Великий обсяг інформації в «одну голову» – не дуже добре. От живуть собі люди, не «паряться» ні про що, не читають новин, не вникають у проблеми – і все у них прекрасно. Недаремно ж кажуть: «Менше знаєш – міцніше спиш».

Струна українсько-польських відносин дуже натягнулась останнім часом: то тобі антибандерівські закони, то віце-консул Польщі назве Львів польським містом, то з’являється інформація про бажання поляків назвати кораблі «Тернопіль» і «Львів», бо це «ностальгічні назви», а чого вартий фільм «Волинь», який був для російських ЗМІ бальзамом на душу, бо ж про «валинскую рєзню»і «бандеровцев».

Також до цього списку факторів, які не дуже сприяють дружнім сусідським відносинам можна внести і явні антиукраїнські настрої певних груп поляків. Бо ж тільки й чути: то тут побили українців у Польщі, то там…

Під впливом тієї інформації, яка через специфіку роботи виливається на мене щодня, формується своє бачення ситуації, і зрозуміло ж, що не пропольське. Коли в мої руки потрапила книга волинського письменника Йосипа Струцюка «Операція BURZAабо  Ми їх спільно винищимо», я ще більше зацікавився українсько-польським питанням і навіть, зціпивши зуби, подивився польський пропагандистський фільм «Волинь», так, для балансу. І скажу вам, що не дуже переконали мене творці фільму у тому, що поляки «невинні білі і пухнасті жертви». Бо ж не буває так, що винний хтось один. Тільки в казках буває зло і добро, чорне і біле. А в житті не все так однозначно.

Днями мою увагу у стрічці новин на одному із інтернетних ЗМІ привернуло прізвище Романчук. Така вже робота, що повинен знати всіх відомих людей, які пов’язані з Волинню… Відразу ж згадую, що Романчук – волинянин, уродженець Ковеля, футболіст, що грає в Польщі за «Ягелонію». Але привернуло мою увагу не так волинське прізвище, як слова після нього: «отримає польське громадянство». Стоп… Перечитую ще раз – все правильно. Переконуюсь, що це той самий Романчук і кілька хвилин сиджу «в ауті»…

Але відправити мене в ще більший «аут» змогли деталі цього переходу. Не хочеться, та й не можна нікого судити, але…

Виявляється, наш земляк не дуже сильно шкодує про такий вчинок. Навпаки, він вже вивчив гімн Польщі і співає його, а в інтерв’ю польському виданню заявляє, що дуже радий отримати громадянство Польщі.

Футболіст зазначає, що коли приїжджає до батьків на Волинь, то йому дуже важко «перелаштуватись» на українську. Серйозно? Після кількох років життя в Польщі вже можна мову забути?

Дуже схоже на бувальщини про хлопців, які, відслуживши у радянському війську, приходили в село і починали «гаваріть па рускі», бо «па українскі какось нє палучаєтса». Отак чогось виходить, що тільки українець поїде і поживе за кордоном, то і дітей називає тільки «по-заграничному» і ніяк інакше, і говорити буде в Україні з акцентом. Якийсь комплекс меншовартості чи що?

До речі, про військо. Як розповів нещодавно Романчук журналістам, він уникнув служби в ЗСУ через те, що підписав п’ятирічний контракт з “Ягелонією”.

Ще одним цікавим фактом є те, що уродженець Ковеля планує трохи пограти з польським громадянством, а потім навіть розглядає варіант знову стати громадянином України.

Разом з тим, волинянин каже, що дуже пишався б, коли б його викликали до лав польської збірної і постарався б викластися на повну, представляючи біло-червоні кольори. А хіба будуть ті біло-червоні кольори рідними? Хіба ж можна «метатися» між прапорами і не знати, чого ти хочеш? Бо ж колись, Романчук був не проти грати за один з турецьких ФК. То виходить, якби йому сподобалось в Туреччині, ми зараз говорили б про Романчука-турка?

За такою логікою, Батьківщина – там, де платять, і там, де комфортно, але ж так не буває, бо ж, як казав колись один мудрий чоловік: «Не завше буває добре і не завше буває зле ».  І чи защемить серце, коли вухо волинянина почує чуже для українця «Jeszcze Polska nie zginęła»? Чи стане воно для нього рідним, і головне, чи стане волинянин своїм серед поляків, чи, може, залишиться чужим в Польщі і перестане бути своїм в Україні?

Чогось згадались слова із вірша-пісні Симоненка: «Можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». А ще згадалося українське прислів`я про двох зайців…

Звичайно ж, осуджувати, а тим більше демонізувати людину не можна, бо колись настане момент, коли кожен буде відповідати за свої вчинки і перш за все перед своєю совістю.

Андрій ПЕТРУШКО