Першу неділю після Пасхи називають по різному (Фомина неділя, Антипасха), але цей день для мене завжди називатиметься «Проводи», так як споконвіків говорили мої діди-прадіди в рідному Холоневі на Горохівщині. Цьогорічні Проводи навіяли мені багато спогадів з дитинства і навіть змусили задуматися про деякі речі.

В дитинстві я дуже любив Проводи. На кладовище, або ж якщо говорити по-нашому, по-холонівськи, на мОгилки до діда йшли ми з сестричкою, мама, тато, бабця, сходилася туди і вся велика родина (в діда було ще четверо братів). Старші родичі, чекаючи священика, який підійде окропити могили і помолитися за упокій, розмовляли між собою. А я, малий допитливий хлопчина, слухав. Дуже мені були цікаві ці розмови-спогади про те, «яка то ми далека родина» з кимось в селі, чи «як то звали дідову бабу по матері». Я уявляв собі ту бабу, старався порахувати, скільки-то їй зараз було б років, що вона говорила б, якби побачила нас із сестричкою (ми ж були їй прапраправнуками). А ще мене дивувало те, що ця моя прапрапрабаба приблизно могла б народитися у далекому і такому недосяжному для дитячого розуміння 1890 (а це ж вже ХІХ століття).

Такі розмови на Проводах у неділю і на Навський Великдень (четвер після Великодня) мені дуже подобались, бо дозволяли більше дізнатися про минуле, про своїх родичів. Чогось тоді, в дитинстві я не сприймав Проводи, як подію сумну і скорботну, можливо тому, що нікого з померлих рідних я не знав, а дід помер, коли мені був рік і один місяць, тож і його я не пам’ятав.

Щось помінялося за два минулих роки. Відійшла у вічність моя бабця, людина, яка з’єднувала покоління, бо ж пам’ятала і розповідала нам про тих рідних людей, яких ми так і не зможемо побачити вживу. Тільки на поодиноких, старих, чорно-білих, потертих часом світлинах…

Тепер я не сприймаю ці скорботні дні після Великодня так, як сприймав їх раніше. Як і тоді, в дитинстві ми збираємось на мОгилках, є там і родичі, але все більше тих людей, які колись в ці дні згадували про те, «як звали дідову бабу» дивляться на мене з фотографій на могильних плитах. Молоді, усміхнені, але непорушні…

В мене виникло питання, а скільки часу живе на Землі людина? Очевидно ж, що життя вічне і всі ми житимемо вічно, але я говорю про інше. Людина ж яка помирає, все ж певний час ще живе на Землі: в спогадах близьких, в розмовах знайомих. То ж скільки триває життя на Землі після фізичної смерті?

Це питання почало мене непокоїти, коли я з мамою на Великдень, щоб покласти на могилі прабабціної сестри шматочок паски йшов «старими» мОгилками (так я називаю частину кладовища, де багато старих могил). Мене оточували багато старих могил…

Якісь бетонні, колись великі і гарні надгробки після «пережитих» років похилилися, якісь попадали, в якихось пооблітали хрести, і всі вони були вкриті мохом. Цей мох ніби символізував людське забуття: когось забули давно, бо пам’ятник був зверху до низу вкритий зеленим наростом, а когось тільки кілька років тому, не більше десяти, бо моху на пам’ятнику було не багато. Проте, найбільше вразили дві могили. Не можна сказати, що запущені: голуба фарба на пам’ятнику трішки потріскала і вигоріла від сонця, зверху на хрестику був причіплений пластмасовий віночок, теж не цьогорічний. Минулого року сюди ще хтось приїжджав, поправляв могилки родичів, фарбував пам’ятники, а цього року тут не з’являвся ніхто. Можливо той, хто приїжджав сюди минулоріч захворів, можливо помер, але факт залишається фактом…

На одній зі старих наполовину знищених надгробних плит я вирішив розгледіти зарослі мохом букви. Стара могильна плита разом з мохом так і залишили в таємниці ім’я людини, яка тут покоїлась. Два куточки пам’ятника ще не встиг взяти під свою владу мох і там проглядалися якісь знаки. У верхньому кутику можна було розібрати «раб Божий…», а у нижньому, були цифри і букви – «п. 1919 р». Очевидно, що це був рік смерті…

У двох випадках пам’ять про померлих вже також померла. Комусь для цього було потрібно більше часу, комусь менше, але про рідних, які похоронені вже нема кому пам’ятати.

Чогось згадався уривок з книжки братів Капранових «Забудь-річка»: «У дохристиянські часи люди вірили, що між світом живих і світом мертвих протікає Забудь-річка, і коли через неї перелітає душа, одразу забуває все, що було по той бік… Забудь-річку вирито у кожній родині, поперек людської пам’яті. Пам’яті поколінь»

Розумію, що це правда… Жорстока правда… В православних християн є традиція молитися за померлих, щоб Бог простив їм всі гріхи вчинені під час життя. Але скільки триватиме ця молитва нащадків за своїх предків? За того, чий пам’ятник поріс мохом вже точно ніхто не молиться, бо й не пам’ятає… А ця людина померла у 1919 році… Не минуло й сто років, як про людину, яка жила, ходила тими ж вулицями, що ходжу я, раділа життю, не залишилося жодної згадки, окрім напівзруйнованого і порослого мохом надгробку… Не минуло й сто років…

В такі моменти приходить розуміння немічності людини… Страшне, жахливе розуміння немічності, з яким нічого не можна зробити, бо можливості людини – обмежені, вона не може пам’ятати всього. Але чи не потрібно боротися за пам’ять про свій рід, власну історію? Чи не потрібно її берегти й передавати наступним поколінням, щоб не допустити виникнення отої Забудь-річки, яка руйнує зв’язки між поколіннями і навіть губить нас самих?

Андрій ПЕТРУШКО