Починаючи із квітня у церковних та світських медіа, публікаціях та блогах чи не найпопулярнішою та “найгострішою” темою є питання отримання (чи не отримання) Православною Церквою в Україні Томосу про автокефалію від Вселенського Константинопільського патріарха. Стосовно цієї теми сказано і написано доволі багато, отож в мене немає бажання додавати щось до вже висловлених українськими та закордонними православними ієрарахами та духовними особами, а також мирянами коментарів. Натомість хотілося б перенестися до ХVII століття та розповісти про те як Київська Митрополія, яка була складовою частиною Константинопільської Патріархії опинилася у складі Московської Патріархії. А трапилося це згідно Томосу Константинопільського Вселенського патріарха Діонісія IV від 1686 року. Про це як і чому трапилася ця подія і йдеться у нашій розповіді.

Як відомо, Православ’я Київська Русь прийняла від Візантії, отож з часу Хрещення Русі у 988 р. новоутворена Київська Митрополія була складовою частиною Константинопільської Церкви, посідаючи у ній 61-ше місце. Але Київський митрополит, будучи першоієрархом Руської Київської Церкви, мав у своєму підпорядкуванні єпархії, якими керували єпископи, окрім цього канонічною територією Київської Митрополії була незалежна від Візантії могутня східноєвропейська держава – Київська Русь, що не могло не вплинути на фактичний статус нашої Церкви. Цікаво, що в часи політичної могутності Київської Русі, та загалом, усього домонгольського періоду  київськими митрополитами, за виключенням двох, були греки. У цьому був певний позитив, оскільки вже після смерті Ярослава Мудрого розпочалися князівські міжусобиці, а після смерті Володимира Мономаха, якого можна назвати останнім, по-справжньому великим київським князем, вони досягли свого апогею. У ХІІ ст. кожен удільний князь хотів бути великим князем, і волів мати для цього і церковну санкцію від “свого” митрополита. Зокрема, поставлений на Київську Митрополію у 1147 році митрополит русин Климент Смолятич був ставлеником великого князя київського Ізяслава Мстиславича (онука Володимира Мономаха), з ініціативи якого, власне, без згоди Константинопольського патріарха, одним собором руських єпископів, і був зведений у Київські митрополити. А ще один онук Мономаха, син суперника Ізяслава Мстиславовича Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський навіть виношував наміри мати окремого митрополита для свого Володимиро-Суздальського князівства. У цих умовах стороння людина – митрополит-грек, який не втручався в удільні розрахунки, а натомість мирив князів, був доволі корисним як для Церкви, так і для держави.

Окрім цього, залежність Київського митрополита від Константинопільського патріарха була чисто номінальною і обмежувался лише одним поставленням. Вселенські патріархи дуже рідко бували на Русі і в справи управління Церкви в Києві майже не вмішувалися. І хоч “де-юре” Православна Церква в Україні не була автокефальною, “де факто” наша Церква набула усіх ознак помісної Церкви, хоча в  окремих випадках кіріархальна (становище  “Церкви-Матері”) влада Константинополя над Київською Митрополію давала взнаки. Але ці випадки були здебільшого “екстраординариними”, як, зокрема, усунення патріархом Ієремією ІІ недостойного Київського митрополита Онісіфора (Дівочки), який був двоєженоцем, та надання ставропігії (права непідлеглості місцевому єпископу) Львівському братству у 80-х роках ХVI ст.

Варто зауважити, що упродовж більш ніж тисячолітньої історії Української Православної Церкви мали місце дві епохальні події, які мають пряме відношення до нашої теми, отож варто зупинитися на них.

Перша – поступове перенесення упродовж другої половини ХІІІ – поч. ХІV стт. резиденції Київських митрополитів з, власне, Києва на Північ – до Володимира на Клязьмі, а згодом до Москви. Це завершилося у середині ХV ст. поділом Руської Митрополії, набуттям у 1448 році Московською Митрополією автокефального статусу та відновленням давньої Київської Митрополії власне у Києві, яка залишилася у підпорядкуванні Константинопільського Патріархату. У 1589 р. Московська Митрополія стала Патріархатом.

