Полікарп Шафета: за покликом пам’яті - Волинь.Правда

Полікарп Шафета: за покликом пам’яті

Показати всі

Полікарп Шафета: за покликом пам’яті

Він був особистістю,яка не вписується в «канонічні» стереотипи. Рідкісне,заглиблене в архаїку ім’я Полікарп. Талант журналіста,керівника найвпливовішого на Волині газетного видання. А водночас – і письменника-документаліста,дослідника начебто замовних партапаратною машиною проблем,який зумів сказати неочікувану правду. Надзвичайно сильний,вольовий характер,що поєднувався зі здатністю зрозуміти «маленьку» людину. Чи не тому відмовлявся від гучних і злачних обкомівських посад? Зрештою,на багато «чому» вже так і не вдасться відповісти. Адже це міг зробити тільки він,Полікарп Шафета.
 
На моє традиційне «І то треба Вам,Полікарпе Гервасійовичу,вдосвіта призначати комусь у парку побачення»,він теж віджартовувався: «Я ж не просто бігаю щоранку. Я ще й ламаю голову – чи то наздоганяю майбутнє,чи тікаю від минулого. Хоча від себе і від того,з чим не розминутися,не втечеш». Та посмішка була з тінню печалі,наче віщуючи-попереджаючи,що неминуче – зовсім поряд.
 
Його життєвий шлях розпочався 27 грудня 1935 року в селі Дубове Ковельського району. Фахову освіту Полікарп Шафета здобув у Львівському державному університеті імені Івана Франка. Впродовж 1971 – 1996 років його,одному з найяскравіших журналістів і публіцистів,довелося бути головним редактором найтиражнішої газети Волинської області. Як зазначала Надія Троневич,дослідниця творчості та життєпису видатного краянина,«з іменем Полікарпа Гервасійовича Шафети пов’язана ціла епоха у волинській журналістиці. На Волині він створив практичний університет журналістики».
 
З-під пера Полікарпа Шафети побачили світ книги художньо-документальної прози та публіцистики. Якщо значна частина з вписувалася в алгоритм «розвінчувань» у стилі Ярослава Галана,то останні стали справді виявом непересічного таланту. Передовсім – «Обком очима редактора»,«Вбивство міністра Пєрацького»,«Пістолет від Бандери»,«Щоденник без цензури». Подальші творчі задуми письменника-документаліста первала раптова смерть 27 листопада 1996 року. Згідно з заповіддю,вічний спочинок він знайшов у рідному селі.
 
Тож спробуймо озирнутися у пам`ять,аби подумки зустрітися з цим рішучим,запальним,неординарним чоловіком. Чомусь передовсім зринає січень 1996-го. Забілені снігопадом крони дерев – зимова казка. Пречисте сяйво снігу… На Маланку,коли зазвичай святкується Щедрий вечір і християни східного обряду зустрічають новий рік за старим календарем,уЖитомирі завершилася нарада редакторів регіональних ЗМІ. У дійстві брали участь і півтора десятка волинян. У тому числі,звісно,й Полікарп Шафета – головний редактор провідного обласного видання. Кілька днів і вечорів спілкування у невимушеній обстановці (з дебатами,суперечками,пошуками спільної позиції) зріднили волинське журналістське товариство. Здавалося,після щедрого застілля,організованого на прощання для волинян першим заступником голови Житомирської облдержадміністрації,який опікувався суто нашою делегацією,можна було,стуливши повіки,слухати сонне буркотіння двигуна архаїчного «пазика». Тим паче,що за кілька годин – Багатий вечір,що ввібрав у себе й зустріч старого нового року,й згадуваного свята Маланки – народний язичний театр за участю «перебиранців».
 
Здавалося,потрібно було поспішати,тим паче,що вже сутеніло. А Полікарп Гервасійович задумливо вбирає у свій погляд неймовірну казку зимових пейзажів і раптово просить водія спинитися хоча б на півгодини. «Публіка» здивована,двійкожінок-редакторів (у тому числі – світлої пам’яті Галина Нецько,яка тоді очолювала районку в Ківерцях) обурюються. Та його владний голос відлунює лагідною журою,ледь-ледь зігрітою посмішкою: щоб встигнути,не варто поспішати. Відтак просить мене («ти ж мій боржник,сам казав,що я врятував тебе від першого всенародно обраного Президента») ,якщо зможу,розвести багаття. За кілька хвилин ми вже гріємо долоні,хтось тихо щедрує. І ніхто не здогадується,що в Шафети вже не буде наступного щедрого надвечір’я.
 
До речі,з приводу порятунку. Знову ж таки цей епізод майже задокументалізувала пам`ять. Це було 11 листопада 1994 року,на межі Рівненщини та Волині. Там зустрічали Леоніда Кравчука,який,втративши пост Глави держави,перебував уже в опалі,однак вирішив на запрошення громадських структур відвідати Луцьк. Тож і кількісно компанія «зустрічальників»,здається,вписувалася в десятку. Двоє представників влади з «титулами» заступників (від обласної – Петро Онищук,від міської – Святослав Кравчук),ще троє-четверо якихось «діячів місцевого розливу» . А від ЗМІ – Полікарп Шафета та Микола Зінчук (обидва – світлої пам’яті головний редактор і фотокор «Волині») й нині сущий автор цих рядків,який тоді репрезентував газету «Народна трибуна». Після привітань усміхнений Кравчук трішки бравурно запропонував журналістам: «Ну то запитуйте». Полікарп Шафета злегка підштовхнув мене: «Давай!»
 
