«Чує моє серце – недарма нарікається так немовля. Наче камінь,чи інакше петрос,має бути міцним,непохитним. І не звичайним ратником,а воїном Христовим»,– мовив по завершенню обряду хрещення старий душпастир. Куми через кілька хвилин перекажуть мовлене батькам хлопчика – Євпраксії (Марії) та Федорові. Особливої значимості словам панотця ніхто не надав. За дубовим столом,що винесли і поставили під вербою,гомоніли про життя-буття,смакували прип’ятськими щуками,тішилися погожою переджнивною літньою дниною.
 
А вночі Євпраксії явилося диво уві сні. Ніби старець у білому тримає в руках біле ягнятко. Обличчя в того сивого чоловіка… Петрикове. А між ріг агнця – деревце і з плодами,і водночас уквітчане. І ще горіли свічі,пахнучи якимись незнаними медами. Прокинулася,перехрестилася: дитинча,тихенько посопуючи,дивилося свій сон. А вона про те,що наснилося,зранку оповіла чоловікові,свекрусі,сусідам. Намагаючись зазирнути у таїну провіщеного,висловлювали свої здогади. Не знали,що це видіння було невипадковим. Уже аж тоді,коли завершиться земний шлях Петра,митрополит Кипріян пояснить: побачене-відчуте у сні – знамення дарів,якими наділив Господь сина Федора та Євпраксії з міста Ратно,що у Волинському князівстві.
 
Не відав і сам майбутній владика,якого по смерті найменують святим,що в тринадцять літ зречеться мирських утіх,у чернецтві збереже ім’я свого небесного покровителя,що після прожитих тридцяти дорога приведе на береги Дніпра до Києва,відтак – аж у Володимир на Клязьмі,в Москву. І був йому,ще підлітку,також сон як долі карб. Явився чоловік у ризах,довкола голови – сяйливий німб. «Отроче,відкрий уста свої»,– пролунало і тихо-лагідно,і воднораз суворо-громоголосо. Він,прокинувшись,прошепотів: «Отче наш».
 
А через кілька днів,поклонившись батькам,навіки попрощається з отчим обійстям. Його домом стане чернеча обитель на березі рідної Прип’яті (тут осягатиме Христову науку,носитиме братії воду,вершитиме послух паламаря,регента,диякона,ієромонаха). Із роздумів Володимира Рожка,почесного професора Волинського державного університету імені Лесі Українки,дійсного члена Інституту дослідів Волині: «У містечку Ратно,в безіменній,стертій з пам’яті віків святій обителі – там Петро розпочав своє чернече життя і лише,набувши досвіду,вірою і правдою,в постах,молитвах і покаяннях служити Богу та Україні,з невідомих нам причин залишає монастир на Прип’яті та засновує пустельну обитель на річці Рать в Галичині,правдивіше – в північно-західній історичній Волині».
 
 
 
А на думку краєзнавця Володимира Денисюка,ієромонах Петро (орієнтовно у віці Ісуса Христа) з благословення ігумена залишає обитель і шукає усамітнення,місцем його духовного подвигу «стали пагорби в оточенні болотистої долини річки Прип’ять та її притоки Ратень поблизу давнього літописного поселення Рай,що знаходилося біля нинішнього села Яревище. У давні часи село йменувалося Раєвище». Невдовзі до нього приєдналася братія,ігуменом нової обителі став Петро. Тисячі й тисячі прочан йшли,аби зміцніти у вірі,вклякнути і помолитися перед іконами,написаними майбутнім владикою. Серед них 1287 року тут перебував і волинський князь Володимир Василькович. Ряд дослідників вважає,що Петро Ратенський заснував і монастир у селі Новий Двір,що в нинішньому Турійському районі. Очевидно,авторитет ігумена був надзвичайним,коли до його келії завітав сам владика Максим,митрополит Київський і всієї Русі.
 
Петрові Ратенському судилося жити в період,коли трагізм та велич дивовижно поєдналися. Колись могутня Русь-Україна розтерзана княжими міжусобицями,васальною залежністю від золотоординських ханів,зазіханнями сусідів – поляків,угрів,литовців. І в той же час князь Данило стає першим королем Русі. Петро Ратенський був сучасником і Данила Романовича,і Василька Романовича,і Володимира Васильковича,«книжника великого і філософа»… Зазвичай саме такі миттєвості історії народжують великих особистостей.
 