Друга подія – Брестська унія 1596 р., коли тодішній Київський митрополит Михаїл (Рогоза) разом із більшістю єпископів прийняв верховенство папи Римського  та ті догмати, якими римо-католицьке віровчення відрізняється від православного. Але два єпископи, та переважна більшість духовенства та церковного народу лишилася вірними Православ’ю. Врешті у 1620 р. православна Київська Митрополія та, власне, православна ієрархія була, за сприяння українських козаків і гетьмана Сагайдачного, відновлена Єрусалимським патріархом Феофаном. Новопоставлений православний    Київський митрополит Іов (Борецький), звісно, перебував під омофором кіріарха Київської Митрополії – Вселенського Константинопільського патріарха.

Сама територія Київської Митрополії була на той час досить великою і простяглася від Києва до Новогорудка-Литовського, тобто обіймала Україну, Білорусь та Литву.

У 1648-1654 рр. відбулася Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького, в ході якої була утворена Українська Козацька Держава.  Військові та політичні обставини склалися так, що в 1654 р. гетьман Богдан Хмельницький уклав військово-політичний союз із Московським царством, підписавши Переяславську угоду. А це означало об’єднання України із Росією, де вже був Московський патріарх, і не десь далеко як Константинопільський, а так би мовити “під самим боком”. Отож, духовенство Української Церкви, а особливо митрополит Київський Сильвестор (Коссів) тоді дуже цінували свою приналежність до Константинопільського Патріархату і, відповідно, готові були чинити опір усіляким спробам перепідпорядкувати Київську Митрополію Московському Патріархату.  До слова, сам митрополит Сильвестр, у своєму посланні до московського царя Олексія Михайловича, висловив бажання, аби Київська Митрополія залишилася, попри усі політичні зміни, під омофором Константинопільського патріарха. З цією метою владика навіть відправив із цим листом послів до Сомленська, де тоді перебував цар Олексій. Канонічну приналежність до Константинополя митрополит Сильвестр тоді, у 1654 р., назвав “«першою вольністю, яка є усіх вольностей і прав коренем».

Після смерті у 1657 р. великого гетьмана Богдана Хмельницького, в Українській Козацькій державі розпочалася відома сумна доба т.з. “Руїни”. Її події, поділ України на Ліво-і Правобережну, перебування при владі в різних її частина, відповідно, двох або й кількох гетьманів, відбилися і на подіях церковного життя, в контексті яких і відбулося з часом приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату.

Після смерті 13 травня 1657 р. Київського митрополита Сильвестра (Коссова), ще за життя Б. Хмельницького, місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри став Чернігівський єпископ Лазар (Баранович). 6 грудня 1657 р., вже в час гетьманства Івана Виговського, новим Київським митрополитом був обраний  Луцький єпископ Діонісій (Балабан). Владика Діонісій, відповідно, отримав підтвердження своїх повноважень від Константинопільського патріарха.

Коли Іван Виговський відійшов від Москви і став вести переговори з Річчю Посполитою, митрополит Діонісій також взяв участь в укладенні Гадяцького договору 8 вересня 1658. Разом з Виговським митрополит поїхав до Чигирина і вже більше в Київ не повертався. З цього часу Діонісій був фактично митрополитом Правобережної України, не маючи можливості керувати єпархіями на лівому березі Дніпра.

Наприкінці жовтня  1659 р.  після зречення І. Виговського гетьманом України знову став Юрій Хмельницький. Він поновив угоду із Москвою, результатом якої стала нова редакція україно-московського договору. Одним із пунктів було, до слова, підпорядкування Київської Митрополії Московському патріарху, але у життя він не був втілений, залишившись на папері.

Оскільки Київський митрополит Діонісій (Балабан) опинився на Правобережжі, то на Лівобережній Україні, яка опинилася в сфері впливу Московського царства, місцеблюсителем Київської Митрополії став єпископ,  (з 1667 р. – архієпископ) Чернігівський Лазар (Баранович). Таким чином, Київська митрополія фактично розділилася на дві частини. На території Речі Посполитої продовжував свою архіпастирську діяльність митрополит Діонісій (Балабан), а в землях підконтрольних Московській державі вища церковна влада була в руках владики Лазаря. Отож, Руїна зачепила і Церкву…

Не обійшлося і без однієї скандальної історії.  У 1661 році в Москві місцеблюститель Патріаршого престолу митрополит Питирим висвятив на єпископа Мстиславського Мефодія (Филимоновича), який тоді ж був призначений місцеблюстителем Київської митрополії. Це діяння мало драматичні  наслідки. У 1662 році опальний, але ще чинний Московський патріарх Никон прокляв за це митрополита Питирима, а Константинопольський патріарх проголосив Мефодію (Филимоновичу) анафему. У результаті українське духовенство відмовилося підкорятися новоявленому місцеблюстителю. Вже згодом, новий Київський митрополит Йосиф (Нелюбович-Тукалський)  позбавив Мефодія архієрейського сану.