Вмикаю диктофон. А після цього пропоную відповісти на начебто тривіальне «подвійне» запитання: «Шановний Леоніде Макаровичу,чому Ви,будучи Президентом України,підписали Закон про дострокові вибори Глави держави,не маючи необхідної підтримки конституційної більшості парламенту? І друге: Ви погоджуєтеся,що результати другого туру президентських виборів визначилися за сталінським принципом,коли не важливо,як голосують,а має значення,як підраховують голоси?».
 
Не сумніваюся,такі чи подібні запитання неодноразово вже чув перший всенародно обраний Президент і вони для нього не могли бути несподіванкою. Але обличчя Леоніда Кравчука раптом блідне,а відтак багряніє. Екс-Президент вибухає гнівом,засипаючи запитаннями: «А ти не знав,що та людина готова була залити Україну кров’ю? Ти не знав,хто за ним стоїть? Не знав,що мені наплювати на всі свої пости,а головне – щоб була держава?» Кавалькада запитань… На якість із них відповідаю: «Ні». А тим часом Кравчук,гнівно розмахуючи руками,уже поряд. І в цю мить між нами стає Шафета: «Льоня,Льоня,спокійно…». Виявляється,вони були на «ти»,приятелювали. Під час виборчої кампанії 1994-го головред «Волині» був довіреною особою кандидата у Президенти Леоніда Кравчука. Тож,зрозуміло,гнів Леоніда Макаровича після цього поступово пригас,автор ж цих рядків так і не став мішенню для боксерського удару першого Президента. Утім,ця ситуація мала відтак цікаве продовження. Але це вже інша історія.
 
Згадуючи Полікарпа Гервасійовича,підкреслю: наші стосунки ніколи не допускалися до рівня фамільярності. Я,не сприймаючи низки його світоглядних позицій,ніколи не приховував щирої поваги до цієї неординарної людину. Незважаючи на те,що між редакціями «Волині» та «Народної трибуни» іноді виникали тертя. Кілька разів мені доручав тодішній шеф Іван Корсак вести перемовини і з Полікарпом Шафетою,і з його заступником (світлої пам’яті Cтепаном Сачуком),аби обидві редакції «не стали на стежку війни». Богу дякувати,за великим рахунком,цього й не сталося.
 
Він,намагаючись залишатися собою,все-таки зумів був чужим серед своїх чи тих,кого слід було називати своїми. Пропозицію стати секретарем,другим секретарем обкому відкинув. Принципово не подавав руки чоловікові,який свого часу був прокурором Волинської області. «Той мерзотник після війни не просто працював у НКВД. Він для тих,кого заганяли в товарняк та вивозили в Сибір,придумав «допомогу». Голодним приносив солоні оселедці. А коли ті просили води,відповідав: «Подыхайте,сволочи»,- пояснював Шафета. Незважаючи на «викручування рук»,він не підписав пасквіля,в якому земляки за вердиктом згори «топталися» по нині вже світлої пам’яті Євгенові Сверстюку…
 
Під завісу свого життєвого шляху якось віджартовувався Полікарп Гервасійович: «Хочеш,скажу тобі про свою найсуттєвішу помилку як редактора». Я,звісно,віднікувався: навіщо зазирати у в сокровенне,в таїну. Але той продовжував: «Дурницю я зробив,послухавши догідливих порадників,що треба редакції перейти з Винниченка,2 до колишнього обкому». Від мене у відповідь звучало відносно делікатне заперечення. Мовляв,«нічого поганого,працювати поряд з викладачами та студентами університету,- чудесно. Нема часу на старість». Як і зазвичай,у перші секунди будь-яке заперечення обурювало Шафету,але,за яку хвильку другу,в очах сяяло життєдайне проміння. Як у випадку,коли на його запитання щодо моєї оцінки того,що «Волинь» – незалежне видання,я стверджував,мовляв така дефініція – максималізм,оскільки будь-яка структура чи людина – залежні: від набутого досвіду,традицій,зрештою – совісті.
 
Якось він (ми пили каву під пальмою – у буквальному розумінні – в у кабінеті головного редактора «Волині») з сумним відтінком у голосі запитав: «А знаєш,чому я «розвінчував» повстанців?» Не дочекавшись відповіді,продовжував: «Не тільки тому,що ти думаєш. Я хотів,щоб знали,хто такі насправді Бандера та його соратники. Думаєш,мене дуже цікавила доля польського українофоба Пєрацького? Ні,я хотів сказати правду про тих,хто не змирився з окупантом. Я нагадував,що чекає,врешті-решт,на кожного ката українського народу: чи той сидить у Москві,чи у Варшаві».
 
Полікарп Шафета не вміщається в «прокрустове ложе» тих чи інших «ярликів». Коли його не стало,на робочому столі залишилися недовершеними два рукописи,де б,очевидно,це яскраве «Я» з Великої літери виявило себе вкотре несподівано. Однак… Земні шляхи неодмінно завершується. Правда,після цього іноді розпочинається дорога повернення,адже,як пророче мовив Тарас Шевченко,« не вмирає душа наша,не вмирає воля». Ця аксіома стосується і світлої пам’яті Полікара Шафети.

Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook