У вас же теж таке бувало: коли приходять гості, хтось із твоїх рідних захоче акцентувати увагу, мовляв: «Ой, як виросла!». Після цієї фрази зазвичай починаються давні історії з твого дитинства. І в батьків світлинами-спогадами виринають маленькі образи: як весь мамин гардероб одразу на себе міряла, як ставала на стільчик і виголошувала віршовані промови, співала пісеньок для усіх гостей, як з братом колядувати ходили, і в кожному домі у нас був почерговий «ритуал» колядування чи згадують ту листівку, яку подарувала на день одруження батьків.
Ще один зі спогадів: я малим дошкільнятком хотіла собі чоловіка. А на мамине питання: «Доця, а нащо тобі чоловік, ти ж ще маленька», я, трохи подумавши, відповідала: «Щоб робив!». Бо якось так вже склалося з давніх-давен у людей, що чоловік – захисник і добувач, а жінка – берегиня. Ті спогади такі теплі і приємні, що їх хочеться слухати, і вони не набридають.
А пам’ятаєте смішинку, в якій дитина роздумує про одруження. Бо ж добре мамі, що вона тата має, бабусі, що дідуся. А їй же доведеться з чужим одружуватись. От всі ми шукаємо, як би додали деякі жінки, на свою голову, своїх «чужих», щоб породичатися з ними.
Як говорив великий Богдан Ступка:
«Не закохуйся в обличчя,
не закохуйся в вбрання,
а закохуйся в ту душу,
що потрiбна для життя!
Бо краса — це сон зрадливий,
раз присниться тай нема.
А душа — це все на свiтi,
що потрiбно для життя…»
Бо ж закохуємось ми в звичайні до болю речі: у веснянки на носі, у ямочки на щоках, у родимку біля губ, в кучерявого чуба, у очі карі чи голубі. Любимо за той перший поцілунок, за танець, в якому він таки наступив тобі на ногу, за морозиво на губах, за ті пісні, які лунали з уст його для тебе, і за те улюблене «солодких снів». Закохуємось у те дівчисько, яке сміється безперестанку, у того хлопця, який несе тобі букет, а потім говорить якусь повну нісенітницю, але ти слухаєш і намагаєшся не засміятися.
Говорячи якось зі своєю подружкою, вона розповідала про свою племінницю. Маленька дівчинка запитала чоловіка подружки: «А ти вкоханий в Оксану?». Їй сказали, що правильно казати «закоханий», але якщо подумати, то те мале дівча праве. Бо ж порівнюючи «в» і «за», то однозначно, що «в» якось «залазить» всередину. До чого ж це я? А ось. Зводить же доля якось людей. Ми можемо ніколи не зустрітись, можемо розминутись з кимось в кроці один від одного, але якось так складаються чи то зірки, чи то Бог допомагає, але з деякими людьми ми не можемо не зустрітись. І тоді вже все. Коли то твоє, то вже нікуди не попреш. Якось воно тягне до такого рідного чужого. Дітлахи знають більше, ніж ми.
І наостанок хай закарбуються у тебе, читачу, слова видатної поетеси Ліни Костенко:
«Кохай! Бо час тебе не жде.
Він забирає твої дні і ночі.
Кохай допоки тіло спрагле й молоде.
Бо в старості кохають тільки очі»
Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook