Нарешті письменниця, у життєписі та творчості якої присутня Волинь, стане Шевченківським лауреатом. Як вже писала «ВП», після підбиття підсумків третього (завершального) туру конкурсу серед літературно-мистецьких творів у  номінації «Публіцистика, журналістика» високу оцінку Комітету отримала книга Оксани Забужко «І знов я влізаю в танк…».

Тож відповідне подання про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка 2019 року авторам, твори яких стали переможцями третього конкурсного туру,  вже внесено Комітетом на розгляд Президенту України. До речі, востаннє письменник-волинянин отримував таку відзнаку 15 років тому (тоді, 2004-го, лауреатом став Василь Слапчук).

Але чи варто «приписувати» Оксану Забужко, яка проживає в Києві, до нашого краю, зокрема – до Луцька? Поза жодним сумнівом – так.  Зрештою, про це вона сама неодноразово  однозначно заявляла. Скажімо,  2017-го, коли у рамках міжнародного фестивалю поезії «Meridian Lutsk» презентувала книги малої прози «Після третього дзвінка вхід до зали забороняється» та  публіцистики «І знову я влізаю в танк», то зізнавалася, що «крім Києва, Луцьк – єдине місце і місто на планеті, про яке я можу, маю нахабство сказати, МОЄ». Тоді, 8 жовтня, Оксана Забужко аргументувала:  ««Доказ того, що Луцьк для мене особливий, – уже сама ця зала. Тому що саме в цій залі у 1958-му році на обласній вчительській конференції познайомилися мої батьки».  Тут, у Луцьку, казала вона, знову вдається «дивитися на світ тими ж дитячими очима, ти починаєш знову любити людей і тобі хочеться ділитися з ними всім найкращим».  А ще згадувала: «А кількасот метрів далі вниз по вулиці Винниченка, куди я пройшлася перед нашою зустріччю подивитися, як воно зараз виглядає, – будинок (там такий елегантний польський класицизм) офіцерів. Зараз там іржава така брама, на якій написано, що це Луцький технічний університет.

У 1965 році саме там відбувся мій перший публічний виступ. Я читала вірш Тичини «А я у гай ходила по квітку ось яку» і була єдиним україномовним читцем на тому дитячому ранку».

Тож, якщо іноді стверджують, що письменник – родом із дитинства, то ця аксіома стосується й луцького періоду життя Оксани Забужко. Та й не тільки. Цілий ряд її поетичних, прозових, публіцистичних текстів має волинське  підґрунтя, включаючи не тільки захоплююче-натхненні, але й вистраждано-болісні моменти.  Власне й тому одна з найяскравіших, найталановитіших і найскладніших  письменниць сучасності могла б мовити вслід за своєю геніальною попередницею, що «найрідніший-рідний край Волинь».  Звідси – джерело її творчості. Тут, у Луцьку, народилися перші вірші Оксани Забужко (читала з двох років, писала «з дописемного віку»).  Тут, вона розпочала творчий шлях, усвідомлюючи: «Мої предки були не вбогі на мечі та священні ножі. З моїх предків, хвалити Бога, заволокам ніхто не служив». Тому й констатує (цитую «Київ»): «Мені пощастило на старті. Я глибоко переконана, що духовна спадковість – один із визначальних «силових тяжів» людської долі. Знаю свій родовід  до ХVІІ століття… Приходиш до розуміння: твоя родинна трагедія нереалізованості є головною парадигмою історичного буття України».

Кожна книга Оксани Забужко – з виразним власним творчим обличчям. Тому й нерідко  вони «збурюють»  українську тишу, дають підстави для  «схрещення мечів». Та які  б «ярлики» не навішувалися,  творчість Оксани Забужко – явище європейського масштабу. У цьому неодмінно   переконаються і прийдешні покоління українців. А збірка «І знов я влізаю в танк…» – це справді, як зазначає  Державний комітет телебачення і радіомовлення України, «книга для тих, хто не уникає чесних відповідей на нагальні питання і переймається викликами, які ставить перед українцями сьогодення. Тут ідеться про химери «поневоленого розуму» та про нові маски й форми, яких набуває в епоху мас-медіа давня війна, про пошук героїв, про знакові постаті й тексти, а зрештою про те, як гідність і спротив нав’язаним правилам гри дають нову надію європейській цивілізації. Це ексклюзивний репортаж із гарячих точок інформаційного фронту, де триває боротьба з забуттям і байдужістю, які мало не коштували нам держави».

