Цієї весни минає 70 літ від трагічних подій, коли сотні тисяч українців втратили не просто свою землю, а коріння роду. Спочатку у 1944-1946 роках майже півмільйона українського населення Холмщини, Підляшшя, Надсяннята Лемківщини було вивезеной розкидано по всій Україні. Тих , хто таки залишився за Бугом і не поїхав у Радянську Україну, у 1947-му дотиснули операцією «Вісла», яку комуністична влада Польщі започаткувала 28 березня за активної підтримки та ідейного натхнення СРСР, що мав неабиякий досвід у знищенні непокірних народів Формальним приводом для цього стала загибель 28 березня 1947 року в бою з боївкою УПА заступника міністра оборони Польщі генерал-лейтенанта Кароля Свєрчевського.
 
Ось як офіційно звучало повідомлення про цю подію:«Двадцять восьмого березня цього року близько десятої години ранку під час службової поїздки на дорозі Сянок — Балигород від куль українських фашистів УПА загинув генерал- лейтенант Кароль Свєрчевський, другий заступник міністра національної оборони, колишній командувач Другої армії, герой битви за Нису Лужицьку. Тіло буде перевезено літаком до Варшави. Дата похорону буде повідомлена». І вже наступного дня у Варшаві відбулося термінове засідання Бюро ЦК Польської Робітничої Партії, найвищого органу комуністичного режиму в Польщі, на якому обговорювалися питання похорону генерала, а також прийнято рішення «Терміново переселити українців і змішані сім’ї на «терени одзискане» (насамперед північної Прусії), не створюючи компактних груп і не ближче, ніж 100 км від кордону». Тобто була дана відмашка на початок операції «Вісла». Постанова Пролті бюро від 29 березня 1947 р. стала «юридичною підставою» для масової депортації українців. Уже 28 квітня 1947 р. частина дивізії Війська Польського приступила до її реалізації. 150 тис. українців, а також членів змішаних сімей у примусовому порядку були виселені й змушені селитися на так званих возз`єднаних землях на північному заході Польщі у новостворених воєводствах — Вроцлавському, Гданському, Ольштинському, Познанському і Щецінському. Їм заборонялося оселятися ближче як за 30 кілометрів від воєводських міст (обласних центрiв), не ближче 50 кілометрів від сухопутного і 30кілометрів – від морського кордонів, навчати дітей українською мовою i видавати газети.
 
Зквітня до липня 1947 року оперативна група «Вісла» провела357 бойових акцій, внаслідок яких було ліквідовано 1509 повстанців, знищено 1178 бункерів і криївок, заарештовано майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА в Закерзонні. За даними Українського інституту національної пам’яті 3936 осіб, підозрюваних у співпраці з УПА, було ув’язнено в концтаборі Явожно, з них 823жінки, 27 священників. Внаслідок катувань загинуло близько 200 бранців.
 
Комуністична влада Польщі з особливим завзяттям взялася замітати сліди української культури на історичних українських землях — знищували пам`ятники, храми, кладовища, тобто все, що ідентифікувало українство. Ліпшої нагоди витравити український дух годі було й чекати…
 
Так було виконано обіцянку Йосифа Сталіна ,який ще на Потсдамській конференції(липень-серпень 1945 р.) заявив, що Польща буде країною без національних меншин. Офіційною точкою відліку, коли українцям не стало місця на своїй землі, вважається9вересня 1944 року, коли Микита Хрущов від УРСР та Едвард Осубка-Моравський із боку Комітету національного визволення Польщі підписали Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян — із території УРСР. «Зайве говорити про “добровільну взаємну репатріацію” населення, як зазначено в угоді, бо ніхто i ні в кого про неї не питав. Переселяли брутально, по-бандитськи, зчисленними жертвами. Досить згадати села Піскоровичі, Пікуловичі та Малковичі на Перемишльщині, де сотні людей, від немовлят до стареньких, загинули від польських боївок, або як викинули з палати Перемишльського єпископа Йосафа та Коциловського в кріслі на автовантажівку, бо він категорично відмовився виїжджати та агітувати за виїзд парафіян у СРСР»(Володимир Бадяк, заступник голови товариства “Надсяння”, професор Львівської академії мистецтв). У такий спосіб СРСР убивав одразу двох зайців: Москва ніби залишалася осторонь цього процесу, мовляв, не ми, а УРСР підписувала угоду, щоб потім не було ніяких претензій. З іншого боку, вона хотіла таким чином піднести авторитет нелегітимного Комітету національного визволення Польщі. З майстерністю досвідченого інтригана, не забруднивши ані рук, ані репутації, Кремль вирішив долю майже 700 тисяч українців, яких позбавили історичної батьківщини. Був ще й третій політичний зиск для Москви — вигнавши українців із Польщі, повністю знищували економічну та соціальну базу УПА. Новому комуністичному режимові Польщі треба було розпорошити українську національну меншину та асимілювати її. І це було справою «надзвичайно важливою, вирішальною щодо результатів подальшої боротьби з бандами УПА». Саме страх перед Українською повстанською армією, яка до останнього захищала українців на їхніх землях, підштовхнув комуністичну владу Польщі до цього кроку. Це з комуністичних циркулярів того часу бере свій початок польська риторика про УПА, бо вже в офіційній версії загибелі генерала Свєрчевського фігурує вислів «українські фашисти УПА». Кремль активно його використовує й донині, і деяка частина польського суспільства теж. Комуністичні ідеологеми міцно засіли у мізках не лише росіян.
 
Історики , в тому числі й польські, тільки після падіння комуністичного режиму в Польщі, привідкрили таємницю довкола імені генерала К. Свєрчевського та його вбивства. Бо, як написав історик Богдан Гальчак, якщо серйозно сприймати операцію «Вісла» як покарання українського населення за смерть однієї людини, то це б була одна з найсуворіших репресій в історії людства. Якби Свєрчевський не загинув під Балигородом, операція з примусового виселення українців була б все одно проведена, а комуністична влада знайшла б інший привід виправдати в очах громадськості цю жорстокуоперацію.У посткомуністичні часи почав розвіюватися і героїчний ореол довкола постаті самого генерала. Бо виявилося, що він, герой Польщі, іменем якого були названі вулиці, площі,громадські об’єкти (навіть музей був заснований), 25 років прослужив у Червоній Армії, і лише 4 роки — у Польському війську. З 1918 року Кароль Свєрчевський був членом більшовицької партії Росії . До речі так і не досліджено, на чиєму боці він воював, будучи професійним радянським військовим з 21-річного віку, у1920—1921 рр під час війни війна між Польщею і Радянською Росією та де він був у вересні 1939 р., коли німецькі нацисти напали на Польщу. Сьогодні вулиці його імені перейменовані, ліквідований і музей,а пам’ятником ніхто не опікується. Ім’я генерала Свєрчевського зі списку героїв перейшло у розряд постатей, яких поляки мають соромитися, а не гордитися. Та вигнаним із рідних домівок українцям Польщі від того не легше. Для нихім’я цієї людини назавжди буде ототожнюватися із операцією «Вісла» та депортацією.
 
… А мені пригадався лист Євгена Коваля з Хмельницької області, якого отримала від цього незнайомого чоловік саме тоді, коли в пресі почали активно писати на тему тема українсько-польського протистояння і Волинської трагедії. Він читав мої матеріали й чомусь вирішив поділитися своїми спогадами та роздумами. Таких листів я ще не отримувала ніколи:сорок сторінок із шкільного зошита у клітинку, списаних дрібним почерком, у яких було закумульовано весь трагізм українців-вигнанців, увесь біль, який і досі живе у серці кожного з них. Автор аркуш за аркушем ділився пережитим, роздумами, згадував рідні місця своєї малої батьківщини, на яку вже немає повернення. Хіба що у снах. Нещодавно вкотре перечитала цей дивовижний лист-сповідь, за яким можна писати не просто книгу, а підручник української історії. Правдивої, справжньої, не причесаної, не відбіленої і трагічної. Пан Євген — уродженець українського села Липа, розташованого неподалік Перемишля. «Наше село Липа розташоване між польським селом Борониця, присілком Просада, селом Малова і Бірчою. Майже кожного дня на возах поляки їхали через ці села. І на цьому маршруті вони займалися грабунком наших сіл і полюванням на людей. Особливою жорстокістю відзначався садист, прізвища та імені якого ніхто не знав. Але хтось із селян помітив, що в нього немає одного ока і тому прозвали Сліпаком. Він проживав у Борониці. Згодом взнали, що те око він залишив на Волині і за нього тепер мстить нашим селянам.
 
Майже щодня було чути тривожні слова: «Поляки їдуть». Треба було ховатися. Єдиним порятунком для людей були криївки. Вони були в кожній хаті, стодолі, на городі. А в нашій хаті батько на всяк випадок зробив її навіть у грубі. Правда, в ній могла заховатися тільки одна людина. Які тільки маскування для криївок не придумували селяни. У нашій хаті грубка зверху накривалася вічком, на яке насипали зерно ніби для сушіння, а насправді для конспірації. Підлітком не раз сидів у криївці, холодній, сирій і темній, під землею. Повстанці називали її живою могилою, тому що більшість з них гинули в криївках. Якщо облава заставала в хаті чи стодолі, то ще могли якось врятуватися, а в криївках ні. «Зимою 1945 року морозного ранку я прийшов до свого сусіда і в кімнаті побачив чоловіка середніх років у святковій одежі. Він сидів за столом, обнявши голову руками. На моє привітання не звернув ніякої уваги. Потім я зайшов до другого сусіда, у нього побачив якусь жінку із хлопчиком років 10-11. Потім довідався, що ті люди із села Павлокома, яке знищили поляки, а вони втекли і так врятувалися. Чоловік розказав, що він врятувався завдяки криївці, яка була в хаті у стіні. У криївці їх було троє. Поляки догадувалися, що в стіні може бути криївка, тому їх прострілювали. Він врятувався тільки тому, що куля потрапила в саме серце чоловіка, який стояв посередині. Він без звуку тихо присів і поляки нічого не почули. А жінка розповіла, що вона ранком йшла із сином на службу Божу. Польські шовіністи вдерлися до церкви. Першим був розстріляний священик, він упав перед вівтарем, тримаючи в руці хрест. Потім почалася екзекуція чоловічого населення, відбирали віком від 10 років і старших. Виводили за церкву і там розстрілювали. Жінка врятувала свого сина, бо переодягнула його у сукенку дівчачу. Була зима, люди, застані зненацька, тікали з хат босі й залишали на снігові криваві сліди відморожених ніг».
 
«На початку осені 1945 наше село зайняла частина польського війська. І попередила селян, щоб готувалися до виїзду. «Тут Польща, — це не ваша земля. Забирайтеся на свою Україну, яку ви так любите!» — заявили вони. І жовніри вигнали нас з села. Неподалік містечка Нижинковичі Львівської області на одній фірі, запряженій коровами, нас шестеро душ переїхали польсько-радянський кордон. У Нижинковичах людей,вози, худобу було повантажено в товарні вагони-телятники і нас повезли на схід. Куди — ніхто не знав. Везли аж два тижні. Возили чомусь по всій Україні. Люди плакали, хвилювалися, думали, що везуть в Сибір». Виявляється, родина пана Євгена два тижні їхала в Гусятин… Тернопільської області.
 
Окрім болючих спогадів, Євген Коваль, не історик, не вчений, а простий чоловік зробив глибокий історичний аналіз нинішнього становища України та причин того, чому ми ніяк не виберемося із трясовини бездержавності: «У 30-их роках 20 століття українці зламалися, втратили свою національну свідомість, перетворилися в принизливий народ, який став називатися «колхозниками». Основним сенсом життя для нього став принцип виживання, пристосування до влади. Надто багато ін’єкцій проти українського націоналізму він отримав від радянської влади. Було зроблено все, щоб він боявся таких слівяк «Україна», «українець», а з часом їх забув зовсім і замість них вживав «радянський народ», «радянська Батьківщина». Зараз Україну розділяє на східну і західну не річка Збруч, вона не широка і не глибока, а 30-і роки минулого століття з їх наслідками. Це українська Голгофа. На схід від Збруча в селах Поділля можна почути таку розмову : «Яка різниця, якою мовою хліб називається?Головне, щоб він був хлібом», або «Бандери і чеченці — одна нація», «у наших негараздах винна незалежна Україна» і т. п.»
 
Закінчив свою сповідь пан Євген так: «Я щоранку прокидаюся раніше, щоб прослухати музику гімну України (може, дочекаюся почути його слова), стараюся не заснути, щоб і в нічний час його знову послухати. Ця мелодія кожен раз нагадує мені про мою малу батьківщину, бо ж написана М. Вербицьким у нашому краю, якому не знайшлося місця в соборній Україні. Селяни наших сіл розселені по Україні, а селяни села Явірник — по всій Польщі (для якнайшвидшої асиміляції). Від нашої малої батьківщини залишилася і вічно житиме тільки мелодія гімну «Ще не вмерла Україна», яка нагадуватиме нашим нащадкам, чиї ми сини, яких батьків… Тепер, після півстолітньої давнини, прокинувшись іноді серед ночі, я думками лину в Закерзоння, в моє село. Завдяки моєму природному комп`ютеру-пам`яті блукаю стежками, дорогою села, виходжу на Тернаву (горб) і бачу село як на долоні: церкву, читальню, школу, хати, пам`ятаю, хто в якій хаті жив (то долішній кінець села, його половина). Чую крики і сміх дітей, гавкіт собак, кукурікання півнів, бачу, як із коминів піднімається вгору дим (у хатах уже готують вечерю). Біля підніжжя Тернави проходить дорога, якою не раз із сусіднього села Явірник через наше село Бірчу на Перемишль проїжджав Михайло Вербицький і його батьки, бо проживали в Явірнику. Серед села найвище дерево — верба, скільки їй років, ніхто не пам`ятає…»
 
…Напевне, такі картини-привиди з минулого приходять безсонними ночами до всіх українців-вигнанців, які назавжди втратили свою малу батьківщину. Та хіба батьківщина буває малою?