Щем проминання. Він, у пору останніх акордів весняного буйноцвіття, бринить  тихою запечаленістю навіть щасливих поглядів, шепотом листя, де встигає засвідчити  себе несподівана жовтувата барва, нагадуючи неминучість осені в кожній долі. Зрештою – про невмолиме наближення до миті переходу. Про те, що кожен земний шлях мусить завершитися. І в цьому факті – карб Вищого Закону. Тож і, апелюючи до релігійних концептів, гріх нарікати, докоряти. Це треба сприймати. Але майже завше ми, коли земні шляхи «плавно перетікають у небесні», не готові вдячно-необразливо  дослуховуватися  до суворо-чесного голосу логіки. Почуття озиваються сльозами …

А відтак ми  намагаємося  упіймати ілюзорну  нитку порятунку від того, від чого не врятуєшся. От і місця захоронень обростають «лісом» кам’яних, металевих, все рідше дерев’яних створінь- пам’ятників.  У якійсь  мірі пригасає біль  непоправних втрат… Чи варто  осуджувати/cхвалювати такі або подібні діяння, при цьому пам’ятаючи про Христову  аксіому залишати мертвих для мертвих, а живих  для живих… Всі ці мої «розтікання мислію по древу»  – без  жодної претензії на нав’язування власних сумнівних «відкриттів». Кожен наближається до істини по-своєму, маючи персональні манівці, лабіринти.

Але світлим чесно-зворушливим щемом про парадоксальні вияви неминучого нагадав текст Андрія Петрушка «Роздуми після Проводів, або Скільки живе людина на Землі після своєї смерті», де, зокрема, значиться: «В такі моменти приходить розуміння немічності людини… Страшне, жахливе розуміння немічності, з яким нічого не можна зробити, бо можливості людини – обмежені, вона не може пам’ятати всього. Але чи не потрібно боротися за пам’ять про свій рід, власну історію? Чи не потрібно її берегти й передавати наступним поколінням, щоб не допустити виникнення отої Забудь-річки, яка руйнує зв’язки між поколіннями і навіть губить нас самих?»

Втрати завше непоправні. Але у цьому контексті усвідомлюєш  і те, що ця мить переходу з одного  часопростору  в інший у християнській концепції часто не називається смертю, а успінням. Зрештою, автору цих рядків пригадується констатація світлої пам’яті Євгена Шимоновича, що «життя – це лиш іспит земний на право вернутися в небо» (згодом я скористався цим образом у тексті, присвяченому цій Особистості).

Тим не менше, «пам’ятникоманія»,  а відтак взелене мохом (забуттям) каміння… Це продовжує  земні шляхи,  нагадує про того чи іншого екс-топтальника рясту? Відповіді в кожного, напевне, будуть свої.  З правом  на персональну помилку.

Інше питання, чи кожен хоче, відійшовши,  заважати собою, затінювати світ прийдешнім поколінням  (справи не завше були добротворчими, діяння та слова – теж). Тож  автор цих рядків якось завчасу вирішив попросити вибачення за  свою земну присутність/відсутність, яка когось неодмінно дратувала, обурювала, комусь  дарувала  усмішку чи насмішку і т. д., аби, зрештою, висловити вдячність.

Простіть за слово, що невчасне,

Завчасне, голосне, німе;

І за ім’я від Бога власне,

І за відсутність між імен.

Пробачте за путі безпутні,

Століття, вміщені в добу.

Простіть між вас мою присутність

І те, що бувши, я  не був.

Простіть за вчора і сьогодні,

За завтра, за усе й нішо…

Простіть  за те, що не приходив.

Пробачте, що не відійшов.

Утім, ще раз хочеться наголосити, в кожного сприймання природнього (не внаслідок убивства, недуги) завершення земного шляху своє.  Іноді, коли «Понад вік триває день» (скористаюся перефразованою Чингізом Айтматовим у назві  роману біблійною істиною) це виглядає як бажання. Та частіше – як драгідрама. Адже  кожне життя – це Всесвіт.

«А слава – це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе», – щемливо мовила Ліна Костенко. Але в розумінні    Тараса Шевченка, який зізнався , що «слава – заповідь моя», очевидно, йдеться про іншу іпостась – Славу Бога. Утім, згадуваний геній України, навіть перебуваючи в неволі, писав: «Ми восени таки похожі хоч крапельку на образ Божий». Напевне, ця схожість у мить молитовного осяяння не обмежується й весною, літом чи зимою.  Тож і в Його (Господа)  сяйві – кращі  з кращих, ті,  хто вслід за Ісусом Христом, не зрікся власного хреста,  мають шанс жити. А не в груді каміння, яким неодмінно стане рано-пізно кожен пам’ятник.

Віктор Вербич