Попередньо нагадаємо,що Олександр Опанасович Рисак (11 травня 1939 — 29 жовтня 2003) – український літературознавець (доктор філологічних наук,професор,поет,педагог). Народився в українському селі Вишневі на Холмщині. У п’ятирічному віці депортований разом з батьками у Сталінську (нині Донецька) область. Звідси родина переїхала на Волинь. Закінчив шкільний відділ Сокальського педучилища,пізніше філологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка та факультет журналістики Вищої партійної школи в Києві. Вчителював у Ратнівському та Локачинському районах,був на комсомольській та партійній роботі.
 
З 1976 року до передчасної кончини працював у Луцькому педагогічному інституті та Волинському державному університеті ім. Лесі Українки. Завідував кафедрою,обирався деканом філологічного факультету і факультету україністики,обіймав посаду професора кафедри історії та теорії літератури,на основі особистих архівів створив лабораторію лесезнавства. Автор двох сотень наукових публікацій,а також монографій: «Животворный источник духовного вдохновения: Поэзия Леси Українки в руських переводах» (Львів: Вища школа,1981); «Лесин дивосвіт» (Львів: Світ,1992); «Мелодії і барви слова: Проблеми синтезу мистецтв в українській літературі кінця XIX — початку ХХ ст.» (Луцьк: Надстир`я,1996); «Найперше музика у слові» (Луцьк: Вежа,1999); «У вимірах самостійності і спокуси владою: три драматичні поеми Лесі Українки — «У пущі»,«Кассандра»,«Камінний господар» (Луцьк: Вежа,1999) та інші.
 
І,звичайно,він писав поезію. Принагідно згадаймо книги віршів Олександра Рисака «Не сотвори собі кумира»,«Сьома нота печалі»,«Спрага білого причастя».
 
Він умів бути невтомним. А ще володів незбагненно-унікальним даром – НІКОЛИ не хворів на таку типову (особливо в середовищі літераторів) недугу чорної заздрості. Олександр Рисак,навпаки,мав і вроджений талант радіти,даруйте за подвійну тавтологію,кожному талановитому твору. Він,уже знаний літературознавець (спершу як кандидат,а відтак – як доктор філологічних наук) дитинно тішився з приводу кожного творчого успіху (чи навіть натяку на успіх) побратимів і посестер по перу. Особливо – волинян. Причому навряд чи хтось був так обізнаний з перебігом літературного процесу,як ерудит,письменник з дивовижним чуттям слова Олександр Опанасович.
 
Але свою життєву миттєвість він сприймав крізь вразливе серце Поета з великої літери:
 
Я красою природи вчарований,
Дивовижними барвами й звуками.
 
Олександр Рисак умів щомитєво дивувався,зізнаючись:
 
Все на світі має таємниці –
І земля,й повітря,і зело.
Носять їх на крилах віщі птиці,
Воду розсекречує зело.
 
Зазвичай він не вдавався до дидактичних настанов,хоч і був улюбленцем студентства як Луцького педінституту,так і Волинського університету імені Лесі Українки. Та й у своєму поетичному повчанні-заклику радше саморозкривався,висповідовувася,аніж був категоричним. Він засвідчував вірність українській прадавній мистецькій традиції: від «Слова о полку Ігоревім» – до Михайла Коцюбинського,Богдана-Ігоря Антонича,Павла Тичини,Ігоря Калинця:
 
Мов той язичник,Сонцю вклонися
І причастися щедротним дощем.
 
Олександр Рисак у своєму слові (як митець-філософ) жив усвідомленням того,що «є вияви єства в безмежнім космосі,є космос,що вміщається в людині» («Костеві Шишку»). Наче інтуїтивно відчуваючи подих фатуму-неминучості,намагався не запізнитися. У цьому сенсі – і виплеканий ним музей Лесі Українки у луцькому виші її імені,й кабінет (лабораторія) Лесезнавства,що стане Інститутом вивчення життя та творчості геніальної доньки нашого народу.
 
Коли перечитуєш Олександра Рисака,який завше вболівав за державне прийдешнє України,мимоволі ловиш себе на думці,наскільки пророчими були (і залишаються) його візії:
 
Є ситуація,коли нема ще нації,
Є ситуація – й нема поводиря.
 
Тож нині клич-доровказ Поета «За Україну! За соборну святість І за її Величність – Рідну Мову!» не тільки актуальний,а й рятівний. Особливо зараз,коли на московський месіанізм,втілюючи в життя лиховісно-безбожну доктрину «Русского мира» окуповує Україну зі сходу та півдня,а реанімований польський шовінізм готовий завдати удару з заходу.
 