Цей Йосиф (Нелюбович-Тукальський) був обраний на Київську митрополичу кафедру ще в 1663 році на соборі в Умані і затверджений у цьому званні королем Речі Посполитої. На Митрополичий престол він сів, щоправда вже у 1668 р.  А на Лівобережжі, як ми вже зазначали, фактично Церквою керував владика Лазар (Баранович).

В той час в Україні вирували буремні політичні події та військові баталії, а 13 січня 1667 р. між Московським царством і Річчю Посполитою  було укладене Андрусівське перемир’я, згідно з яким  Україна була поділена на дві частини: Правобережжя відходило під протекторат Речі Посполитої, а Лівобережжя  – Московського царства.

В 1668 р., після гетьмана І. Брюховецького, гетьманом обох боків Дніпра став Петро Дорошенко. Опікшись на геополітичних угодах із Москвою та Польщею, Дорошенко, до слова з благословення і згоди владики Йосифа (Нелюбовича-Тукалського), укладає угоду із турецьким султаном Мехмедом IV. Умови союзу із Оттоманською Портою були регламентовані Корсунською угодою від 1669 р, згідно з якою гетьман Дорошенко визнавав протекторат султана. Але наслідки цього для Правобережної України були фатальні. По-перше, це викликало негативну реакцію Речі Посполитої  уряд якої поставив козацьким гетьманом на Правобережжі Михайла Ханенка. Лівобережний же гетьман Дем’ян Многогрішний почав був теж думати про османський протекторат, але цим викликав незадоволення козацької старшини і був скинутий. Його наступник Іван Самойлович тримався вже промосковської політичної лінії.

А на Правобережжі союз Дорошенка із султаном Мехметом IV спричинив до польсько-турецької війни 1672-1676 рр., яка вщент спустошила край. Успіх спочатку був на боці турків і Дорошенка, їх війська тримали в в облозі Львів та взяли Кам’янець-Подільський. Принизливий для Речі Посполитої Бучацький мир 1672 р. не був ратифікований її сеймом. Під час відновлення воєнних дій польський коронний гетьман Ян Собеський 11 листопада 1673 розбив османські війська Хусейна-паші під Хотином. Обраний у 1674 році королем Речі Посполитої Ян Собеський продовжував війну з османами, і наступного року розбив ворогів у битві біля Лисиничів під Львовом. Згідно укладеного в 1676 р. Журавницького миру, частина Правобережжя залишилася під владою Дорошенка, який лишався васалом Порти, а західне Поділля було прямо окуповано турками. До складу Речі Посполитої ці терени відійшли лише в 1699 р. відповідно до Карловацької мирної угоди між християнськими державами «Священної ліги» (Австрія, Венеція, Річ Посполита, Московське царство) та Османською імперією, яка зазнала від них воєнної поразки.

Союз із мусульманською Туреччиною скомпроментував Дорошенка та його прихильників, врешті на теренах належних Польщі західного Поділля і Галичини, більшість населення яких складали саме українці турецькі війська поводилися як на будь-якій іншій завойованій території, проявляючи крайню жорстокість, На загарбаному турками Поділлі мали місце і спроби насильницької ісламізації населення, а також  осквернення православних та католицьких святинь. Це, звісно, налаштувало проти Дорошенка населення Західної України.

Що ж до Наддніпрянщини, то події там розвивалися у той час наступним чином. У червні 1674 московська армія під командуванням воєводи Григорія Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю — Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла османсько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи, яка змусила Самойловича і московські війська відступити.

У 1674 р., коли війська гетьмана Самойловича перейшли Дніпро і більшість правобережних полків перейшли на бік лівобережного гетьмана правобережний гетьман Михайло Ханенко склав гетьманську булаву, Петра Дорошенка формально було усунуто від влади, а гетьманом усієї України («обох сторін Дніпра») було проголошено Івана Самойловича. Михайло Ханенко був наділений маєтностями на Лівобережній Україні.

Восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.

У 1676 році Дорошенко з 12-тисячним загоном захопив Чигирин, розраховуючи на підхід османського війська, але восени 1676 року 30-тисячна московська армія і козацькі полки Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двотисячний загін. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір. Самого Дорошенка було заарештовано та відправлено у заслання.

Під час польсько-турецької війни 1672-1676 рр. “зійшла зірка” як полководця польського короля Яна ІІІ Собеського, який, зокрема, проявив себе і під час оборони від турків Відня у 1683 р.  Ролі, яку, щоправда опосередковано, мимоволі зіграв цей політик у перебігу подій, які спричинили перехід Київської Митрополії до Москви, ми ще торкнемося.

Доба Руїни підходила вже до кінця, на Правобережжі, щоправда ненадовго у 1685 р. універсалом того ж таки Яна ІІІ Собеського було відновлено козацькі полки та гетьманський устрій, звісно під протекторатом та у складі Речі Посполитої. На Лівобережжі, під протекторатом Москви, гетьманом був Іван Самойлович.

Щодо церковної ситуації, то ієрархія Української Церкви, попри політичну кон’юнктуру, і надалі не горіла бажанням змінювати канонічну юрисдикцію. Передувала у цій справі Києво-Печерська Лавра. Братія та намісник монастиря архімандрит Інокентій Гізель не згоджувалися ні на які зміни.

Варто також зауважити, що після смерті у 1675 р. митрополита Йосифа (Нелюбовича-Тукальського) місцеблюстителем знову стає Чернігівський архієпископЛазар (Баранович), щоправда його влада не визнається на Правобережжі. Митрополичий же престол залишався вакантним до 1685 року.

В 1683 р. отець Гізель помер, і гетьман Самойлович, повідомивши царя про смерть намісника Києво-Печерського монастиря, також проінформував, що вибори нового настоятеля призначені на час після Різдва, також гетьман просив Московського патріарха Іоакима благословити ці вибори. Цар (точніше царівна Софія, яка була тоді регентшею при малолітніх царях Івані та Петрі) та патріарх Іоаким були цим вдоволені. Патріарх ще додав, що новообраного архімандрит він “рукоположенія удостоїти благожеланно возусердствуєт”. Але вільнолюбне київське духовенство повело себе не так як планував гетьман. Вільними голосами було обрано ієромонаха Варлаама Ясинського, який за возведенням у сан  архімандрита вирушив до Чернігівського архієпископа Лазаря (Барановича).    Отож, їхати до Москви отець Варлаам не захотів. Але подальші події склалися не на користь прихильників того, щоби Українська Церква зберігала максимальну фактичну незалежність, перебуваючи під омофором Константинополя.

Справа у тім, що на той час стан Православної Церкви в Речі Посполитій був надзвичайно важкий. Вона була зовсім без права та її силою тягли на унію із Римом. Єпископом Луцьким тоді був владика Гедеон (князь Святополк-Четвертинський), який 20 років зберігав вірність Православ’ю, як раз тоді почав терпіти утиски і зіткнувся із прямими погрозами як від свого співбрата Львівського архієпископа Йосифа (Шумлянського), який таємно прийняв унію у 1681 р., так і від короля Яна ІІІ Собеського, того самого героя оборони Відня. Зокрема, Йосип Шумлянський за підтримки польського уряду загрожував єпископу Гедеону ув’язненням і смертю, якщо той не прийме унію. В 1684 р. Четвертинський залишає Волинську єпархію і прибуває до столиці Лівобережної України Батурина. Владика розповідав, що сам король   погрожував кинути його до Марієнбурської фортеці.

“Приїхав я сюди тому, що від переслідування королівського мені життя не було, все неволив мене прийняти римську віру або зробитися уніатом, і тепер, ідучи в похід, сам король і королева сказали мені, що коли король прийде з війни, а я римлянином або уніатом не зроблюсь, то мене неодмінно пошлють на довічне ув’язнення у Марієнбурґ. Я злякався і втік сюди, бажаючи скінчити життя в благочесті”, – так розповів про свої поневіряння Луцький єпископ.

Отож, владика, натерпівшись у Польщі переслідувань, відразу погодився на все, що йому радив гетьман Самойлович: в Москві 1685 р. наказано було Самойловичу зробити вибори Київського митрополита. В наказі вже відкрито було додано: “а новообраного митрополита для архіпастирського поставлення відпустити до Москви”. У цих виборах і поставленні Київським митрополитом владики Гедеона, до слова, сильно допоміг Москві гетьманський осаул Іван Мазепа.

