Істини, своєрідні життєві дороговкази,  передовсім – у книгах книг: для християн – у Біблії, мусульман – Корані, юдеїв – Торі. Водночас кожна людина, яка працює у царині художнього слова, вільно чи невільно намагається наблизитися до сутності буття, таїни земних шляхів.  Аби, свідомо чи ні, вкотре, по-своєму (із правом на помилки)  жити, лишати себе в творчості, тобто – бути з Творцем, навіть коли зодягаєш маску атеїзму чи нігілізму.

Врешті-решт, читаючи великі і малі прозові полотна, поезію, есеїстику, перетворюємося у  бранців  не  тільки  композиційних колізій, сюжетних перипетій. Зазвичай тримаючи олівець,  стаємо, у кращому випадку,  «ловцями» лаконічно сформульованих  афористичних одкровень. Ці речення підкреслюємо, перечитуємо, цитуємо, запам’ятовуємо. Правда, нерідко «упіймати» їх і не таланить – тоді розуміємо, що або книга пустопорожня, або просто текст наразі ще не пускає у свій світ. Тож треба почекати, аби згодом  знову  її розгорнути та спробувати щастя/нещастя чтива.

У переважній більшості  обдаровані письменники  пропонують словесні лабіринти, нетрі, пробившись крізь які, читачеві таки вдається «виловити» бодай кілька дивовижних осяянь-одкровень (без занудної, відштовхуючої педагогічної дидактики) . Та є поодинокі талановиті винятки.  Один із них – унікально чесний майстер слова Петро Сорока (6 січня 1956 – 5 червня 2018 року), який, навіть крізь призму фізичного болю у буквальному розумінні, творив натхненні книги-сповіді,  вдячно повертаючи погляд до Неба.  Цих  істин – як розсипів  достиглих зір в опівнічній   безхмарній високості.

Письменник-філософ Петро Сорока, зізнаючись: «Спримирений і умиротворений,  мандрую краєвидами часу, і ця мандрівка ніколи не припиняється», обрав/створив  жанр  денників.  Він  розтаємничував , що «денник вимагає душевного спокою і умиротворення, сонця в душі… Сприймаю денник як упивання життям,  коли радість подивування від цього світу хочеться передати іншим».  Натомість волинянка (уродженка села Почапи Любомльського  району)  Марія  Якубовська (Маткобожик), екс-голова Львівської письменницької організації, роздумуючи про  специфіку жанру денників Петра Сороки, зазначає: «Сповідь? Надто банально, бо автор, аналізуючи події життя, вчинки свої і своїх друзів,  не стільки хоче  розповісти про те, що відбувалося з ним, скільки провести місток у майбутнє.  Ці  епізоди – кладка до вічності».

Тому, аби «не  розтікатися мислію по древу», запричастімося (термін  професора Олександра Рисака) цим незгасним світлом, яким дихає слово  світлої пам’яті Петра Сороки.  Можливо,  ці істини-одкровення, суб’єктивно вибрані  автором публікації у «ВП» з текстів денників і довільно згруповані за тематикою, стануть для  когось духовною опорою, своєрідним дороговказом у мить сумніву чи відчаю.

Бог,  віра, молитва, душа:

«Хочеш почути голос Творця, шукаєш з ним діалогу – відкрий Біблію»;

«Треба молитися отак: не відніми у мене, Господи, іскру радості, дай мені можливість роздмухати її в полум’я щастя»;

«Мене хвилює і по-справжньому переймаюся тільки одним – Великою Зустріччю з Богом.  На все дивлюся тільки крізь призму цієї  зустрічі – зустрічі-звільнення, зустрічі-прозріння, зустрічі-осяння»;

«Навіть коли людина втрачає все, молитва залишається останньою і невідійманою опорою. Молитву, як душу, не відніме у неї ніхто»;

«Хоча, що душі до тіла – вона відбуває свій термін покарання»;

«Вірі і страх Божий – дві сили, що тепер володіють мною. Страх випливає з віри і навпаки. Якщо забрати одну із цих двох складових, то  світ перетвориться на суцільну загадку»;

«Тільки Бог має право судити»;

«Богохульство принижує не Господа, а людину»;

«Тільки Бог вдихає душу в написані нами слова»;

«Якби Господь  хотів,  щоб на Небо вела одна дорога, то легко вчинив би це. Очевидно, Його влаштовують незліченні шляхи і ненастанні людські пошуки»;

«Нічого доброго в нашому житті без  Божого благословення бути не може.  Але як довідатися, що благословляє Господь? Єдиний непоминальний індикатор і суддя – душа.  Наші мрії і поривання – це, як правило, знак того, що душа почула голос Духа Святого.  Треба мріяти, бажати, хотіти слухати голос  душі. Вона не підведе, не обмане»;

«Люди моляться – і Вища Сила приходить на допомогу… Вірю також, що дієвими є й інші вірування – іудаїзм, буддизм, мусульманство… Але найкоротший шлях до спасіння, безперечно, через  Христа»;

«Віра для мене – синонім щастя»;

«Віра – велика благодать. Це відчуття Божої всеприсутності,   яке дається з неба».

Життя, смерть, вічність:

«Якщо не помираєш, значить,  ще Господь чогось чекає од тебе»;

«Життя тече, як сльоза по щоці»;

«Ось ти стоїш перед лицем вічності, наближаєшся до неї з кожним кроком, кожним подихом – і це щастя, ціни якого навіть не можеш скласти. А творчість – тільки окрушина тої радості, легке, світле дотикання»;

«Життя вимірюється не літами, а рівнем осягнення цього світу, глибиною відчутого і пізнаного»;

«Коли тіло стомлюється і зношується, і відчуваєш, що далі  жити не годен і не хочеш, дом’якаєш серцем – і тихо випрошуєш у Господа забрати тебе з того світу;

«Іноді кажу собі: життя поета починається після його смерті»;

«Життя – таємниця»;

«Як живеш – так і помиратимеш. «Страшна смерть грішника, легка смерть праведника». Та не завжди, на жаль, не завжди»;

«Може, мудрість життя в тому, щоб ловити мить невловимого щастя,  уміти насолоджуватися проминальним,  дякувати долі за ці подаровані світлі миттєвості?»;

«Космос жорстокий. Вічність страшна»;

«Вірю, що там, у позасвітті, куди потрапляє  душа після нашої смерті, часу і простору немає»;

«Доки народжуються нерони, іроди, пилати, наполеони, сталіни, гітлери, путіни, доти буде Господня  кара»;

«Смерть – це, може, найбільша подія життя, річ містична, грандіозна, ні з чим не порівнянна. Смерть – це не просто  кінець земного життя, а Великий перехід, зустріч з душами близьких і рідних людей, суд і кара»;

«У мені живе радісне відчуття, що загублюся у мороці тисячоліть, як загубився отой безіменний трипілець, що пас корів і волів, ліпив горшки і оздоблював їх вишуканими візерунками, молився Великій Матері, задивлявся у зоряне небо, любив, купався в ріці, безпричинно сумував, співав – і не думав над тим, чи залишить якийсь там    слід на землі. Жив, поки  жилося, любив, поки любилося, думав про земне і про людське, а боже залишав Богові»;

«Життя для  мене – постійні відкриття»;

«Знаю також, що із земним життям нічого не закінчується, що світ безмежний і добре організований Абсолютом, що моральний закон всередині мене – енергія надпотужна і йде від тої Сили, яка засвічує зорі, створює галактики…»;

«Слухати власну душу, іти своїм шляхом і дякувати Богу за те, що є. Адже кожен отримує те, що заслуговує, чи, точніше, те, що потрібне йому для порятунку вічної душі».

Доля:

«Доля – це коли вища воля накладається на твою. Ти береш участь у творенні свого життя,  інакше б це не мало ніякого сенсу»;

«Покажіть мені письменника зі щасливою долею»;

«Мрія – це те, що хочеться вирвати чи відвоювати у долі».

Творчість, література, книги:

«Геніальні рядки перевіряють інші слова на глибину мовчання»;

«Немає гіршого, коли письменницькою рукою водять гнів, образа чи злоба»;

«Важливо, як пишемо і  підходимо до слова: чи як до святині, перед якою в німому зачудуванні зупиняється душа,  чи як до предмета гри. Але куди важливіше, як живемо»;

«Коли повертаєшся  до класиків після десятків томів сучасної прози, то враження таке,  ніби вириваєшся на чисте повітря із задушливої кімнати, чи сходиш на високу гору, де відкриваються  вражаючи краєвиди на всі сторони світу»;

«Що за література  накочується дев’ятим валом? Жах. Штукарстово, кривляння, приколи і понти. Все має одну мету – вразити чи, точніше, шокувати читача»;

«За мною велика віковічна традиція мого народу, за мною його пісня,  дума, культура і духовність, я весь у річищі Великого Стилю.  За мною слово Шевченка і Квітки, Нечуя і Мирного, Коцюбинського і Довженка,  Винниченка і Хвильового… А що за вами?»;

«Поетичний ритм диктує особливу мову, допускає  такі інтроверсійні  вільності, які в прозі немислимі»;

«Те, що має написатися, все одно напишеться»;

«Всім добрим, що є у мені, зобов’язаний книгам»;

«Тепер моя головна книга – природа. І як мені здається – найкраща з поміж усіх, що потрапляли мені на очі».

Хочеться сподіватися, що принаймні якесь  із одкровень Петра Сороки, одного з найталановитіших українських письменників і літературознавців,  стане  й Вашим, щановний читачу/шановна читачко.  Тим паче, що майстер слова  дуже любив Волинь і неодноразово мандрував нашим краєм. Та й приятелював із письменниками-волинянами, зокрема –  Ігорем Павлюком, Василем Слапчуком, Йосипом Струцюком, Андрієм Криштальським, Миколою Мартинюком, Петром Коробчуком.  Зрештою, значну частину свого життя мешкаючи у Тернополі, він там  був головою правління обласного літературно-просвітницького товариства «Галицько-Волинське братство».  Та й першу свою фахову освіту Петро Сорока отримав на історичній Волині – у Кременецькому  медичному  училищі. Відтак були філологічні студії в педінституті, захист дисертації, низка літературознавчих монографій про українських письменників із діаспори, книги денників, поезії, прози…

Петро Сорока був членом ПЕН-клубу, володарем кількох десятків нагород і премій. У доробку письменника десятки художніх книг і кілька монографій. А те, як він сприймав Волинь, хай проілюструють принаймні дві цитати  із книги денників «Рік подвійних райдуг»:  «З тих лісів і піль нарешті виринає Колодяжне…Дерева такі сумні, ніби зберігають  зболений Лесин погляд. І ніби хочуть вистраждати слово»; «Високе небо Волині й пейзажі, ніби озвучені музикою».  Тож, очевидно,  він залишатиметься завше своїм і для волинської читацької аудиторії. Адже, дещо перефразовуючи  Петра Сороку, нове життя письменника починається після його смерті.

Віктор Вербич