І знову про  фонтан. Небайдужі лучани вкотре заговорили про обіцяний різними міськими можновладцями фонтан на Театральній площі Луцька. Люди збирають підписи під петицією з надією, що корито, яке псує і так сіре обличчя луцького середмістя, таки перетвориться врешті на світло-музичний фонтан. Його обіцяють лучанам вже понад два десятиліття. А скільки грошей закопано в  його будівництво, як і в підземний перехід біля ЦУМу, реалізований тільки у проектах архітекторів. Наївні люди ще вірять, що міська влада фонтан таки збудує.

«Центр міста – це як іконостас у храмі, як двері у домівці, як чисті або ж мохом покриті віконця. Стоїть роками на центральній площі Луцька між собором і театром бетонне корито, що колись слугувало фонтаном, яке жодній владі роками ока не муляє, як опудало і посміховисько. Були і є серед тих владців, колишніхі нинішніх, справжнісінькі міліонери, спроможні реалізувати навіть захмарний проект на місці бетонного корита, що було колись фонтаном, і за власні кошти. В Україні ж були свої Мазепи і Терещенки, але видно перевелися. Нинішні – вкладають оте своє бабло тільки в те, що примножує бабло. Ну який їм зиск від фонтану у центрі Луцька?

Петиціями їх не проймеш. З історії українських міст Луцьк слугує сумним прикладом.  Тільки центр стародавнього Миргорода, де у велетенській баюрі розлягалися і рохкали свині. Може нинішні владці потребують саме «миргородського» перформансу, коли під сходами мерії у надувному басейні розляжуться умовні свині у фейсхрякових масках владців і розіграють цілий спектакль із голосним хрюканням? Для телебачення, сайтів, преси, щоб розповіли журналісти усій Україні про безпорадність та хронічну імпотентність влади у Луцьку. А як ви думаєте, лучани?» — так прокоментував  у  соцмережах звістку  про  петицію невідомий лучанин. Готова  підписатися під кожним  словом.  Зрештою, справа  навіть   не  у  фонтані. У Коломиї такий  фонтан  збудували  за  шість місяців. Кажуть,  народний  депутат Андрій Іванчук подарував  до  Дня  міста. Він  сам  коломиянин, але живе  в  Києві, має  там  бізнес  і депутатом  у  Коломиї не обирався. Просто допомагає рідному місту. А ще місцевий підприємець і депутат Коломийської міськради купив  і  сам  посадив  довкола міського  озера  60 дерев сакури. Доглядав   за  ними, обв’язував, щоб деревця добре перезимували.  Цьогоріч  9  травня містяни ледь  не  плакали, бо чиясь підла  рука зламали геть усі  дерева, які вже цвіли.  Бізнесмен шукає  того, хто це зробив, пообіцявши  10  тисяч гривень винагороди  тому, хто допоможе вийти  на  слід злочинця. У нас і  депутатів вистачає,  і  мільйонерів.  І вкладають вони  свої мільйони. Але  тільки у вибори, щоб  прийти  до  влади  й  далі стригти «бабло». Багато  з них народилися  не   в Луцьку, тому  обличчя  міста  їм, як кажуть , до самої  лампади. Свої  ж, місцеві,  вчили  в школі  тільки  таблицю  множення, а  ділення  так  і  не  осягнули. Не  зросли вони  у  чистій любові  до  краю, в  якому  народилися  і  живуть.  Один  із  нуворишів   готовий  збудувати  виставкову  галерею  над  громадською  вбиральнею, що  стоїть  ще  одним  пам’ятником   жлобству  неподалік  того  ж  таки  фонтану-корита.  Якщо  місто  віддасть  йому  цю  споруду. А  були   ж  колись  у  Луцьку  свої  Терещенки. Були…

