«Все, цей «напряг» можна видихнути», – кажу собі подумки, виходячи з приміщення Волинської облдержадміністрації, яке просто таки кишить «віпами» всієї області через візит Президента. В холі «білого дому» погляд падає на вівчарку – службову собаку нацгвардійців, які охороняють приміщення. Вона, як і годину тому, лежить спокійно і незворушно. Весь цей президентський переполох на неї ніяк не впливає. «Глянь, така невозмутіма тут тільки вона», – чую чийсь коментар. «А чого їй паритися, в її житті зі зміною голови ОДА точно нічого не зміниться», – відповідає на це співрозмовник.

Виходжу на вулицю. Вже звично суну руку у кишеню куртки, а там – карамелька. За іронією не те, щоб долі, радше випадку – «рошенівська». Тож післясмак візиту Президента – деякою мірою  вислів буквальний. Іду собі. Як завжди, не маючи терпіння, розкушую цукерку, щоб дістатися до начинки. А голова – начинена роздумами. Ні, навіть не про те, що найближчим часом події на владному Олімпі області розвиватимуться ой як цікаво. Це і так очевидно.

Думки про інше, якесь чисто людське. Метушня, якесь навіть хвилювання перед вже, здавалося б, звичними заходами безпеки («відкрийте сумку», «покажіть посвідчення і паспорт», «пройдіть через металошукач»), нерви через те, що в залі ніде голці впасти, а тобі треба сфотографувати/написати/відправити спонукають подумати про те, що всі ми – в’язні власних обов’язків. Чиновники, високопосадовці хай там що зобов’язані з’їхатися на поклик вищестоящих і сидіти під час заходу із часом привітними, а часом і псевдопривітними гримасами. Журналісти зобов’язані потрапити до зали і висвітлити захід навіть після слів-вироку «Ви не встигли, більше нікого не пускаємо», написати якнайшвидше, якнайбільше, якнайунікальніше, навіть якщо сидиш на підлозі з нетбуком, фотоапаратом, чохлом, телефоном, сумкою в руках, а телеоператор кричить, що ти стукаєш йому штатив, коли друкуєш, бо простору критично мало. Організатори зобов’язані зробити все ідеально, продумати все до дрібниць, бо ж раптом що, як сказав сьогодні у Луцьку Гарант щодо «бурштинових ділків», можна і «по руках получити».

Зобов’язаний тут і сам Президент. Зобов’язаний робити оптимістичні заяви, казати щось на кшталт «нам дуже важко, але ми мололці», когось хвалити, комусь пригрозити, а когось сварити.

Що там гріха таїти… Навіть «невозмутіма» вівчарка – в’язень власних обов’язків. І добре, що хоча б лежати на підлозі «білого дому» їй дозволили, не давши вказівку «Сидіти!», поки не поїде Гарант.

Іванна РУДИШИН