Передпасхальна метушня заполонила Луцьк. Це був той день, коли інстаграмна стрічка почала заповнюватись пасочками, писанками та новими «весняними» манікюрами знайомих. Життя наповнювалось весною. А весна – життям.

У цей період брунькування весни люди не могли не викликати посмішку. Одні були  вже в літніх кросівках і футболках, а інші «парились» в черевиках і теплих пальтах. Та ті й інші почувалися ще якось ніяково.

Дорогою додому  побачила десятки людей, які повитикались із вікон квартир, готуючи шибки до свята.  У період «передпасхального клінінгу» лучан не лякала й висота поверху. Якийсь чолов’яга, висунувши одну ногу з четвертого поверху на вулицю, старанно виконував місію Містера Пропера.  Навіть вікна місцевого гіпермаркету готували до свята. «Чепурні» вікна було видно здалеку, бо на вже помитих залишились жахливі «розводи». Згадала ранішній випуск новин, де розповідали, за скільки можна «замовити» прибиральницю. То що ж це, ми зробилися настільки ліниві, що тепер шукаємо собі робочу силу, чи, може, просто хочемо відчувати себе вищим за когось, самоствердитись у своїх очах?

Зійшла на «своїй» зупинці та направилась у вуличку. Мій погляд зупинився на жіночці, яка вигулювала свого пса просто на сусідній газон. Ще якась бабуся порпалася у клумбі, час від часу припиняла копирсатися, випрямлялась, шукаючи торішні квіткові насадження, а тоді продовжувала роботу. Її сусідка, як наглядач, пильно дивилась з другого поверху, щоб та не халявила. На мить мені це нагадало виправні роботи.

Іду далі. Хтось на своїй присадибній ділянці вже розкладав у землю цибулю, а в когось на клумбі ще цвіли підсніжники, ніби нагадуючи, що буквально два дні тому на цю ж землю падав сніг.

Біля під’їзду стояли чоловіки з нашого будинку, «травили» анекдоти. А біля них на сходах, якими я мала підніматися, лежав бульдог. Як сказали мені, щоб він пропустив – треба його піддобрити. «Він їсть все», – запевнив господар. Трохи понишпоривши в сумці виявляю, що там є лише цукерка «Ромашка». «І цукерки їсть?», – трохи з іронією перепитую. «Їсть!», – чую у відповідь. Розмотую цукерку і даю на долоні собаці. Той спершу принюхується, тоді бере на язик та починає жувати. Мені здавалося, що для нього то була вічність, напевно, уявляв як в мультиках, що це був шмат м’яса.

У мене тоді було враження, що він мене подумки проклинав, коли чи то їв, чи то давився тією цукеркою. Але наступного ранку, йдучи на роботу, зустріла волохатого сусіда з досить щасливим виразом морди після тієї «ромашкової» вечері. Хух! Пронесло!

Чи то він хотів порадувати господаря чи вечеря йому й дійсно була до вподоби, відповідь знає лише той пес.