Чого  ми  чекаємо   від  влади, коли  міський  чиновник  їде  на  службовому авто  із міськради  до ЦУМу, хоч  іти  тут  десять  хвилин  максимум?  Приїхав  на  авто  відкривати  меморіальну  дошку  відомому  волинському  кінорежисеру  Борису  Ревенку.  Цікаво  спостерігати,  як  ці  вишколені  мужі  при  краватках   приходять  покладати  квіти  раз  на  рік   до  пам’ятників  Тарасу   Шевченку  і  Лесі  Українки.  Ніхто з них не йде через квітковий ринок чи крамницю. Букети   за казенні гроші несуть.  А пенсіонери із пенсією у тисячу гривень  купують кілька квіточок за власні гроші й теж ідуть до Тараса і Лесі. Не палкі промови проголошувати, а  просто тому, що інакше не можуть.   Якби  чиновники   не  розкрадали  бюджет  —  вже  три фонтани  можна  було  б  збудувати  за  двадцять  років. Багатоповерхівками-новобудовами  он   все   місто  забудоване. Подивишся  на  новий 55  мікрорайон —  плакати  хочеться. Кожен  клаптик  землі  забудований,  бо  бізнес, бо  «бабки». А про  дитячий   садочок, не  кажучи  вже  про  школу, жоден  забудовник   не  заїкнувся.  Хай держава будує, а  ми  гроші  заробляємо. Хоча   в  нових  мікрорайонах  інвестори  мають  дбати і  про  соціальну інфраструктуру.  Київські  забудовники  цим  не  переймаються, то  чого  в  Луцьку   голову сушити?   Так  і  живемо.

Я  не лучанка,   приїхала до  міста  якраз  на  зорі  української  незалежності.  Після Харкова, який дуже любила, Луцьк  вразив… квітами. Їх  так  багато булоу місті. Особливо  троянд.  Вони   цвіли  навіть  на клумбах  кільця, що біля історичного   факультету.  Вже багато років там  все  засіяне травою, тільки деінде якась квітка проглядається.  І   тільки  тепер  взялися міняти  старі бордюри.  Цього літа  відвідала свою родину в Білорусі,яка живе у невеличкому райцентрі  Іваново, що  межує  із  Любешівським районом. Містечко  навіть  менше за  мій рідний   Камінь-Каширський. Не  була  там  років  з десять.  Не повірите — пережила справжній  шок.  Поки їхали до міста тато мій весь час мовчав. Виявляється, він  просто  спостерігав, чи  буде  де  на  дорозі  ямка. Жодної  не  побачив  не  те  що  ямки, навіть  латки! А  в’їхавшидо   центру    Іваново, моя  донька  не  стрималася:

—Такого  навіть у  Луцьку  немає!

Не  казатиму  про  архітектурну  довершеність  забудови . Ні  до  чого  не підкопаєшся.  Найбільше  вразило  море  квітів. Вони  цвітуть  на  кожному  клаптику  землі, на кожній  клумбі.  Спеціальна  поливальна машина    комунгоспу   і  працівники  їх  поливають. Сучасні   ліхтарі,  фонтани, бордюри,  нові будинки , все   вилизане, вифарбуване, свіже, і  не  лише  у  центрі —  місто  ніби  з  картинки  зійшло.  І   згадався  мій  рідний  Луцьк: якийсь    недоглянутий, недолюблений,     з  дірявими тротуарами, розбитими  бордюрами, облупленими  фасадами    і…  бетонним   коритом  замість  фонтану. Хочеш  не  хочеш, а  почнеш  поважати  сильну  руку  батька  Лукашенка, який  не  дозволив   чиновникам  розікрасти  гроші, а   змусив  вкласти  у  дороги, інфраструктуру. Якби  наші  мужі  26  років безсовісно не  оббирали  б свою  країну, і  в  нас були  б  такі  ж  самі дороги , як  в  білорусів, і  країна –сад   була  б, а  не  пост-совкова  примара, в  яку  бояться  їхати іноземці   не  лише  через війну. Двоюрідна сестра мого чоловіка, яка народилася в США і за 66 років жодного разуне була вУкраїні, хоч  тато й мама  українці, прилетіла до Польщі, щоб  побачитися  із  родиною. А  в  Україну  так і  не відважилася доїхати,  бо  чула   про   наші  жахливі   дороги.

Та,  як  казала   невмируща  Леся, без  надії  сподіваюсь.  Що  мої  внуки гордитимуться  і  своїм  містом, і  країною, яку  ми  любимо  понад  усе. Бо  вона — наша. Тільки  нам  треба  ще  добряче  попрацювати…

Ніна  РОМАНЮК