжди настає той момент, коли, раніше обожнювані речі, люди, набридають, приживаються. І очі дивляться на щось інше, нове, ніби краще. Але найчастіше, коли ми це «непотрібне» втрачаємо, до нас приходить розуміння краху ситуації. І всі намагання повернути залишаються намаганннями, бо скільки не став у воду ті квіти, які пролежали на тротуарі, вони вже не цвістимуть як раніше…

Коли проходила повз чергову автівку, побачила, як з-за руля виглядає маля. Ще зовсім крихітне вхопилось за кермо і за руку свого татка, який впевнено тримав свою копію. Мале, побачивши як я мимоволі усміхнулася, зайшлося у відповідь щирим дитячим сміхом.

Зрозуміла, що страшенно хочу додому, відкласти всі свої справи та рвонути додому, до батьків. Де пахне хризантемами.

Олеся Нижник