Отож, будучи обраним Київським митрополитом,   Гедеон прибув до Москви за благословенням. Посвята відбулася у 1685 р. в Успенському патіраршому соборі в присутності царів Івана, Петра та царівни Софії. Московський патріарх та царі затвердили більшість старих прав Української Церкви. Вони, зокрема писали: “Впредь судам Митрополії Київської в своїй єпархії бути; керуватися згідно минулих звичаїв, і нікому від тих судів в царствуючий наш град Москву не приходити, і патріарху Московському в ті суди не втручатися. На архієрейський престол в митрополити обирати вільною елекцією мужа з тамнешніх природніх мешканців…”. Отже, митрополит Київський мав обиратися в Києві з місцевих священнослужителів на вільних виборах, керуватися Київська Церква мала згідно своїх давніх звичаїв, влада в Київській Митрополії належала саме Київському митрополиту, і в її життя Московський патріарх не мав втручатися. Таким чином, Київська Митрополія просто поміняла канонічну юрисдикцію.

Звісно, ці зміни необхідно було негайно узаконити канонічною санкцією Константинопіського патріарха, який де-юре ще залишався кіріархом Київської Митрополії. Тобто слід було добитися від Константинополя згоди на передачу Української Церкви патріарху Московському. Через три дні після поставлення митрополита Гедеона Московський патріарх Іоаким виготовив відповідну грамоту до патріарха Константинопольського. Іоаким писав, що він “задовільнив прохання українського народу” і поставив митрополитом Київським Гедеона. Також Патріарх просив уступитий йому Київську Митрополію, бо вона далека від Константинополя. Про це ж у своїй грамоті просили і царі.

З цими грамотами до Стамбулу поїхали московський думний дяк Никита Олексеєв, а від гетьмана Самойловича туди вирушив Іван Лисиця. Добравшись на Схід, посланці прибули спочатку до Адріанополя (Едірне), де раптово зустріли Єрусалимського патріарха Досифея.

Патріарх Досифей непривітно зустрів гостей з Півночі. Він відверто заявив, що просто не радитиме Константинопілському патріарху Дионісію IV відступати Українську Церкву. “Ми не дамо свого благословення”, – так сказав патріарх Святого Граду. Сам Вселенський патріарх також тягнув справу передачі.

Отож, московський та український посли вирішили звернутися до великого візира Оттоманської Порти. Туреччина тоді була в дуже складному становищі – із трьох боків проти неї війну збиралася вести коаліція християнських держав – Польща, Австрія (імперія Габсбургів) та Венеція. Росія була ще із турками в мирі і цей факт вплинув на владу Османської імперії. Тому візир легко погодився на прохання посланців – він пообіцяв, що зараз же покличе до себе Консантинопільського патріарха Діонісія й накаже йому передати Українську Церкву під владу Московського патріарха. І візир виконав свою обіцянку. В травні 1686 р. Вселенський Константинопільський патріарх Діонісій віддав Київську Митрополію під владу Московського патріарха.

Разом із тим патріарх Діонісій видав кілька грамот. Відступаючи Митрополію, Вселенський патріарх вказував на давні права Київських митрополитів, наголошуючи, що вони мають неухильно дотримуватися.

Втім, права Київської Митрополії відразу ж почали порушуватися, а із утвердженням в Росії влади царя, а згодом й імператора Петра І та запровадження ним в 1721 р. Синодального устрою в РПЦ (до слова автором відповідного “Духовного регламенту” був сподвижник Петра І єпископ українець Феофан (Прокопович), що симпатизував деяким ідеям та наслідкам протестантської Реформації, а саме – підпорядкуванню церковної влади владі державній, що і вплинуло на складений ним документ) вони було остаточно поламані.

Права нашої Церкви були відновлені лише із отриманням Української Православною Церквою в жовтні 1990 р. незалежності і самостійності в управлінні.

Вищезгадані події 1685 – 1686 років були, звісно, трагічними, якщо брати до уваги їх наслідки для давніх канонічних прав Київської Митрополії.  Справедливою є й така їх оцінка із огляду на сучасні реалії українсько-російських відносин, російську агресію та неоголошену війну на сході України. Також, звісно, невтішною реалією сучасності є й теперішня рана розколу українського Православ’я…

Разом із тим, не варто забувати і про те, що світ тоді, більш ніж 300 років тому був зовсім не подібний на наш теперішній. Зокрема, той же тодішній захисник Європи від загрози зі сходу Ян ІІІ Собеський у своїй внутрішній політиці порушував одну з фундаментальних основ сучасного демократичного суспільства – права на свободу віросповідання, адже як інакше можна оцінити його бажання запроторити до Марієнбурзької фортеці незламного Луцького єпископа Гедеона?

