«Чому в журналістів забирають право на пенсію?». Здається,риторично запитав відомий не лише на Волині редактор громадсько-політичної газети «Вісті Ковельщини»,Заслужений журналіст України Микола Вельма у липневому числі журналу «Журналіст України». І пояснив,у тому числі,й колегам: «бо не знаєте реалій сучасного українського життя. Ні того,що «буяє» там,на Печерських пагорбах чи на зарубіжних курортах,а ні того,що у самісінькому «низу» – невеличкому містечку,забутому Богом і владою селі». Пан Микола «пропонує звернутися до Уповноваженого з прав людини,щоб там пояснили: змушувати журналістів вибирати між роботою і пенсією – це порушення прав людини чи ні ?» Поки що не зрозуміло,бо відповіді ні шанований журнал,а,відповідно,і я як його читач не отримали. Чому я? Бо у свої 34 роки з проблемами очей і донькою-п’ятикласницею мала вибирати між улюбленою роботою і пенсією у тисячу грн.
 
Але цей вибір ніщо,у порівнянні з тим ,який судилось здійснити колегам,щирим українцям з Донбасу. Про це вони відверто розповідають у тому ж таки «Журналісті України». Я передбачаю,що не усі мої колеги,особливо однолітки і молодші,читають це видання,тому буду цитувати. Це повчально і патріотично,про що ми тут усі ці роки «балакаємо».
 
Одного дня залишитись без роботи і житла,але зуміти реалізувати себе і професійно,і в сімейному житті,дається не кожному,хто у 2014 році стояв перед вибором: залишитися вдома – значить працювати на сепаратистів,а це було неприйнятно. Тому починали життя спочатку,не залежно від віку,матеріальних статків і становища.
 
Світлана Євсеєва жила і працювала у Стаханові,що за 60 км від Луганська,у регіональному тижневику «Теленеделя». «Під час одного з мітингів під будинком стаханівської міськради,- згадує пані Світлана,– мене і мою колегу,яка готувала сюжети для каналу «112»,під вигуки,що ми бандерівська преса,побили проросійськи налаштовані бандити. Мені вивихнули руку,колезі якась бабера (не можу ту істоту назвати жінкою) намагалася видряпати очі,роздерти щоку. Це все відбувалося 5 травня2014 року ,коли офіційно в Стаханові була ще наша ,українська влада…А потім друзі попередили,що мені може загрожувати небезпека,що до мене на роботу чи додому можуть прийти так звані ополченці … Тоді я забрала сина зі школи,нас полями вивезли до поїзда в Алчевськ… Їхала в Київ,бо тут у мене є друзі,далека рідня… У 2014 році на державному рівні такого поняття ,як переселенці не існувало. Коли я приїхала до Києва,мені часто доводилось чути від чиновників «Які переселенці? Які біженці? Ну,по Криму ще щось,а більше…». Допомагали,як могли,волонтери».
 
Життя спочатку розпочала і журналістка з міста Красний Луч на Луганщині Вікторія Кот. У Київ вона приїхала у серпні 2014 зі сподіванням,що рідне місто незабаром звільнять і можна буде повернутись додому. У Красному Лучі працювала головним редактором на місцевому телеканалі. « Спочатку з робою у Києві були великі проблеми… Я ходила на зйомки у масовку,писала якісь статті за долар за тисячу знаків,працювала на виборах у піар – службі,багато писала на фрілансі,брала участь у грантових проектах. Київ і екстремальні умови розкрили мій професійний потенціал ще більше… Ми з чоловіком вже рік наймаємо квартиру в Ірпені . До цього я жила у друзів,потім в готелі,потім – у ще одних знайомих. Якогось поганого ставлення ми ніколи не відчували … Коли тобі доводиться в один день втратити дім,вчишся жити новими цінностями. Я знаю,що квартири,машини,речі і навіть місто,де ти живеш – це не важливо. Важливо мати поруч близьких людей,які тебе розуміють і підтримують».
 