Після смерті Максима,митрополита Київського,та Ніфонта,митрополита Галицько-Волинського,князь Юрій І звертається до Патріарха Вселенського Афанасія з проханням призначити екзархом-предстоятелем Церкви ігумена Петра. І той вирушає в далеку дорогу. На Чорному (Руському) морі кілька разів корабель попадатиме в шторм,життя всіх буде на волосинці від смерті. Можливо,саме молитви Петра були почуті Всевишнім. І ось весною 1308-го він входить у собор святої Софії. Після участі в літургії та розмови зі святійшим отримує митрополичі жезл і панагію. Правда,патріарх висвячує його не на митрополита Галицького,а на митрополита Київського і всієї Русі.
 
Через кілька тижнів після цього владика Петро прибуває до колись стольного града на Дніпрі. Митрополитові було тоді вже (щонайменше) майже сімдесят. Однак менше двох років довелося Петрові Ратенському нести там архіпастирську службу. «Розорений золотоверхий Київ перетворився у провінційне містечко»,– констатує митрофорний протоієрей Володимир Ровінський.
 
І владика,залишаючись у сані митрополита Київського і всієї Русі,переносить кафедру на північ – у Володимир-на-Клязьмі. Сказати,що там,у чужині,йому велося нелегко,майже нічого не сказати. Християнським законом не керувалися ні знать,ні чернь,ні,тим паче,татаро-монгольські зверхники. Але саме до останніх неодноразово доводилося йому апелювати,бувати у ханській ставці,аби унеможливити князівсько-боярський диктат у церковній царині. Будучи свідомим свого християнського подвижництва,все-таки тяжів до отчої Волині. Тож недарма навіть в останню путь провадив предстоятеля владика Феодосій,єпископ Луцький.
 
У «Повчанні смиренного Петра,митрополита Київського і всієї Русі» – і настанови душпастирям,аби шанували прихожан,і повчання мирянам,й осмислення сутності покаяння. Передчуваючи наближення неминучого,він постить,роздаровує скромні пожитки монахам,священикам,злидарям. «Перед смертю,– констатує протоієрей Володимир Ровінський,редактор Інтернет-журналу «Амвон»,– не бажаючи спекуляцій авторитетом свого імені,митрополит заповідав похоронити себе не у столичному місті,а у невідомій,далекій тоді,схожій більше на село Москві. Першою (!) кам’яною спорудою Москви став Успенський собор,закладений (але не добудований) митрополитом Петром для свого погребання. У стіні незавершеного собору і знайшли спокій священні останки цього угодника Божого… Святитель Петро помер у сані Київського митрополита (а не Московського)».
 
Його не стане 21 грудня 1326 року. А через тринадцять літ його канонізують у Константинополі. Перед мощами Петра Ратенського виявиться безсилим полум’я під час пожежі 1380-го (їх перенесуть до новозбудованого Успенського собору 1479 року). І сьогодні кожен,хто зайде до цього храму,може помолитися біля раки з прахом святого митрополита Петра. На іконі «Всіх святих,які на землі Волинській просіяли» – Петро Ратенський у другому ряду,поряд із Нестором-літописцем. А з образів,які лишилися і в отчому краї,і в Білорусі та Росії,в очі нині сущих вдивляється Богоматір,написана святим,який народився на Ратнівщині і звідти розпочав свою праведну дорогу.
 
На початку чотирнадцятого сторіччя він стане одним із духовних рятівників Московії,а в кінці цього століття вже інший волинянин,князь воєвода Дмитро Боброк,врятує її честь ціною власного життя під час Куликовської битви. А в кінці двадцятого сторіччя волинянина Петра Ратенського віднесено й до сонму українських святих. Коли ж у ХХІ сторіччі вже третій рік триває російська війна проти України,це святе ім’я нагадує душпастирям про їх персональну місію перед власним народом,який знищують і хочуть поневолити раби імперії зла. Ті,кого так і не вдалося в повному розумінні християнізувати українським ієрархам.