Десь із півтора десятка  років тому Оксана Забужко відповіла на мої запитання для одного з волинських видань (відтак це інтерв’ю було опубліковане  в збірнику есеїв і діалогів «Під куполом спільного неба»). Нині, з відстані часу, розумієш: ці «сповідальні» думки – й візія нашої славної краянки, чия творчість направду унікальна.

Тож – кілька цитат, якими не можу не поділитися з  Вами, читачу: «Не думаю, що якесь інше місто змогло б мені  забезпечити тоді, в 1960-ті, Тож таке вроджене відчуття органічної й, головне, повноправної  приналежності до європейського культурного кола.  Пам’ятаю, як, бавлячись у дворі нашого будинку по тодішній, даруйте, Радянській,  розігрувала сцени з уявного історичного фільму (!) про з’їзд європейських монархів у замку Любарта, – так була вразила дитячу уяву розповідь, що саме тут, у нас,  був колись такий, по-сучасному кажучи, «Брюссель»… Тоді ще в ходу між дітей були україномовні лічилки (хоч взагалі будинок був переважно російськомовним, «офіцерським»!), і так природно звучало серед хрущовських п’ятиповерхівок: «Бігли коні під мостами золотими копитами, азь, бязь, вийшов князь!» – князь, само собою розумілося, той, що в замку сидів… Такий  дитячий  досвід потім назавжди забезпечує тобі стійкий імунітет проти всіх  «малоросійських» меншевартісних комплексів – отих, коли «і ми, Химко, люди», бо нам чи то австрійський Франц-Йосиф конституцію дав, чи то московський Петро «вікно в Європу» прорубав (слухаючи таке, хіба що плечима стенаєш). Знання, усвідомлення – це вже потім, від Києва, а от той підшкірний, на рівні інстинкту впечатаний образ «княжої України» – цього в дорослому віці «не купиш»,   і цим я, безумовно, завдячую Луцькові»;

«І ще, видно, якась у цій землі таїться особлива жіноча енергетика…  Коли-небудь, коли буде складено повну історію української жіночої літератури, в ній виявиться такий «географічний зсув» у бік Волині, що народ роти пороззявляє! Починатись ця історія буде  1575 роком – із луцької шляхтянки Олени Жоравницької-Копоть (це шалено цікавий сюжет, який у нормальній країні давно  був би екранізований, белетризований і взагалі відомий кожному школяреві!). І будуть у ній Леся Українка, і Оксана Лятуринська, ну і Оксана Забужко теж, куди ж дінешся… Так що з містом народження мені, як бачите,  дуже й дуже  пощастило»;

«Про цю книжку («Польові дослідження…», – В. В.) :вже стільки написано, і стількома мовами, і стільки висунуто різних інтерпретацій, що не мені судити, котра «правильніша»… Та й не авторське це діло, по правді сказавши. Ти пишеш своє,  читач потім у твоєму тексті відчитує  щось своє – що кому ближче, – із цього народжується те третє, задля чого ми всі й працюємо: культура як діалог».

Тоді письменниця на запитання, що дає силу працювати у слові, відповіла, наче дивуючись і розтаємничуючись: «Та слово само ж собою є джерелом сили – колосальним, дужчим навіть за кохання! Сили треба не на те,  щоб писати, а на те, щоб жити – щоб витримувати життя і все, що люди з ним роблять». А відтак бажала « і собі, і волинянам, і всім добрим людям мужності і віри. Адже нам справді воздасться по нашій вірі, і всяке впадання у зневіру, в оте типово українське «ет, усе  одно нічого не вийде», є в дійсності тяжким гріхом, який паралізує душу. Тож бережи нас Боже од душевного паралічу – в будь-яких його формах!»

Хіба ці слова  Оксани Забужно (як і всі її книги!) по-особливому не актуальні зараз?

Віктор Вербич

P.S. З-поміж світлин Оксани Забужко – й опублікована нею на своїй сторінці у Фейсбуці (листопад2018-го): «Плаття твоє із ситцю /Знов по ночах мені сниться…» Луцьк, Волинський педінститут, філологічний факультет, татові студентки-п’ятикурсниці, рік десь 1963-65-й (те, що в нижньому ярусі, – це я)».