Багато років очолювала відому на Донеччині газету «Вечерняя Макеєвка» Марія Семенова. Нині вона живе і працює на малій батьківщині Івано-Франківщині. Дотепер не може забути десятигодинну «бесіду» з бойовиками,після якої зрозуміла,що тієї популярної газети вже не буде. 23 роки пропрацювала вона на Донбасі,хоча завжди залишалась западенкою. «Спочатку поселилася з сім’єю у батьків – у рідному селі за 30 км від Івано-Франківська… Зараз працюю у місті короля Данила ,у газеті «Галицьке слово»… Я залишаюсь у професії… Я живу! Хоча,попри свій «прикольний» статус – тимчасово переміщена особа – не дочекалася від держави ні копійки допомоги. Тісненьке житло ми з чоловіком облаштували самотужки… Проблеми у журналісті в Івано-Франківщини і Донеччини – однакові: нема грошей,малі зарплати та постійні переживання – коли ж наші великі мужі почнуть будувати державу?».
 
Події останніх років розділили життя журналістки з Горлівки Олександри Кругленко на ДО і ТЕПЕР. Газета «Вечірня Горлівка»,телебачення,телепередача про Василя Стуса,за яку була відзначена Національною премією імені Івана Франка,а потім був день,коли вона зрозуміла ,що в Донецьку – чужі. «Почали щезати люди,доходити чутки ,що когось заарештували,побили «взяли на підвал»,мого горлівського товариша – музиканта Ігоря Романа здав «новій владі» його ж підлеглий і його били прямо в будівлі міськради,а деякі сусіди почали уважно вдивлятися,чим я займаюся,кому симпатизую. Ми зрозуміли – ми в окупації… За дорученням тодішнього губернатора Сергія Тарути і за його,підкреслюю,власні гроші та сприяння його радників Костянтина Батозького і Василя Арбузова,ми з сином на той час випускали газету «Діалог» ,у якій намагалися розповідати ,що насправді діється на Донбасі. У людей же зовсім не було ніякої інформації». Зараз Олександра проживає в Хусті на Закарпатті. Трапилося це цілком випадково,просто шукала в Інтернеті,куди виїхати ,бо «неможливо жити і боятися,думати одне ,а говорити – інше. Ми вже давно відвикли від цього. Неможливо мати одну батьківщину,а підкорятися впливу іншої,чужої . Неможливо жити поруч із зрадниками… Мені на Закарпатті комфортно і спокійно… Іноді я співпрацюю зі ЗМІ через Інтернет ,щоб хоч трохи підтримати себе матеріально».
 
«Скільки житиму дякуватиму всім за допомогу»,– пише журналістка з Луганська Наталія Маткасимова. У Красному Лучі вона очолювала місцеву однойменну газету до грудня 2014 року,а тоді вирішили виїжджати в Чернігівську область ,де на них чекали друзі чоловіка – афганці,які і допомогли на перших порах. А також жителі села Бобровиці ,де оселилися. «2000 грн,що отримала від НСЖУ як матеріальну допомогу ,стали стартом до накопичення певної суми ,щоб ми змогли переїхати до Києва,де є більше можливостей знайти роботу. Тепер тут активно працюємо в громадській організації «Луганське земляцтво». При земляцтві є прес – клуб і моя участь у ньому,сподіваюсь,приноситиме користь людям: пишу статті ,допомагаю у розробці сайту «Східне партнерство»,знімаю телерепортажі . Нам подобається головна мета земляцтва – мир нашому дому».
 
Є і серед наших знайомих журналісти,які не змогли залишатися на Донбасі і в Криму. Кореспондент Луганської телерадіокомпанії ,активістка місцевої «Просвіти» приїхала великою родиною на Львівщину. Вони волонтери ,допомагають бійцям на Сході. До батьківської хати на Рівненщину повернувся і севастопольський журналіст. Чужим стало йому місто,де пропрацював у ЗМІ майже 40 років.
 
Починати все спочатку – важко,але у цих людей є усвідомлення того,що журналісти – також визволителі: від ілюзій,страху,недобрих думок і людей. У цьому категорична журналістка з Горлівки Олександра Кругленко: «Якщо журналіст залишився і продовжує працювати за фахом в окупованому Донбасі,він для мене вже не існує як людина. Хочу потім,коли все повернеться на «круги своя»,подивися їм у вічі»…
 
… Інформація про статки високопосадовців задекларована в Інтернеті,який,на жаль,очей власників цих статків не має…