Українські гетьмани Петро Дорошенко та Іван Самойлович, польський король Ян Собеський, Київські митрополити Йосип (Нелюбович-Тукалський) та Гедеон (Святополк-Четвертинський) – тоді, у XVII ст. вони були такими якими вони були… Мали свої ідеали та “темні” сторони, робили правильні вчинки і помилялися, мали кожен свою маленьку “правду”.

Не було ідеального суспільства ні тоді, немає його і нині…Та його на землі, врешті і ніколи не буде, адже “світ у злі лежить” (І Ін. 5:19).

У цій нашій історії мова йшла про справи церковні та їх зв’язок зі справами політичними. Але варто пам’ятати, що Кафолічна (Вселенська) Православна Церква була заснована Господом нашим Ісусом Христом 2 тисячі років тому для спасіння людства. Церква є боголюдським організмом, яке, як вчать Святі Отці є “передвістям життя майбутнього віку”, передвістям Царства Божого на тут на грішній землі.

“Пливе Свята Церква хвилями життєвого моря і перебуває вище цих хвиль Божественним вченням, утримуючи в лоні своєму істине богопізнання, істинне пізнання про людину, про добро і зло, про світ матеріальний і тимчасовий, і про світ духовний і вічний. Усі істині християни в усьому світі належать до єдиної істинної Церкви і, утримуючи її вчення в повноті та чистоті, складають те зібрання кораблів, яке, пропливаючи житейським морем, не тонуть в темних глибинах його”, – так, сказав, зокрема, один з відомих духовних письменників ХІХ ст. святитель Ігнатій (Брянчанінов).

Одні загрози стояли перед Християнством на зламі Середніх віків і Нового часу, інші стоять зараз, але як тоді, так і нині правдивими є слова Спасителя “Збудую Церкву Мою і ворота пекла не подолають її” (Мф. 16:18).

“Автокефалія”, “автономія”, “помісний статус”, “залежність” чи “незалежність” від того  чи іншого потужного церковного центру є особливостями, так би мовити, тимчасового земного устрою Церкви. Доречність чи недоречність тої чи іншої форми зумовлене історичними обставинами, і зараз, коли перед Християнством в Європі, попри відсутність гонінь, знову постають ті виклики, які мали місце і в апостольські часи, в античному греко-римському суспільстві, вони як ніколи мають йти “в унісон” із головною метою Церкви – свідчити про світу про Христа, а не заважати їй, перетворюючи Церкву на підвалину будь якої мирської політичної ідеології.

Що ж до ситуації в українському Православ’ї, то наша Церква, звісно не повинна використовуватися ні своїми, ні закордонними політиками (тим більше політиками чи керівникам країни-агресора) в брудних нехристиянських цілях.

Стосовно ж вилікування розколу в нашому Православ’ї та набуття Православною Церквою в Україні автокефального помісного статусу ( а для цього нині є усі підстави, адже ми маємо свою незалежну Державу і наша країна є православною) то воно, по-перше, має відбуватися відповідно до усталених церковних правил та канонів, але найголовнішим є те, щоби між нами українцями панувала любов, справжня християнська  любов, і, звісно, любов до нашої Батьківщини.

Як писав, свого часу, видатний український богослов сучасності, блаженної пам’яті, волинський протоієрей Петро Влодек: “нам треба набратися терпеливості і поступово вирішувати ті проблеми, що нагромадилися. А історія нашої Церкви допоможе нам знайти мудре рішення. Розколи, насильство, ворожнеча ніколи не вирішували релігійних проблем. Пошанування думки іншого по вірі чи нації, розуміння і  християнська любов, пошана до старшого покоління і глибока віра в Бога допоможуть нам бути кращими християнами і ліпшими громадянами, ніж ми є тепер, і тоді історію нашої Церкви в майбутньому буде приємніше читати нашим нащадкам”.

І сподіваюся, що на відміну від епохи “Руїни” історію України в ХХІ столітті  можна буде читати “без брому чи валер’янки”, як висловився свого часу В. Винниченко.

А знати, досліджуючи вітчизняну світську та церковну історію, ці факти, з минулого, яких ми щойно торкнулися ми повинні не лише для того, точніше зовсім не для того, щоби “кипіти благородним гнівом” від не зовсім приємних подій минулого, але і для того, щоби ці речі не повторювалися нині та у майбутньому.