Доки жити буду – пам’ятати буду той ясний осінній день. Худа кляча тягне напівпорожнього воза. Мати й сестричка сидять ззаду, а на передку – я. За фурмана. Мені цікаво. І навіть чомусь весело. Щоправда, доти доки не переводжу погляд убік батька. Батько, поклавши долоню на ключицю, йде біля воза. Батькові всього-на-всього під сорок, а він уже горбатий. Горбатий від горя. Помічаю, що відвертає від мене обличчя.

Лишень пізніше я зрозумію його. Чоловік уже вдруге покидає рідну землю. Вперше – 1915 року якраз у моєму віці. Може, так само, як і я, сидів на возі на початку своєї важкої дороги аж у Тамбовську губернію в село Лозову, здається, Іванівського району. Там, щоб вижити, мусив пасти вівці у «барина», а потому розпалювати піч у школі й «носити воду школярам». Та ще й вчитися. Хлопчина той сяк-так знав українську мову, а тут одразу ж довелося вивчати зовсім невідому йому «кацапську». І невзабарі стати першим учнем у школі. Збаламучені революцією вчителі пророкували Єгору (так хлопчину називали в селі) успішну кар’єру, але мій дід Петро рвався додому, на рідну Холмщину і залишити напівсироту-сина на чужині не відважився.

У рідному селі чекала спалена хата, і він розмістив багатодітну сім’ю в церковній дзвіниці на цілу зиму. Одначе влітку відомий на всю округу столяр збудував біля крижової дороги нову хату і завів разом із другою дружиною п’ятьох синів до неї.

Гірше спіткало сім’ю Василя Вовчука – залишив у чужій землі п’ятеро дітей у, а з чотирма вернувся у рідні Стрільці – поміж них виділялася карими очима та проворними руками Гандзя, в майбутньому – моя мати.

…Батько мав що згадати. І як банда кракусів безкарно гуляла українськими селами, розпорюючи подушки і пускаючи за вітром пір’я, б’ючи вікна і заливаючи керосином борошно; і як церкву, яка стояла в селі віддавна, у липні 1938 року розвалили; і нарешті, як палили першим на Холмщині його рідне село, де за переказами король Данило збудував по лінії Стрільці-Ратиборовичі заслін (заставу) від азійських ординців.

І ось тобі друге виселення. Про це сьогодні засвідчує сухою канцелярською мовою документ: «Наряду с проведением массово-разъяснитвльной работы немедленно же наши районные уполномоченные приступили до самой эвакуации. Уже 1 ноября 1944 года был отправлен первый эшелон с эвакуированными из села Стрельцы Грубешовского района, состоявший из 26 вагонов, в которых было отправлено 78 хозяйств, насчитывающих 290 человек. Эшелон был отправлен со станции Владимир-Волынский на станцию Ново-Хортица Запорожской области. (ЦДА ГОУ, фонд 1, опис 23, справа 4356).

Що ж то за «массово-разъяснительная работа»? Вона зводилася до того, щоб загітувати нас переселитися в СРСР.  Обіцяли щасливе життя, але люди не дуже вірили, бо перед тим, у 1939-му, дехто вже встиг побувати в «совіцькому раю» і ледь ноги з нього виніс. Серед них – і мій допитливий дядько Володимир Струцюк, який був не проти, аби наш пан поділився своїм майном із бідними односельцями. Одначе дядькові політичні симпатії не знайшли відгуку на Житомирщині, і він ледь вирвався з рук більшовицьких опричників.

Згодом «массово-разъяснительная»  набрала інших форм, відверто погрозливих. «Районные уполномоченные»   заявили, що після відходу радянських військ поляки передушать нас. Власне, в цьому ми й не дуже сумнівалися. Досвід підказував, що такий варіант можливий. Дехто намагався уточнити: «Та то ж наша земля. Віддавна казали: Знай, ляше, по Вепр – наше». Агітатори тільки посміхалися: «Так решили за нас». «А хто решив?» – дехто допитувався. І знову тільки посміхалися.

…Батько мав що згадати. А на горбі, навпроти панського двору, ще раз оглянувся на село. Я зробив те саме. Чомусь захотілося запам’ятати Стрільці на все життя. Запам’ятати уже без старенької церкви й рідної хати, з обпаленою черешнею, що усе далі віддалялася від мене, як і моє обпалене лихоліттям дитинство.

Уже в лісі я зліз із воза й пішов поряд батька. Я ніби заступився батьком од того лісу. Як виявилося – недарма. На нас мала напасти банда Яна Сватка. Але їй завадив загін Холмської самооборони. Він супроводжував нас на відстані пострілу до самого Бугу. Перед Бугом стрільці самооборони повернули назад: аби не потрапити на очі отим «уполномоченным». Хлопці розуміли, що так звані українські буржуазні націоналісти не мають  права виявити свої симпатії до нас, бо можуть лише посприяти тому, що пункт нашого остаточного призначення виявиться не в Ново-Хортиці, а значно далі – приміром, за хребтом Уралу.

У Володимирі-Волинському ми скиталися декілька днів на рампі. Йшов дощ, не було куди сховатися. А як вигулькнуло сонце – дуже зраділи: нарешті благенький одяг просохне. Не відаю чому, та запам’ятався луг навпроти вокзалу, а на ньому мій ровесник, який ішов і на весь луг заводив:

                           Стели, стели, Марино, перину

                            Я до тебе спать прийду!

Може, тому, що дуже хотілося спати. Та ще й на перині! Мелодія цієї пісні – понині в моїх вухах. Це чи не найсвітліше осоння в пам’яті мого вигнанства.

Уже з напіврозбитого товарняка звернув увагу на велику кількість підбитих літаків. Особливо під Києвом. І Дніпро запам’ятав. Широкий і могутній. Справді, рідко яка птаха долетить до його середини.

Згодом до тієї ріки я часто бігав, перепливав на острів Хортицю, блукав по ньому. Зрозуміло, тоді багато чого не знав з героїчної звитяги того острова. І все ж козацький слід у душі вигнанця-холмщака вінзалишив назавше.

У німецькому селі Новослобідка Верхнє-Хортицького району ми мешкали до червня 1946-року.

Наближався страшенний голод. Властиво, він уже гуляв по наддніпрянських селах. Але не лишень він нас лякав. Пам’ятаю, холмщаки колядували:

                            Нова радість стала, яка не бувала,

                            Звізда ясна на чужині нам вже не засяла.

У колгоспі все було не так. І наші люди не сприйня ликолгоспу. Батько зібрався на Волинь. «Звідти ближче до Стрільців», – казав. А як від’їжджав, то й мене взяв із собою. Мати витирала очі краєчком хустини: «Ви хоч не забудьте за нами приїхати»  .

Тепер уже і я мав що згадати. А згодом навіть написав такі рядки:

                           Як ти живеш, село моє?

                            Як маєшся за синім Бугом?

                            Як небо там твоє жиє?

                            Із Богом чи уже без Бога?

                             Як спочива мій родовід

                             на цвинтарному хрестоносці?

                             Як мій прапрадід, прадід, дід?

                             Не вивернуто їхні кості?

Нещодавно я побував у рідному селі і можу відповісти: то як і з якого боку підходити до кладовища. В першу чергу на цвинтарі впадає  у вічі сміттєзвалище.

Відомий український письменник,  Почесний громадянин Луцька, заслужений діяч мистецтв  України Йосип СТРУЦЮК