Олександр Рисак ніколи не був бранцем заполітизованості. Його також не вабила влада,адже,напевне,надто добре знав,яка ціна розплати за уявне перебування на ілюзорному олімпі. Ні,він не осуджував колег-літераторів зі спілчанського середовища за кон’юнктурні «паровози»,патологічний переляк і героїзм за чаркою. Радше співчував. Будучи незахищено-відвертим (нерідко максималістом),Олександр Опанасович усе частіше сумно всміхався,слухаючи тиради ревнивого,загостреного атмосферою печерної провінційності,бахвальства невдах,які імітували талант. Рисак,поет-інтелектуал,намагався зазирнути в сутність земної трагідрами «Я»,подумки дискутуючи:
 
– Навіщо біль людині?
– Щоб знати,де межа.
– Для чого плач людині?
– Щоб бачити печаль!
 
Можливо,він дослухався до попереджуючого голосу інтуїції,адже «Тривожний вечір,сумовитий,Де все уже помічено. Життєву чашу ти вже випив. Душа запрагла вічності». Бачачи,що «небесна баня заясніла свічами»,поет,який так любив максими зі словом «запричащуся»,зізнався:
 
Ловлю мовчання,
Що зоріє вічністю.
 
Наче гортаючи книгу пам’яті,згадую Олександра Опанасовича. І коли ми дискутуємо в переповненому автобусі «Нововолинськ-Луцьк» (через Локачі),і коли сиво самотніє на ранковому Театральному майдані Луцька після звістки про смерть молодшого брата… Ось він у Нечимному (в товаристві Йосипа Струцюка) тішиться знайденим грибом. А от із Іваном Чернецьким,розсипаючи жарти,прямує з букетом квітів когось вітати. А ось захоплено читає книгу Ігоря Павлюка,зустрічається з Миколою Куделею,Петром Махом,Миколою Жулинським,Віктором Ревухою,Миколою Кумановським,Василем Геєм… Та найчастіше він священнодіє перед найрізноманітнішою аудиторією,яка ловить кожне слово. Адже,будьмо відверті,на Волині хіба що один-єдиний Рисак адекватно сприймав літературний процес. До речі,його оцінки не лише авторів поезії,а прозаїків виявилися цілком пророчими. У тому числі – не тільки в літературознавчих текстах,а й у поетичній формі катрена:
 
Усяка проза є: фальшива і не дуже,
Є акційна,є й сяка-така.
А є ще справжня: філософська,мужня –
Така у Лиса і Панасюка.
 
І це,зауважмо,було констатовано задовго до того,коли з-під пера Володимира Лиса з’явилося «Століття Якова»,а з-під пера Миколи Панасюка «Я – Іван Франко». Однак гляньмо також правді у вічі,Олександр Рисак писав,підтримуючи чи не всіх земляків-літераторів,а натомість йому віддячували мовчанням або проханнями славослів’їв.
 
А тим часом Поет,долаючи біль невиліковної недуги,вже звірявся в прощальному слові:
 
Вслухаюсь у звуки мінору,
Цілую святий оксамит,
Лечу ув незнані простори,
Де вічність – одна тільки мить.
 
Ми,Йосип Струцюк та автор цих рядків,встигли зустрітися з Олександром Опанасовичем,коли йому залишалося ще зо два тижні земного шляху. Тоді,у квартирі Рисаків,що поряд із залізничним вокзалом,говорили і про літературний конкурс «Неповторність»,і про нові письменницькі таланти,й про погоду… Ми наче захищалися словами,хоча все розуміли без слів. Про це промовляли затаєні сльозини в очах Віри Михайлівни Рисак,Йосипа Георгійовича Струцюка,зболений погляд Олександра Опанасовича.
 
А вже під завісу жовтня,13 років тому,в Гаразджі ми прощалися востаннє. Тоді ж прозучали ці строфи:
 
ЗУСТРІНЕМСЯ ПІСЛЯ ПРОЩАННЯ
 
Пам‘яті Олександра Рисака
 
Сліпучесніжне волосся,
І крейдяне
обличчя.
Матінко сива Осінь,
Чом в Вас заплакані вічі?
Що ж так завчасно Ви,Зимо,
Студите сонце у серці…
Студите сонце у серці…
Пане Професоре,йдімо
Із території Смерті.
Брате Поете,Вас травні
Ждуть – не діждуться одвіку.
Падають сльози прощальні
В тінь журавлиного крику.
Стрінемся після прощання
(Попри земну минущість):
Неба вкраїнського баня
Жде на всі наші душі.
 
Вкотре нагадуючи про непоправність втрати,водночас не забуваємо,що письменник,незважаючи на хронологічні рамки земної долі,живе доти,доки його слово має читача. Ця істина оптимістична й справедлива. Тим паче,що йдеться про незгасну життєдайну енергетику слова світлої пам’яті Олександра Рисака.